Це місто на півночі Донбасу з’явилось тому, що в радянські часи поряд збудували великий хімічний комбінат, і тому перша назва населеного пункту ні в кого не викликала зауважень – Лисхімбуд, як тут кажуть, і в Африці Лисхімбуд.
Проте згодом почалася плутанина. Як тільки робітниче поселення зросло до масштабів міста, виникла необхідність перейменування. І зараз, особливо за кордоном, є ті, хто вважає Сєвєродонецьк північним Донецьком. Це не так. Назву місту дала річка Сіверський Донець.
Така ж плутанина і з належністю до протилежних сторін при вторгненні росії в Україну. 8 років тому цю прикордонну територію за підтримки російських військ зайняли сепаратисти. Згодом їх вигнали. Сьогодні палаючий «руській мір» знову панує у Сєвєродонецьку, і в багатьох виникає те ж саме питання: чи надовго? Адже Збройні Сили України підходять все ближче.
Все це відобразилось на місцевому населенні. Налякані люди змушені були тікати з небезпечного міста. Станом на червень у Сєвєродонецьку налічувалося не більше 8 тисяч мешканців.
З росії в Україну
Катя та Вадим – родина з Сєвєродонецька. Вони разом вже 12 років. Цю «велику війну» зустріли вдома, у квартирі багатоповерхівки. Як і чимало мешканців Луганщини, сподівалися, що все швидко минеться – місто відіб’ють, а місцеві пройдуть ходою з українськими стягами рідними вулицями. Але так не вийшло – бої ставали запеклішими, тож у березні подружжя вирішило виїхати.
Катерина Тихонова – росіянка. У 2010 році вона приїхала до України, в Сєвєродонецьк, і залишилася тут жити.
“Ми познайомились із Вадимом на письменницькому форумі. Він мене запросив до себе, я приїхала і лишилася тут. Я закохалася в цю країну і зрозуміла, що я залишаюся тут жити і це тепер моя країна”, – говорить вона.
Вадим Скумбрієв – сєвєродончанин, інженер-програміст, працював у сєверодонецькому архіві.
“А я – фотограф-анімаліст. Займаюся фотографіями тварин, іноді людей. Швидше домогосподарка, ніж хтось інший”, – розповідає Катя.
“Ми жили у новому районі в Сєвєродонецьку, 77-й мікрорайон, «Бомбей», вулиця Вілєсова, біля храму. Місцеві зрозуміють”, – починає розповідати Вадим про війну.
Він також говорить, що не можна порівнювати те, що сталося в 2014 році, з тим, що пережили, починаючи з 24 лютого 2022 року, коли росія почала бомбити українські міста.
“Початок війни для мене сюрпризом не став. Тому що перед цим я за новинами стежив і розумів, що все йде до війни. Буквально за кілька днів я друзям казав, що буде війна і, якщо що, зв’язку не втрачайте. Тому 24 лютого я просто завчено пішов знімати гроші в банкомат і таке інше. Потім, коли почали обстрілювати, звичайно, легкий шок був, бо як не крути, а в 2014 році до нас не «прилітало». А тут уже 5 березня «Градами» безпосередньо накрило наш будинок. Це швидко стало звичним, тому що все відтіснили побутові проблеми – як знайти місце, де ловить зв’язок, як зігрітися, бо в квартирі +5⁰, тощо. Тому це все почало сприйматися як буденність, спокійно. Потім уже, коли приїхав у Дніпро, почав вивчати новини та роздивлятися фото й відео. Бо коли ми їхали містом, звичайно, помітно було пошкодження, особливо в східних районах, але з того часу минуло кілька місяців, і його продовжували весь цей час бомбити. Зараз я дивлюся на руїни міста, на руїни Льодового палацу, руїни театру і розумію, що ще рік тому я цими вулицями ходив”, – говорить Вадим.
Катя теж згадує досвід 2014 року.
“У 2014-му я була в Сєвєродонецьку. Нинішня ситуація в жодне порівняння не йде. Але було таке, що ми стояли на ґанку, слухали ці вибухи – і це просто дежавю. Ми так само стояли у 2014 році на ґанку і десь далеко були вибухи. Але те, що почалося далі, незабутній досвід”.
