Війна може знищити майже все – розрушити дім, зруйнувати життя, навіть забрати його. Але є дещо набагато сильніше – те, що не під силу зламати навіть війні…
Ніч, яка запам’ятається на все життя
Раннім ранком 24 лютого Олену розбудив телефонний дзвінок! Дзвонив її наречений Сергій. Напередодні він заночував у своєї матері в іншому районі Харкова, на окраїні міста.
– Прокидайся, збирай документи, гроші та найнеобхідніше – почалося…
– Що почалося? – запитала Олена, яка ще не до кінця прокинулася.
– Війна, – лаконічно відповів Сергій.
«Не можна сказати, що на війну не чекали, – згадує Олена. – Навпаки, останнім часом у родині про це було багато розмов, але до останнього хотілося вірити, що цього не станеться. У Харкові пролунали перші вибухи біля п’ятої ранку. Місцева влада, як і правоохоронні органи, не поспішали офіційно коментувати, що відбувається. Але інформаційний вакуум дуже швидко заповнювали плітки… Люди через так зване «сарафанне радіо» переказували один одному: росія напала! Трохи згодом з’явилась інформація про те, що до міста увійшли російські танки та військові. Після обіду звістку про вторгнення підтвердила й місцева влада, хоча це вже було зрозуміло майже усім, бо над містом кружляли військові літаки, з усіх боків лунали вибухи.
Через дві години після телефонної розмови приїхав Сергій, було прийнято рішення зібрати батьків і триматися разом. Першу ніч ми провели на станції метро. Ця ніч запам’ятається мені на все життя: ночували просто на холодній мармуровій підлозі, постеливши лише ковдру… Щоб хоч якось зігрітися, спали один на одному, купою, мов дрова. Поруч так само розмістилися й інші люди, багато хто з маленькими діточками, але, як не дивно, вони не плакали і не вередували, мабуть, ще не розуміли, що таке війна… Насилу дочекавшись закінчення комендантської години, ми покинули наш притулок».
Харків руйнували на моїх очах…
«Вдень ми з Сергієм облаштували місце в підвалі нашого будинку, – продовжила розповідь Олена, – і наступний тиждень я провела там, лише зрідка піднімаючись у квартиру помитися, поїсти чи попити каву. Але страх не давав затримуватись нагорі довго… Снаряди розривалися так близько, що деренчали вікна та дверцята меблів, прямо над будинком пролітали бомбардувальники та винищувачі, було чути вибухи від випущених ними ракет – Харків руйнували на моїх очах… На восьмий день перебування у підвалі чоловік сказав, що мені треба виїхати з міста. Я цього зовсім не хотіла. Тут залишалися моя мати, яка навідріз відмовилася кудись їхати, робота, друзі – все моє життя! Але мої заперечення не приймалися, і я зрештою погодилась».
Родина зібрала речі, але, за словами Олени, з’явилась ще одна перешкода – як доїхати до вокзалу. «Нашу автівку було пошкоджено ще в перші хвилини війни вибуховою хвилею від збитої нашою ППО ракети, – пояснює вона. – Служби таксі майже не працювали, а приватні перевізники були нарозхват… Але з цієї миті почали відбуватися чудеса, наче поряд стояв янгол-охоронець, який не покидав нас упродовж усієї подорожі. Спочатку на нашому шляху зустрівся волонтер Ігор, який відвіз нас і ще кількох людей до залізничного вокзалу абсолютно безкоштовно, і це притому що окремі перевізники просили за аналогічні послуги від ста до двохсот доларів США. Це був перший прояв кращої сторони людей, але далеко не останній. На Південному вокзалі вже вишикувалася нескінченна черга. Здавалося, що там зібралося все місто – всі хотіли якомога швидше покинути його. Неможливо було потрапити навіть до приміщення вокзалу або платформи, не те що в потяг, але нам знову посміхнулася вдача і ми зрештою сіли в першу-ліпшу електричку, яку несподівано було подано на посадку. Ми навіть до кінця не усвідомлювали, куди вона їде. Нам пощастило не тільки потрапити до вагона, а ще й сісти – це була вдача. Потяг поїхав… Конкретного плану ще не було. Ми їхали не кудись конкретно, а просто тікали від війни куди-небудь. Всі рішення приймалися в процесі. Згодом виявилось, що потяг їхав до Вінниці. Як ми добиралися, теж не хочеться згадувати: сиділи на твердих, не призначених для тривалого переїзду сидіннях, завалені речами; сиділи на речах; стояли інколи, без перебільшення, на одній нозі, тримаючи речі в руках… Зрештою, після двох діб у дорозі та однієї пересадки ми дісталися Львова.
