Надто активною зоозахисницею Олена Єфімова, переселенка з Луганщини, не була, але тварин любила завжди, котів тримала з дитинства, призвичаїла до цього й свою дочку Марію. Було й таке, що брала до себе в однокімнатну квартиру в Сєвєродонецьку обгоріле цуценя після страшних лісових пожеж на Луганщині. Так і жили дружною родиною Олена, Марія, кіт Джоня та киця Еля. У перші дні тотальних обстрілів до компанії приєдналась кішка Доня та дві морських свинки – їх Олені залишив брат, який з родиною виїхав з міста одразу.
З кожним днем ставало все очевидніше, що покидати місто доведеться й Олені з Машею. Руйнувань ставало все більше, зрештою «прилетіло» й у будинок брата.
Еля Джоня
Виїжджали з Сєвєродонецька з приватним перевізником. Їхали, що називається, в білий світ. Де зупиняться – вирішать у дорозі. Везти з собою в такій ситуації справжній «живий куточок» було просто неможливо. Можна було продовжувати жити в обстрілюваному місті разом із тваринами, і Олена була до цього готова, але завдяки допомозі сусідки склалося інакше.
«Одна з наших сусідок не мала наміру на той час покидати місто, – пояснила Олена. – Вона – захисниця тварин, і навіть під час обстрілів годувала по можливості собак і котів у різних районах міста. Я на сто відсотків могла покластися на неї».
Олена залишила сусідці певну суму грошей, а також купила чималий запас корму для тварин. Правда, «вилазка» за кормом стала справжнім квестом, адже на той момент ані Олена, ані її донька вже багато днів не виходили з квартири. Сиділи здебільшого в коридорі.
«Заради котів все-таки наважились, – розповідає жінка. – Сусідка-зоозахисниця, яка була постійною клієнткою зоомагазинів, зателефонувала знайомим і домовилась, щоб нам продали корм поза чергою. Ми все-таки наважились вийти на далеку дистанцію. Йти було дійсно дуже страшно: всі будинки, всі знайомі місця вже на той час були спотворені або зруйновані, і це був лише березень…»
Біля магазину була велика черга, але Олені винесли 2 кілограми. Коли попросила ще, їй сказали, що попередня домовленість була лише на таку кількість, і якщо вона хоче купити більше, має відстояти загальну чергу. Страх перед обстрілами змусив відмовитись.
«Було важко залишати тварин, проте я знала, що з ними буде все гаразд, вони будуть доглянуті», – згадує Олена.
Єфімови опинились у невеликому селищі на Кіровоградщині, оселились у добрих людей, які пустили їх у кімнату в будинку безкоштовно. Однак через деякий час сусідка зателефонувала і повідомила, що планує евакуюватись. Крім тварин Олени, вона мала ще власного собаку. І якщо вивезти собаку фізично могла, то котів та гризунів – з урахуванням переносок та клітки – не могла ніяк.
Жінка одразу почала писати у всі можливі групи в Вайбері та Фейсбуці, шукаючи тих, хто допомагає евакуювати котів.
«Мені дали телефони перевізників, – пригадує Олена. – Один із них погодився взяти тварин, але виникла проблема – він був неготовий їхати до нашого будинку. Відтак котів треба було доставити до певного місця в Сєвєродонецьку, донісши чи довізши туди під щільними обстрілами».
Зрештою сусідка вийшла на зв’язок й сказала, що може донести туди і навіть дати свою переноску.
«Моєму щастю не було меж, – каже Олена Єфімова. – Уявляєте: заради тварин жінка погодилась іти під обстріли».
Двох котів вона придумала «запакувати» в коробку з-під телевізора, замотавши скотчем. У процесі «розсаджування по місцях» братова кішка Доня втекла – вистрибнула з коробки та повернулась у квартиру сусідки. Тягти її знову в коробку часу не було.
Поки сусідка тягла котів до перевізника, а перевізник транспортував їх до Дніпра, Єфімовим треба було дістатись туди з Кіровоградської області. Щоб приїхати до Дніпра вчасно й застати перевізника, довелось шукати попутчика через «Blablacar» – звичайним транспортом з того селища, де вони жили, встигнути на потрібний час було неможливо.
Побачивши своїх улюбленців, Олена з Машею розплакались обидві. «Ми цілували переноску», – зі сльозами згадує жінка.
Коти, як каже Олена, поводились вельми вдячно: не верещали, не брикались, не дряпались. Поступово вони адаптувались до нового помешкання.
«Проте спочатку були в стресі, – говорить жінка. – У тому числі й господарі помешкання. Ці люди не звикли бачити котів у себе в домі. Для них коти – це тварини, які мають бігати по вулиці та ловити мишей. Але зрештою ми все-таки прожили в них із тваринами близько місяця».
Єфімови зізнаються, що, шукаючи нове помешкання в Кропивницькому, вони казали потенційним орендодавцям, що кіт у них лише один. Боялись, що з двома їм житло не здадуть.
«Ми й досі приховуємо від господарів квартири, яку винаймаємо, що в нас живе ще одна кішка, – зізнається Олена. – Боїмося, що нам можуть відмовити в оренді».
До речі, Доню – третю кішку, яка з коробки чкурнула до квартири сусідки, теж забрала родина Олениного брата. А морські свинки продовжують жити у Сєвєродонецьку. За ними й зараз доглядає мама сусідки-зоозахисниці. Тій жінці, якій небайдужа доля тварин, вже далеко за 80.
«Щодо наших котів – я не уявляю нашого життя без них, – ділиться емоціями жінка. – Якби не сусідка, ми б речі не брали, а взяли б їх. Вони – наша сім’я! Може, хтось скаже, що все-таки ми їх залишили. Проте я дійсно була впевнена в людині, яка за ними доглядала. Все-таки ми, українці, в першу чергу небайдужі люди».
Юлія Сабаєва, Луганщина – Кіровоградщина
22.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
