Близько 1300 людей своїм авто евакуював з Херсонщини волонтер Андрій Селецький. Чоловік почав вивозити цивільних вже 27 лютого. Згодом став представником Товариства Червоного Хреста України, адже це давало хоч якісь гарантії безпеки.
Не міг не допомагати іншим
Андрій Селецький розповідає про свою волонтерську діяльність так, ніби по-іншому не могло й бути. За освітою історик-краєзнавець, організатор туристично-краєзнавчої роботи, закоханий у рідний край. П’ять років пропрацював вчителем у школі й акцентує – дуже любить свою професію. На жаль, зауважує, сім’ю за зарплату звичайного вчителя не прогодуєш, тож з 2019 року подався у туристичну галузь – став частиною команди турорганізації та гідом Херсонщиною. З дружиною та 5-річним сином мешкає в Нововоронцовці. Повномасштабне вторгнення окупантів Андрій зустрів у Херсоні.
Пригадує, тоді з командою подбали про певні запаси продуктів та інших речей першої необхідності, які потім роздавали людям як гуманітарну допомогу. Їздили з товаришами околицями, знімаючи відео, щоб спростовувати інформацію про те, що Херсон вже здали. А ще – допомагали іншим виїхати, публікуючи інформацію про це в соцмережах.
Андрія почали впізнавати місцеві і просити допомогти з евакуацією. За два дні, каже, написали близько 70 людей. І почалось. Зізнається – було страшно. Попереджав людей про те, що немає ніяких гарантій безпеки. Але місцеві все одно масово виявляли бажання виїхати.
Якби я був окупантом – я б собі теж не повірив
«На блокпостах до мене ставилися з недовірою. Уважно перевіряли документи та машину. Я розумів, чому викликаю підозру. У мене зросту – майже 190 см, вага – близько 120 кілограмів і позашляховик BMW. Якби я був окупантом – я б не дуже повірив такому волонтеру. Тож моє рішення звернутися у Червоний Хрест, щоб стати їхнім представником і мати можливість допомагати іншим, було правильним. І хоч окупанти мені й дозволили возити гуманітарку й евакуйовувати жінок, дітей і старих, було й таке, що роздягали в березні, оглядали на наявність татуювань чи інших компрометуючих ознак. До цього я був готовим – навіть телефон з собою на виїзди не брав», – розповідає волонтер.
Найбільш інтенсивними поїздки на окуповану територію були в березні-квітні. Чи не найважче завдання – впоратися з емоціями тих, кого евакуйовував.
«В основному це – жінки і діти. Я попереджав людей телефоном, перед тим, як їх забирати, про реальну небезпеку. Я казав, що спробую зробити евакуацію максимально безпечною, але, на жаль, гарантій немає ніяких. І по телефону всі такі: звичайно, вивозьте, все ок. А сідають у машину – і в 99% починалася істерика. А в психології ж діє принцип: як тільки ти покажеш свою слабкість, підконтрольність агресору, то все – пиши пропало».
Усвідомлюючи всі ризики, Андрій виробив своєрідну тактику підготовки своїх пасажирів до евакуаційного рейсу:
«Окрім того, що я розповідав про небезпеку, додав і певний позитив: вони ж орки, в ямах живуть, немиті, небриті, діди беззубі з кривими носами. І вже люди починають думати, що не такий страшний чорт, як його малюють. І як ми під’їжджаємо до першого блокпоста, то вони вже підсміюються. Хоча, звичайно, страх нікуди не зникав. Проїхали блокпост, а напруга не спадає. Ти вже і психоаналітик, і стендап-комік – відволікаєш тих людей, як можеш. Довозиш їх до місця призначення, видихаєш. І тебе охоплюють вже всі пережиті емоції: і свої, і чужі. Організм просто вивертає від пережитого».
Те, що вражало на блокпостах
Перші зустрічі з окупантами – це, звичайно, великий стрес, каже Андрій:
«Ти розумієш, що це – загарбники, які прийшли на твою землю. Але тобі доводиться з ними комунікувати, щоби: а) вижити; б) щоб інші вижили і тебе знову пропустили. Можна було б вчепитися в горло одному, другому – і там же й полягти. І тоді тих 1270 людей, яких я врятував, я би не врятував».
Окупанти вражали по-різному.
«Дивувало те, що вони сприймали Червоний Хрест. Бувало, що документи перевірили, і все – я поїхав. Було, що везу вантаж до людей у села, а орки на блокпостах стоять реально голодні, нічого там не мають. І не маючи нічого, вони не віджимали гуманітарку. Щоправда, двічі було, що спонукали «поділитися»:
Ти ж панімаєш, што ми і так вазьмьом. Нада дєліться. Давай, атсипай».
Один випадок вразив особливо:
«Я побачив, як на одному з блокпостів, біля ями, бо окопами це не назвеш, лежить орк. Живий, рухається. Мене зупинили і попросили привезти наступного разу знеболююче. Виявилось, той окупант там вже тиждень так валяється. Йому ноги відняло. А медицини в них немає. Зовсім. Командування сказало, що це – не їх проблеми. Це було десь у березні. А вже в середині квітня його там не було. Він так і помер».