Майже безвихідна ситуація
У Львові Олену з її нареченим чекали нові випробування. До міста Лева, за словами Олени, потяг прибув о восьмій вечора – на вулиці вже темно, мороз, а менш ніж за дві години починалась комендантська година. Переночувати було ніде… В приміщення вокзалу потрапити неможливо: «Там людей було стільки, що вони просто стояли, притулившись один до одного. Навіть якби хтось раптом втратив свідомість – він би не впав, а продовжував би стояти, затиснутий між сусідами, – згадує Олена. – Єдиним відносно доступним на той момент джерелом тепла були декілька бочок з багаттям, що стояли на привокзальній площі, але навіть до них підійти було неможливо, бо їх оточували щільним кільцем замерзлі люди. Ситуація здавалась безвихідною… Але ж раптом знайшлась людина, яка підказала, до кого треба звернутися. Нас відвезли спочатку до реєстраційного центру, а згодом надали тимчасовий притулок, де допомагали переселенцям виїхати за кордон».
Але поїхати з рідної України тоді Олена так і не наважилася. «Ми вирішили, що я поїду до Закарпаття. Там уже влаштувалася моя подруга з Харкова, Оксана, і вона люб’язно запросила мене до себе. За що їй велика дяка! Сергій відвіз мене з речами за вказаною Оксаною адресою та поїхав назад до Харкова. Я залишилася, хоч і в оточенні знайомих, але по суті одна – всі мої рідні були більш ніж за тисячу кілометрів, а подруга – єдина близька людина на той момент – у будь-яку мить могла поїхати за кордон, бо на Закарпатті вона саме чекала на запрошення до Ізраїлю».
Якось у розмові Оксана згадала про свою знайому, теж харків’янку, яка тепер мешкає в Австрії і допомагає там українцям влаштуватися. «Я на той час вже розуміла, що Закарпаття – це тимчасовий притулок, бо все дорого, роботи немає, перспектив теж… Але закордон, як місце тривалого проживання, залишався чужим і, як мені здавалося, ненадійним. Тригером послужила розповідь друга Сергія – Ігоря, який розповів про своїх дітей, які через війну так само залишили Харків і, проїхавши кілька європейських країн, осіли в Австрії, де їм дуже сподобалося. Ми зателефонували до них, поспілкувалися. Наступного дня було прийнято рішення – їду до Австрії», – говорить Олена.
Нова сторінка в житті
Пройшло більше чотирьох місяців, перш ніж Олена знову зустрілася з Сергієм. Наприкінці липня він приїхав до Чернівців по роботі, хоча головною метою була інша причина… Весь цей час Олена налагоджувала нове життя в Австрії, а Сергій жив та працював, нерідко ризикуючи власним життям, у рідному місті. Хоча в Харкові на той час навіть сходити до магазину було ризиковано – ворог постійно обстрілював місто із артилерії та завдавав ракетних ударів. Майже кожного дня гинули люди.
У Чернівцях Олена та Сергій пробули разом два тижні. Кожен із них розумів, що повернення до минулого життя вже не буде – війна перегорнула сторінку, зруйнувавши всі плани та знецінивши багато чого, що раніше вважалося цінним… Але залишалося те, що навіть війні не під силу було вбити, – їх любов один до одного. Розлука, викликана війною, лише підсилила почуття, надала можливість перевірити їх, оцінити по-новому…
5 серпня наречені поїхали до Хотинського замку, що на Чернівеччині, а після одружилися в місцевому Палаці одружень. Через тиждень вони знову роз’їхались: вона до Австрії, він – до Харкова. Так почалась нова сторінка в житті Олени та Сергія.
Сергій Савченко, Харків
20.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
