“Війни тепер виникають не лише під впливом економічних сил. Війни тепер робляться і плануються окремими особами, демагогами і диктаторами, які, граючи на патріотизмі своїх народів, вводять їх у велику оману — війну, коли дуті реформи цих правителів провалюються і більше не можуть задовольнити обдурений ними народ”.
Здається, ще у 1935 році видатний американець Ернест Гемінгуей у статті про неминучість нової світової війни описав сучасну Росію і те, що спонукало її режим до загарбницьких дій в Україні.
Пізніше він стане автором блискавичних репортажів про Громадянську війну в Іспанії, і своїм прикладом ще раз доведе, що ніхто окрім журналістів не здатний краще описувати історію сучасних війн.
Це так само стосується журналістів зі сходу України. Набувши досвіду висвітлення війни, починаючи з 2014 року, вони намагаються бути у центрі подій, і лишають своє професійне місце тільки у разі прямої загрози життю.
Війна почалася 2014-го
Сергій Окішев – журналіст із Сєвєродонецька Луганської області. Останні роки працював телеведучим та новинарем на провідних каналах міста. З початком масштабного вторгнення російських загарбників його життя, як і життя багатьох українців, кардинально змінилося. Сергій вивіз родину на Дніпропетровщину, а сам продовжує працювати військкором, тільки тепер на телеканалі «Прямий».
«До 24 лютого 2022 року, до повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію України, я був випусковим редактором і також воєнним кореспондентом на місцевому телеканалі в Сєвєродонецьку», – говорить Сергій.
Показує архівні фото й розповідає про те, як їздив до хлопців у окопи на Луганщині, як проходив спеціальну підготовку та про свої відчуття під час роботи.
«Я і тоді був новинарем – координував роботу місцевих журналістів, редагував їх сюжети. Сам їздив на зйомки сюжетів, історій, на лінію фронту зокрема. Також вів вечірні аналітичні передачі з експертами».
Дуже часто Сергій їздив до Станиці Луганської, яка нині вдруге під окупацією.
«Були такі періоди, коли ми до Станиці Луганської їздили двічі-тричі на тиждень. Це були здебільшого або загострення, або періоди відведення, розведення сил та засобів. Був період, коли в Станиці Луганській відновлювали зруйнований міст через Сіверський Донець саме з українського боку. Тоді приїжджало багато політиків різного рангу, держслужбовців. Всі намагалися, скажімо так, привласнити це відкриття мосту собі. Ну, ми як телеканал, орієнтований на цей регіон, на Луганщину та Донеччину, все це висвітлювали й вважали за потрібне донести зокрема й на окуповану територію».
Сергій говорить про те, що вважав своїм обов’язком показати: не дивлячись на війну з 2014 року, в Україні чимало усього будується та робиться для громадян країни.
«Я вважав це особистим викликом – показати, що тут, в Україні, на вільній території щось робиться, залучаються гроші. Тому що Україна сама розуміє, що вона складається не тільки з якихось політичних сил, політичних партій, міністерств, департаментів, іншого. Україна – це в першу чергу люди. І ми своїми історіями хотіли показати, як живуть прості люди та що робиться в першу чергу для них».
Один із останніх сюжетів Сергія Окішева до 24 лютого 2022 року знімався у Станиці Луганський – тоді обстріляли дитячий садочок.
«До Станиці ми їздили дуже багато. Крайній раз ми були вже буквально за кілька днів до 22-24 лютого. Тоді почалася, як тоді її називали, активна фаза, були обстріли, зокрема росіяни поцілили в дитячий садочок. Тоді туди з’їхалися багато медіа, зокрема й іноземних – я нарахував близько семи іноземних медіа. Подія отримала великий розголос».
Журналіст пригадує, що в той момент у нього були флешбеки з 2014 роком.
«Тоді дійсно були флешбеки з 2014 року, коли були активні обстріли Сєвєродонецька. На той момент моя донька сиділа в підвалі дитячого садка, я був на роботі, а дружина сиділа в підвалі в себе на роботі в «Хімтехнології». Якраз після цього випадку у 2014 році наступного дня ми сіли та поїхали до Харкова, тому що таке дуже непросто витримати. Тому, коли я приїхав у лютому вже 2022 року до Станиці та побачив цю діру в дитячому садочку, було важко. Одразу подумав про власну донечку».
Той ранок почався з вибухів
«Моє 24 лютого почалося зі звуків далеких вибухів. Ми почали телефонувати одне одному, на роботу, керівництву, родичам. У всіх було одне запитання: «Що робити? Що робити далі?». Буквально цього ж дня ввечері ми тоді ще з редакцією місцевого телеканалу вирішили зібратися вдома у шеф-редактора і продовжувати працювати. І так ми робили впродовж декількох тижнів. Ми жили такою собі комуною, працювали. Вже перестали знімати сюжети, історії, переключилися більше на інформування місцевих жителів через Телеграм-канали, через Facebook, Instagram-сторінки. Ми робили це, доки, я вважаю, це було потрібно».
