Це було як навала сарани. Вже в перший день значна частина Херсонської області опинилась у тимчасовій окупації. З травня людей взагалі позбавили можливості виїхати в Україну. Про ситуацію, в якій опинились херсонці, життя в окупації й втечу з двома дітьми на свій страх і ризик розповіла мешканка прикордонного з Кримом селища Марина. На її прохання ми змінили ім’я та не називаємо населений пункт, з якого виїхала родина.
Пекло окупації
24 лютого 2022 року сталося те, чого мешканці прикордонного селища на Херсонщині боялись ще у 2014-му.
«Наше селище знаходиться на кордоні з Кримом, тож у 2014 році ми боялись, що нас теж буде анексовано або будуть якісь заворушення. Але росіяни переключилися на Донбас, і нас та біда оминула. Тоді ми так думали», – каже Марина.
Все сталося дуже швидко. 24 лютого через селище рухалася військова техніка, летіли літаки й гвинтокрили, йшло військо загарбників.
«Це було дуже страшно. Вранці ми прокинулись вже в окупації», – згадує жінка.
Вже тоді виїжджати з Херсонщини було небезпечно. Декого росіяни пропускали, а в декого могли стріляти. Діяли, як їм заманеться. Марина зізнається, що виїхати тоді не відважились.
Єдине, що зробила родина, – поїхали до батьків жінки в сусіднє село.
«Спочатку було важко, бо не було продуктів і ліків – все розібрали, а завезти не змогли, бо росіяни нікого не пускали», – згадує вона перший місяць в окупації.
Мешканці ділились один з одним продуктами й ліками.
Ситуацію ускладнювало те, що в Марини проблема зі щитоподібною залозою:
«Я перебрала аптечку, лишила собі препарати, так, щоб вистачило на деякий час, і поділилася з тими, в кого нічого не було. Також ділили олію, борошно та інші продукти».
Незважаючи на труднощі, місцеві виходили на мітинги, аби росіяни побачили, що їх тут не чекали, що їм тут не раді. Навіть діти і підлітки виказували неприйняття окупантів. Вони зривали триколори росіян й чіпляли жовто-блакитні стрічки, пробирались до частин дислокації, фотографували й перекидали знімки у чатботи Міноборони й ЗСУ.
«Це наші діти, 13-15 років. З одного боку, нам було за них дуже страшно, ми казали їм цього не робити, а з іншого – я дуже пишаюся ними», – зі сльозами на очах розповідає Марина.
Спочатку росіяни тільки дивились, як люди протестують, й нікого не чіпали, але через деякий час, десь на початку березня, почали розганяти. Навіть стріляли по учасниках акцій.
Вона згадує, як одного разу схопили 13-річного підлітка, який пробрався до них. Тримали три години. Потім відвели додому і сказали батькам, що наступного разу розстріляють.
Через деякий час військові почали ходити по будинках, шукали АТОвців, активістів, забирали чоловіків на бесіду.
«Я працюю в школі. Тож нас, освітян, зібрали й сказали, щоб ми виходили на роботу. Ми відмовились. Тоді вони почали приходити до нас додому й лякати, тиснути, згадували про наших дітей. У мене їх двоє: хлопчик 12 років і дівчинка 3 роки», – каже Марина.
Працювати на них жінка не збиралась. Майже два місяці родина Марини перебувала в окупації, але таки наважились покинути все й шукати спокою в інших містах вільної України.
«До того ж, знаєте, мій син останнім часом був дуже наляканий, – додає вона. – Хлопцю 12 років, він уже не плакав, але коли летіла ракета (вони ж від нас їх запускали), лягав на ліжко, накривався покривалом і страшно тремтів. Ці ж ракети, щоб ви розуміли, летіли так низько й шумно, що, здавалося, димар на даху зірвуть».
Ледь стримує сльози: «Там, на Херсонщині, лишились не лише дім й наші рідні та близькі люди. Там лишилось все – життя наше там лишилось».
Дорога на волю
20 квітня близько 10-ї ранку Марина з чоловіком, дітьми і батьками покинули свій дім. Їхали якомога далі від окупації, від «руського міру» й солдатів. Коли виїжджали, пов’язували білі стрічки, але не писали «Діти» на машині, бо росіян, за словами Марини, це дуже дратувало.
