Дмитро Жуков народився у Харкові. З дитинства мріяв стати кухарем, тож коли настав час обирати навчальний заклад – із вибором не барився. Щойно здобув професійну освіту, влаштувався працювати до місцевого кафе.
24 лютого, з початком повномасштабного вторгнення росії, Дмитро вирішив записатися до лав Територіальної оборони, прийшов до збірного пункту, але хлопцеві відмовили. Охочих захищати рідне місто від ворога було вкрай багато, тим паче чимало добровольців, на відміну від Дмитра, вже мали бойовий досвід.
«У перші дні місто охопили хаос і паніка. Усі кудись бігли, ховалися, намагалися виїхати. Багато хто навіть не усвідомлював своїх дій. По місту летіли автівки на шаленій швидкості, порушували правила, бо всі боялися – адже будь-якої хвилини міг статися черговий обстріл. Люди йшли до метро з речами, тваринами, жінки несли на руках дітей. Все це нагадувало якийсь страшний сон. Важко було спостерігати за всім, що коїлось. Відчуття страху, безсилля та навіть якогось божевілля», – згадує Дмитро.
Минув тиждень-другий, сидіти без діла Дмитро не міг. Щогодини читати стрічку новин вже було несила. Серце відчувало – треба діяти. На той час у місті вже активізувався волонтерський рух. Харків’яни демонстрували всій країні та всьому світу справжнє єднання: організовували польові кухні, возили їжу тим, хто оселився в метро, збирали кошти на потреби військових, шукали ліки, бронежилети, допомагали медикам, рятувальникам, евакуйовували дітей, жінок та сиріт.
У кафе, де працював хлопець до війни, також вирішили долучитись до благодійної справи. Власниця закладу запропонувала Дмитрові готувати гарячі обіди. Саме гарячої їжі потребували містяни, які ховалися від обстрілів у метрополітені. А ще допомоги вкрай потребували самотні пенсіонери і особи з інвалідністю. У найважчі дні російських атак Дмитро сам готував щоденно до 200 обідів. Потому їх забирали вже інші волонтери і розвозили за адресами.
«Раніше у кафе я любив готувати різні екзотичні страви, завжди щось вигадував, думав, як гарно прикрасити ту чи іншу страву. Коли почав готувати для людей під час війни, це бажання не зникло. Навіть звичайну гречану кашу з м’ясом намагався прикрасити, додати якісь спеції, аби людині було приємно, адже розумів психологічний стан. Усім дуже важко, але я вірив, що комусь мій обід хоч трохи покращить настрій, а когось навіть врятує. Адже хлопці забирали у мене гарячі обіди й везли їх тим, хто дійсно потребує. Бачили важкі історії, які залишаться з нами на все життя. Особливо тяжко було бачити прикутих до ліжка пенсіонерів. Тільки уявіть собі цю картину: людина безпомічна, не ходить, рідних немає, спустися у підвал та сховатися від обстрілів не може, приготувати їжу, доглянути – нікому. У будинках зникало світло та газ. Крім того, з прилавків магазинів почали зникати харчі, і їх спочатку ніхто не завозив, коштів у людей не вистачало, а у когось взагалі не було. І от саме таким харків’янам, які опинилися у найтяжчих ситуаціях, ми возили гарячу їжу», – розповідає кухар.
За деякий час місто постало й перед проблемою нестачі хліба. Його потребували не лише жителі, а й військові, правоохоронці та бійці ТРО. До війни Дмитро жодного разу не випікав хліб, втім розумів – настав час навчитися. Процес опанував дуже швидко. Волонтери привезли у кафе спеціальне обладнання для замішування тіста і запаслися чималою кількістю борошна. Щодня Дмитрові вдавалося випікати по 300 буханців, духмяних і смачних. Саме так про них відгукувались українські захисники.
«Спочатку було багато опіків на руках, адже мав пристосуватися до обладнання та, власне, самого процесу випікання. Однак на це навіть не звертав уваги. У голові крутилася лише одна думка – треба більше хліба для наших захисників. Для мене люди, які боронять нашу державу, – справжні герої. Вони щодня ризикують своїм життям, хтось його, на жаль, віддає. Вони залишили вдома своїх жінок, дітей, батьків. Мужні, сильні та відважні сини України. Скільки труднощів вони вже перенесли, а попереду їх не менше. Надзвичайно пишаюся воїнами, їхньою сміливістю, витривалістю, хоробрістю. Вони несуть службу заради нас усіх, заради майбутнього нашого міста, нашої країни. Саме тому хотів і зараз хочу зробити все від мене залежне, що я тільки можу», – говорить Дмитро.