При всьому цьому Сергій не поїхав із Сєвєродонецька одразу, коли місто почали бомбити. Говорить, що його професійна підготовка зіграла з ним злий жарт.
«Я залишився, на це було досить багато причин. По-перше, мабуть, зіграли злий жарт моя підготовка, окупація 2014 року та мій досвід роботи на «нулі». Я був упевнений до певного часу, що ні зі мною, ні з моєю родиною нічого не трапиться, бо я підготовлений. Я знав, коли прильоти, а коли це гатять наші. Ми знали, по звуку могли визначити, де саме прильоти. Тобто коли нам спускатися до підвалу, а коли ще можна залишатися в квартирі. А ще, коли ти довго перебуваєш у таких умовах, притуплюється відчуття страху, реальності, тобі здається, що все не так вже й погано. Ти вдома, з тобою поруч родина. Інша причина полягала в тому, що ми не могли залишити родичів, які всі були в Сєвєродонецьку. Це старше покоління: мої батьки, батьки дружини, сестри наші з сім’ями. І ми прийняли рішення, що евакуйовуватися будемо тільки всі гуртом. Це стало ще однією причиною, оскільки 10-15 людям непросто отак взяти і виїхати», – розповідає Сергій.
Той день, коли вижив
На момент доленосного дня Сергій з родиною знаходилися під постійними обстрілами вже близько місяця. Чоловік каже, тоді ще мали надію, що ось-ось все закінчиться.
«22 березня 2022 року я вважаю своїм другим днем народження, тому що, так, я залишився живим», – починає згадувати той день журналіст.
Він стояв у черзі, аби купити родині їжі. На той момент вони з родичами вже перебиралися з квартири на квартиру в пошуках більш безпечних для життя районів міста.
«Це була черга до одного із супермаркетів Сєвєродонецька. Їх на той момент працювало 4 в різних кінцях міста. Тоді це було нормальним, коли близько сотні людей за годину до відкриття приходять до крамниці й стоять у черзі, аби купити хоч щось. Тоді зі мною були мої далекі родичі, мої колишні колеги з «Азоту», ми спілкувалися. Підійшов якийсь чоловік, сфотографував чергу з трьох-чотирьох боків, щось написав у текстовому месенджері й пішов – а буквально за декілька хвилин розпочався мінометний обстріл».
Того дня Сергій дивом залишився живим.
«Перші дві-три міни впали десь за кілька десятків метрів від нас. Черга почала сунутися до стіни будинку. Коли наступна міна зі свистом лягла поруч, я встиг тільки крикнути «Ложись!» і сам упав на землю, накривши голову руками. Я відчував, як мені на голову, на спину падають шматки асфальту. Коли відкрив очі, побачив з десяток поранених людей: перебиті руки, ноги, дуже багато крові. Люди буквально висіли на парканах, тому що не могли стояти на ногах – ноги були просто перебиті уламками. Я побачив свою родичку: їй посікло руки, але кістки вціліли, посічене обличчя все було залите кров’ю».
Підготовка воєнного журналіста спрацювала – Сергій знайшов поблизу сховище і почав відводити туди поранених людей.
«Я схопив свою родичку, і ми побігли у відкритий підвал десь за 4 метри від того місця, де все сталося. Туди ж почали зносити людей з більш тяжкими травмами. Ми накладали турнікети, перев’язували, різали одяг, аби звільнити кінцівки від брудної порваної тканини. Потім родичка каже, що з нею був чоловік і його треба знайти. Я спитав, у якому одязі був її чоловік. Каже: у синій куртці. А я пам’ятаю, що коли вів її до підвалу, на землі лежало тіло людини, пошматоване на чотири частини, і якраз у синій куртці. Я вийшов з підвалу, підійшов до тіла і почав роздивлятися обличчя, тому що на той момент треба було впізнати, мій це родич чи ні. На щастя, дякувати Богу, це був не він. Я його потім знайшов. Чоловік отримав дуже тяжку травму ока: з вух, з ока, з голови текла кров. Але так, такий досвід – довелося вдивлятися в обличчя мертвій людині. Потім цих двох родичів евакуювали до Дніпра. Вони досі під наглядом лікаря, бо уламки в руках, голові, оці. Робили декілька операцій, але вони живі. Після цього випадку я прийняв для себе рішення евакуюватися якнайшвидше. Ми виїхали наступного дня, 23 березня, і буквально за декілька днів вивезли з Сєвєродонецька всіх родичів».
Життя «з нуля» та робота «на нулі»
Як і чимало інших переселенців, першу ніч родина Окішевих провела у друзів у Новомосковську. Саме туди було прийнято рішення евакуюватися.
«Наступного ранку ми пішли шукати квартиру. На той момент у місті ще були вільні квартири. Доволі швидко знайшли житло, перевезли речі, які забрали з собою, і з цього почалося нове життя в Новомосковську. Я не знаю, мені зараз складно згадати перші дні, тому що ми тоді ще були всі на телефонах, зв’язувалися з родичами, шукали варіанти, як вивезти всіх: сім’ї сестер, родичів, їхніх батьків. Коли вже всі були в Новомосковську, ми трохи видихнули».