Залишалися через подругу
Подружжя розповідає, що як тільки почалося широкомасштабне вторгнення, Катю кликали до росії родичі, але вони вирішили, що хочуть залишатися в Україні.
“Я ніколи не виїхала б у ту країну. Нас кликали, але ми відразу всім їм дали зрозуміти, що туди не поїдемо. А друга причина, чому ми не виїхали, була банальною. У мене є подруга Аня, ми забрали у Сєвєродонецьк її дітей, тому що вона жила в Метелкіному, і три тижні ми жили з її дітьми у нас вдома. В квартирі нас було сім чоловік та чотири німецькі вівчарки. Ми просто не могли виїхати, тому що відчували відповідальність, мали врятувати та зберегти дітей. Зараз з подругою та дівчатами все добре. Вони у безпеці, наскільки це можливо в нинішніх умовах”, – говорить Катерина.
Весь час вони залишалися у власній квартирі – на першому поверсі багатоповерхівки. Через розташування будинку там було безпечніше, ніж у підвалах довкола. Ба більше, будинок й станом на зараз у більш-менш нормальному стані, порівняно з містом. І, уявіть собі, кожен день вони ходили вигулювати собак.
“Щодня ми з ними ходили гуляти. Власне, в цьому були й плюси, бо після 5 березня у нас відключилася електрика – поцілили в підстанцію. Опалення, як я пам’ятаю, ще раніше відключилося, зник зв’язок, Інтернет. А ви ж знаєте, що по піраміді Маслоу в самому низу має бути WiFi. Тому ми знайшли місце на пустирі десь за 300 метрів на північ від дому, перебіжками виходили туди з собаками, коли тихо було, ловили там зв’язок, пробивали новини та відправляли повідомлення друзям, що ми живі, з нами все гаразд. Я документував, тегав час, писав: «Обстріл «Градами» нашого будинку». Вранці повідомлення надсилалися. Причому було дуже холодно, а зв’язок навіть там ловив дуже погано. В результаті, ти туди приходиш, дістаєш телефон, чекаєш, поки воно все провантажиться. Пальці німіють, поруч десь бабахає, і ти дивишся на під’їзд, щоб встигнути добігти в разі чого. Потім зв’язок пробивався, хочеться встигнути ще новини почитати, але розумієш, що вдома краще. Розверталися з собаками та йшли далі. Згодом зв’язок у дворі з’явився. Теж поганий, але хоч якийсь. На той момент два тижні так жили”, – пригадує Вадим.
Окрім надсилання повідомлень рідним, чоловік вів щоденник подій у Сєвєродонецьку, де записував з датами та часом усі обстріли, свідком яких був.
“Я почав вести щоденник просто для того, щоб психологічно було легше. Я до цього намагався вести щоденники, але довше одного дня це ніколи не тривало. А зараз були події, варті запису. Там час і опис: «Приліт» «Града» по нашому будинку», «Приліт» по сусідньому будинку», «Пожежа на ринку». Ринок розбомбили 12 березня. Був дуже сильний обстріл. Там сусідні 9-поверхівки вигоріли згори донизу. У наш тоді потрапило. Вибухом вибило картину з квартири десь над нами. Випав сніг, на ньому лежить акварельний пейзаж та жовтий м’ячик. М’ячик вибило 5 березня, тоді потрапило в дах нашого будинку, вибило залізобетонну стіну, і з квартири на п’ятому поверсі вибило жовтий дитячий м’ячик”, – розповідає Вадим.
“Один із спогадів, який не забудеться, – цей жовтий дитячий м’ячик”, – додає Катерина.
У плані побуту – щастило
“Ми жили на першому поверсі. З водою нам дико пощастило. Вода скінчилася практично одразу, як і світло, але тиск у трубах був, і в нас завжди була вода. Вона стікала тоненькою цівкою з верхніх поверхів униз. Поки вона текла, заповнювали всі ємності, все, що могли. Поки працювали магазини, були шалені черги по 100-200 людей, у той самий «Амстор». Ми ходили туди і скуповувалися. Добре, що гроші були. Ми повністю забивали морозилку, забивали холодильник. Ми скуповували крупи, макарони, все, що тільки можна з продуктів, і нас це дуже врятувало. Правда, потім вирубили світло, але продукти не пропали. На них жили дуже довго і після нашого від’їзду”, – згадує ті тижні Катерина.