Мешкає хлопець у тому ж кафе, де працює. Обладнав собі на підлозі спальне місце з пінопласту. Працювати доводиться саме вночі – адже свіжу партію хліба забирають уранці. Кілька разів життя хлопця ледь не обірвали ворожі ракети, які влучили зовсім поруч із закладом. Дмитра вберегло лише те, що кафе знаходиться у напівпідвальному приміщенні. Взагалі заклад розташований у центральній частині міста, а «прильоти» тут – систематичні. Через це, розповідає волонтер, вимикається світло: весь процес випікання хліба зупиняється, доводиться чекати, коли поновиться постачання електроенергії.
Протягом війни хлопець декілька разів перехворів. Лікувався теж на робочому місці, допомагали з медикаментами колеги-волонтери. Привозили Дмитрові ліки, піклувалися про нього і навіть готували їжу. Попри усі труднощі, зупинятися Дмитро не збирається. Вони, каже, роблять його сильнішим. Мовляв, вже пристосувався, звик і навіть не звертає на це уваги.
«Дуже тішить, коли бійці розповідають, що спечений мною хліб смачніший від того, що вони їли у мирний час. Уявляєте, почути таке людині, яка тільки почала його випікати? Я тоді на сьомому небі був від щастя, від таких емоцій. Відчуваю, що роблю щось корисне, і для мене це дуже важливо та приємно. Взагалі, зараз, під час війни, цінності в житті змінилися. Тепер просто цінуєш кожен новий день. У Харкові завжди із розмахом відзначали різні свята, відбувались спортивні заходи. От вірю, що після нашої перемоги, як і раніше, збереться повна Площа Свободи людей, і це буде найбільше свято у нашому житті», – ділиться думками Дмитро.
У вільний від волонтерської справи час хлопець малює картини, переважно – портрети знайомих. Надає перевагу обличчям до війни: де друзі, рідні, знайомі щасливі, усміхнені, сповнені бажання жити, творити, мріяти, втілювати плани. Хочеться бачити і пам’ятати їх саме такими, каже волонтер. Портрети Дмитро надсилає тим, кого намалював. Для нього це ще одна можливість зробити комусь приємне.
Виїжджати з рідного міста Дмитро не збирається. Вірить, що вже скоро ЗСУ звільнять окуповані території Харківської області. Вірить у перемогу України. Крім того, не покине тих, над ким узяв опіку. Себе героєм Дмитро зовсім не вважає. Каже, лишатися у рідному місті, яке щодня потерпає від ракетних обстрілів, для нього справа честі. А ще – попереду зима. Невідомо, як себе поводитиме ворог далі, в яких умовах житимуть люди, чи буде опалення. Але вже зрозуміло, що період на всіх чекає непростий. Ворог зухвало й нещадно щодня обстрілює Харків. Саме тому Дмитро не збирається полишати волонтерства, тим більше, маючи таку колосальну підтримку й гарні відгуки.
«Як би це не дивно звучало, але я був до цього готовий. Ще до 24 лютого, читаючи новини, відчував, що буде війна. І коли все почалося, то хвилювався тільки за маму, аби з нею нічого не трапилося. Вона виховувала мене одна, для мене мама – найдорожча людина у світі. Шкода зараз дуже наш Харків. Це настільки красиве та комфортне місто, його так відбудували, а тепер він у руїнах. Щоденні обстріли знищують все навколо – школи, вищі навчальні заклади, пам’ятки архітектури, житлові будинки. Місто, у якому вирувало життя, зараз плаче. Проте я вірю, що скоро настане мир. Вірю, що наші хлопці із ЗСУ, Нацгвардії, всі, хто боронить нашу країну, принесуть перемогу. Звичайно, важко спрогнозувати, скільки ще часу все це триватиме, але і до цього я готовий. Випікатиму хліб доти, доки це буде потрібно. Це такий мій внесок у перемогу», – говорить Дмитро.
Євгенія Кутнова, Харків
03.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