«Чомусь вони на це дуже злились, намагались говорити до дітей. Але мої син та донька розмовляють українською, тож вони ще більше дратувались. Питали: «Вот етому ви іх учітє?» – пояснює жінка.
Тож діти всю дорогу їхали мовчки.
«Уявляєте, мала майже усю дорогу тримала ручкою ротик, щоб не заговорити. Дуже боялась, щоб погані дядьки не почули, як вона розмовляє. А старшого на кожному блокпості просто трусило», – говорить вона і знову не може впоратись з почуттями.
Щоб виїхати з окупації, довелося проїхати близько 40 блокпостів росіян. На кожному їх ретельно перевіряли, щоб у телефоні не було нічого, пов’язаного з Україною. Чоловіків перевіряли на татуювання, перевіряли документи на дітей.
«Вони дуже ретельно документи перевіряють, щоб ми чужих дітей не вивозили. Я хотіла племінника взяти, але побоялась: раптом відберуть (такі випадки були). І де потім шукати?» – продовжує жінка.
Щоб перевірки проходили скоріше, знайомі підказали взяти данину – цигарки й варення. «Ми взяли з собою лише необхідне – речі на перший час й ліки, а варення й цигарки виставили так, щоб видно було. Вони починали перевіряти, ритись у речах, побачать цигарки й варення: «Давайте сюда». Ми давали, і вони нас пропускали».
Родина була готова до того, що виїзд може затягнутися на кілька днів. До того ж дорогу знали погано.
«Думали, що в Снігурівці буде колона на виїзд, але через всі ці перевірки не встигли. Коли ми туди добрались, вони вже поїхали. Тож дорогу вивчали напам’ять, ні малюнків, ні фотографій не було», – розповідає Марина.
Їхали не по трасі, а, як то кажуть, полями. Коли заїжджали в якийсь населений пункт, дивились карту, запам’ятовували її й одразу видаляли. Але в якийсь момент зрозуміли, що їдуть навмання: «Їдемо і їдемо, а навкруги лише поля. Ні населених пунктів, ні зустрічного транспорту, щоб спитати, чи вірно їдемо, немає».
Однак через деякий час зустріли перевізника, що вивозив людей з окупації, тож він підказав їм, куди їхати. І вже вночі під’їхали до наступного блокпоста.
На вільній стороні
«Ми спочатку не розуміли, хто на посту – чужі чи наші. Але коли зупинились, син роздивився на автоматі одного з бійців наліпку нашого прапора. Я вам навіть передати не можу, які це були відчуття», – каже Марина й знов плаче.
Вже після того, як опинились у безпеці, вирішили їхати на захід країни до родичів. Пробули там певний час, оформили статус тимчасово переміщених осіб. Однак жити на одну допомогу не збирались, почали шукати роботу. Виявилось, що з роботою в тому селі, де вони мешкали, важко. До того ж чоловіку запропонували роботу на півдні країни в місті Кілія Одеської області.
По прибуттю Марина була вражена: «Тут тихо, лише іноді сирени лунають, ми від того відвикли. Люди гуляють і вдень, і ввечері, а ми намагались всі справи до обіду зробити – й додому. Вікна закривали, щоб світла вночі не було видно. Через війну наші діти зрозуміли, що коли є хліб і його ще можна маслом намастити, – це щастя».
За її словами, дуже важливо розповідати про Херсонщину та херсонців, нагадувати кожного разу. Щоб люди, незважаючи на проблеми на окупованій території зі зв’язком, розуміли, що їх не покинули, що про них не забули, що їх обов’язково звільнять.
«Ті, хто лишився в окупації, у більшості своїй чекають на звільнення. Так, їх лякає деокупація, бо будуть бої. Але найбільше вони бояться, що про них забудуть й віддадуть росіянам», – каже жінка.
У Марини на Херсонщині залишились сестра й бабуся, у чоловіка – батьки й брат. Дуже за них хвилюються, бо зараз росіяни дуже жорстокі:
«Вони забирають не тільки тих, хто ходив на протестні мітинги, хто підтримував, а й їхніх рідних. У червні в місцевому каналі знайшли два тіла: руки й ноги зв’язані, на шиї камінь. Хто вони, ще невідомо, бо обличчя об’їли риби».
Олеся Ланцман, Кілія
15.07.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