Місцеве населення потребує не так правди, як надії
Андрій завжди, буваючи на окупованій території, намагався заїжджати в якнайбільше населених пунктів, щоб люди бачили присутність не лише окупантів і розуміли, що їх не покинули. Чимало місцевих виходили до Андрія не так за допомогою, як за інформацією, адже від українського інформпростору були ізольовані.
«Жінка, років 70-ти, виходить і каже: «Нічо’ не треба, все є – мене ще мати навчила, щоби все було на війну. Розкажи мені шось». Я завжди казав, що наших військових багато, техніки багато. Хоч на той момент наша Нововоронцовка пуста була – ні правоохоронних органів, ні влади, ні ЗСУ. А я всім розказував, що купа наших військ вже близько. Танків багато. І таких, і сяких. І чорні бачив, і зелені, і сірі якісь. Стоять у полях, і вже ближче й ближче. Наших – тьма просто. Роблять нічні вилазки, вирізають окупантів, щоб тихенько. Вже ям бракує. Орки це з жахом слухали. А місцеві – з захватом. Людям потрібна надія», – говорить Андрій.
Дехто з місцевих просив привезти книжок і музики українською.
Думав, що точно розстріляють
У режимі нон-стоп Андрій волонтерив упродовж двох місяців. Вранці вантажився гуманітарною допомогою і їхав за маршрутом. А повертався вже з людьми, яких евакуйовував в інші регіони. Там шукав необхідне, закуплявся і повертався назад. Каже, найбільше переживав, чи встигне повернутися до початку комендантської години. А іноді, повертаючись, не знав, чи його селище ще вільне, чи вже зайшли окупанти.
Волонтер розповідає, що не раз були випадки погроз чи залякувань.
«Було, що під ноги стріляли, над головою стріляли. Я до цього навіть звик. Але коли чули, що я представник Червоного Хреста, дивилися документи і ставали спокійніші. А от кадирівці – ні. На моєму секторі було єдине місце, де вони стояли. Одного разу їхній блокпост наші обстріляли, то вони дуже злі були. Думали, що це я злив. А я ніколи такого не робив, хоч якою була спокуса. Я розумів, що після цього не зможу там допомагати людям, навіть якщо виживу. І от тоді мені приставили заряджену зброю до голови. Я намагався говорити впевнено:
Якщо ви мене вб’єте – ви порушите міжнародне право. Я без зброї, я не військовий.
А нам – наср*ть.
Я був готовим до найгіршого, але спокійним:
Ви ж мене зараз просто так вб’єте, бо ви так хочете. Ви що, мало повбивали?
І тут почався мінометний обстріл – наші накривали їхній блокпост. Вони повтікали в укриття, а я стою, питаю:
А мені що робити?
Уєзжай, но увідім іщьо раз – убьйом».
Це було 30 квітня.
Теперішня ситуація
Найгірше зараз, каже Андрій, – постійний трупний запах у деяких селах. Наприклад, в Осокорівці. Важко усвідомлювати, що це ще пів року тому квітуче село зараз – суцільний цвинтар.
«Нововоронцовка і Осокорівка – постійно під обстрілами. Тут немає ніякої важливої інфраструктури. Зовсім нічого. У селі Осокорівка був стадіон. Збудований давно, але якісно. А ці ідіоти запустили в стадіон «Точку-У», просто в футбольне поле. По Нововоронцовці вже більше семи крилатих ракет прилетіло: одна людям на город, друга – на берег водосховища, третя – в район смітника. Одна, щоправда, прилетіла в школу, яку, до речі, капітально відремонтували в 2018 році», – розповідає волонтер.
Логіки у цих обстрілах, каже, немає, хіба якесь виконання плану по витрачанню боєприпасів.
У кожного – свій фронт
Андрій Селецький продовжує волонтерити й зараз. Допомагає цивільним на новозвільнених територіях і територіях «сірої» зони – так каже про населені пункти на півночі Херсонщини, які звільнені, але ще зазнають обстрілів.
«Жити «на нулі» – це постійні обстріли. Буває, що стрес переростає в паніку. Ти ж розумієш, що нікуди не втечеш з-під артобстрілу, сидиш у підвалі по пів дня. Раніше, коли ще моя сім’я жила зі мною, то було легше. Я приїжджав додому з чергового рейсу, надивившись жахів, а вдома – дружина і син. І на душі було спокійніше – я розумів, що в мене все не так погано. Потім, коли обстріли почастішали, я сім’ю вивіз в іншу область, де їм спокійніше, а я не переживаю за їхню безпеку. Але тепер я тут один. Це важко».
Андрій каже, розуміє, що дуже багато людей потребують допомоги, тож не може собі дозволити зробити хоч якусь перерву:
«Я – єдиний представник Червоного Хреста на півночі області. От навіть поки мене не було, коли я в Європу їздив по машину «швидкої», то тут робота дуже просіла. Я щодня переживав за тих людей, які залишилися в деяких селах навіть без води. Я розумію, що всієї роботи не зробиш і що я теж виснажений. Але для мене приклад – наші військові. Вони ж не можуть сказати, що щось я трохи змучився тут в окопі сидіти, поїду-но я додому. Вони ж так не роблять. А чого ми так повинні робити? У кожного – свій фронт».
Наталія Кушнірчук
5.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