Потім, коли вода закінчилася, використовували сніг.
“А для технічних потреб – хто був у Сєвєродонецьку, знає, що наприкінці лютого випав величезний сніг. Ніколи такого не було на моїй пам’яті, щоб сніг просто по коліна”, – говорить Катерина.
“Ми чистили посуд снігом. Збирали його у тазики та відра”, – додає Вадим.
Коли світло та газ повністю відключили, готували на багатті у дворі.
“Після 5 березня, коли перебили газогони, лишилися без комунікацій взагалі. Ми зрубали на подвір’ї сухе дерево. Я позбирав гілки. У мене мачете був, яким до цього очерет рубав. Походив по окрузі, порубав гілки і теж склали на подвір’ї. Дерево сокирою зрубали, потім розпиляли. Ми мали запас дров. Готували на багатті: чай робили, варили супи тощо. Звичайно, там гриміло постійно. Але ми влаштували кухню прямо біля під’їзду. «Прильоти» зазвичай чути: буває, залп – і все, а буває, залп – і чути такий гомін. Це означає, що летить «Град» або снаряд. Якщо свист, це міни. І одразу всі біжать ховатися у під’їзд. Там, як не крути, сталеві двері, перекриття, якийсь захист таки є. Зрозуміло, що небезпечно. До нас і в двір «прилітало» з артилерії. Бетонну плиту вибило, осколками посікло дім. Але з нашого будинку на момент нашого від’їзду ніхто не загинув”, – пригадує Вадим.
На момент від’їзду пари в будинку залишалося близько 10 їхніх сусідів.
Дорога до Дніпра
Катерина говорить, що насправді вони не збиралися їхати, але її подруга дуже наполягала і знайшла перевізника.
“Нам сказали о 9-й ранку бути готовими та чекати на дзвінок. Приблизно о 7-й ранку повністю впав зв’язок у Сєвєродонецьку. Ми бігали районом з 7-ї. О 9-й нам ніхто не дзвонить, о 10-й нам ніхто не дзвонить, нам ніхто не дзвонить о 12-й. Ми починаємо дзвонити самі. Я додзвонилась до подруги Олени, вона – до перевізника, перевізник зателефонував нам і пояснив, що автобуси один за одним йдуть заповнені, він шукає ще один автобус. Вони знаходять ще один автобус, і він каже, що буде о 14:00. Тобто, з 7-ї ранку ми на вулиці, вдома не можна сидіти, бо не ловить зв’язок. Ми стоїмо під під’їздом, ховаючись, шукаємо цей нещасний зв’язок. Востаннє ми стояли на торці будинку. Тут постріл, свист і цей гомін – почався обстріл з мінометів. Ми побігли в під’їзд, а там уже вм’ятини в залізних дверях та дірки. Це теж так запам’яталося – ці вибиті плити у під’їзді. Ми ховалися за ними і чекали, що нам подзвонять. О 14:00 дня нам людина дзвонить і каже: «Виходьте, я під’їхав». Але він під’їхав не до нашої оселі, нам треба було ще пройти під обстрілами близько 400 метрів через шкільний двір. Ми в один-єдиний рюкзак кинули документи, речі й побігли. Це була помилка, треба було більше брати з собою. Ми добігли дивом, сіли в автобус та виїхали”, – пригадує Катя.
Дорогою молоді люди побачили, в якому стані був Сєвєродонецьк вже на той момент.
“У нашому кварталі на той момент був уже такий місячний краєвид – тут кратер, там кратер. А коли ми сіли в автобус, який поїхав збирати й інших людей, були в районі 20-ї школи. Там просто 9-поверхівки вигоріли зверху донизу, обрушилися. Ми зрозуміли, що недарма їдемо, бо стало очевидно, що те ж саме чекає на решту міста. І я не помилився”, – говорить Вадим.
Катя ж додає, що свекор та бабуся залишилися в Сєвєродонецьку, а свекруха та собака з ними в Дніпрі. Літні люди сказали, що нікуди не поїдуть. На щастя, пара знає, що з ними все добре, вдалося навіть передати рідним посилку з продуктами. Як буде далі, Вадим та Катя не знають, але вірять, що Сєвєродонецьк знову буде Україною. Подружжя говорить, що без надії жити неможливо, тож сподіваються на краще.
Марина Терещенко
13.08.2022