Після того, як виїхали, постало питання працевлаштування – у новому місті необхідна робота.
«Коли почали шукати роботу, спрацювала чи карма, чи ефект бумеранга – не знаю, як це назвати. Апатія пройшла, ми з дружиною активно долучилися до волонтерського руху в Новомосковську, почали допомагати таким самим людям, як і ми самі, – і робота знайшлася швидко».
Наразі Сергій працює воєнним репортером на телеканалі «Прямий». Їздить Донеччиною, Луганщиною, коли є змога і дозволяє безпекова ситуація, і знімає репортажі на воєнну тематику.
«Робота журналіста на фронті ділиться на дві складові. Перша – це стихійні репортажі. Тобто, ти просинаєшся зранку, дивишся стрічку новин і бачиш, що сьогодні обстріляли Бахмут, сьогодні обстріляли Дружківку, сьогодні обстріляли Лисичанськ. Ти сідаєш в машину, їдеш у ті місця і знімаєш безпосередньо наслідки тих обстрілів. Коли приїжджаєш у такі місця, зазвичай спілкуєшся з людьми, які щось втратили внаслідок цих обстрілів. Зазвичай ці люди такі ж, як і ти. Я був у такій самій ситуації. Тобто, ти сидиш удома, все в тебе добре, десь далеко гатить. Але одного ось такого недоброго ранку прилітає тобі в подвір’я, в будинок поряд, і ти розумієш, що, мабуть, потрібно щось робити. Ці люди зазвичай розгублені, не знають, що робити далі. І тому ти крім того, що виконуєш свою роботу журналіста, репортера, ще намагаєшся пояснити людям, дати їм якусь надію, що життя на цьому не зупиняється».
Сергій говорить про те, що завжди намагається зрозуміти своїх героїв, їхні почуття.
«Інколи доводилося розказувати, куди краще виїхати, де можна зв’язатися з потрібними людьми, щоб надали допомогу одразу. Тому що, по-перше, коли ти знаєш, коли ти був у такій ситуації, тобі легше зрозуміти цих людей і легше розмовляти з ними тієї самою мовою».
Інша складова роботи воєнного репортера, за словами Сергія, – це заплановані зйомки.
«Саме тут криється більша небезпека, ніж під час оперативних зйомок. Тому що коли ти зйомки плануєш, ти знаєш, наприклад, що сьогодні о 9-й ранку поїдеш до Лисичанська і вже домовився з поліцейськими, військовими, гуманітарним штабом. Ти маєш прекрасний план, що знімати, з ким спілкуватися. І начебто ти прорахував всю безпекову складову, але тут криється диявол у слові «начебто». Крайній раз, коли ми були в Лисичанську, зйомки мали відбуватися саме за таким сценарієм. Ми поїхали туди в супроводі поліцейських ще з однією знімальною групою. Ще дві знімальні групи їхали в супроводі поліцейських за нами з різницею в 10-15 хвилин. Ми не були однією колоною. Тобто, ми не наражали себе на небезпеку, як нам здавалося в той момент. Приїхали, все відзняли – й тут приїжджає інша автівка, яка їхала за нами, й у броньованому автомобілі з величезною дірою в лобовому склі – загиблий французький журналіст».
У той момент, каже чоловік, працював на адреналіні.
«У такий момент ти не думаєш, чи це страшно, чи це огидно – ти про це взагалі не думаєш. Ти це бачиш і намагаєшся щось із цим зробити. В моєму випадку ми з іншим колегою намагалися витягнути загиблого із машини. Коли існує реальна небезпека, не знаю, як інші, а я все роблю якось на автоматі. Чую, що десь поруч стріляють, – або падаю на землю, або біжу в укриття. Бачу пораненого – зупиняю кровотечу. Коли я бачу мертву людину – намагаюся її десь покласти, аби хоча би тіло залишилося цілим, не потрапило під черговий обстріл. Тут ти бачиш-робиш-зробив. Але коли ввечері приходить усвідомлення – це доволі важко. У мене це означає як мінімум одну безсонну ніч».
При всьому цьому Сергій Окішев ще «не відпустив» свій дім, свій Сєвєродонецьк. Хоча й сумнівається, що повернеться туди жити після перемоги – надто сильно місто зруйноване.
«Я ще не попрощався. Я чекаю, коли відіб’ють у рашистів Сєвєродонецьк, відтіснять їх хоча би на 15 кілометрів. Тоді я все-таки повернуся, зніму сюжет і, мабуть, остаточно попрощаюся».
Марина Терещенко, Луганськ-Сєвєродонецьк-Дніпро
27.06.2022
Матеріал підготовлений у рамках спільного проекту Українського кризового медіацентру та Естонського центру міжнародного розвитку “Протидія дезінформації на півдні та сході України” за підтримки Європейського Союзу
