«Ці люди – заручники своїх осель»: як волонтери евакуюють лежачих та маломобільних із гарячих точок

За підтримки IMS

До 24 лютого Дмитро Максимович займався маркетингом та жив у Києві. Коли почалася війна, переїхав із дружиною до Чернівців, а мама залишилася в столиці. Щойно в Києві стало небезпечно, мати погодилися виїхати подалі звідти. Тоді Дмитро був змушений звернутися по допомогу до волонтерів. Незабаром він сам став частиною волонтерської спільноти, яка евакуює людей із гарячих точок війни. Ще пізніше вони одними з перших в Україні вибрали для себе нішу – евакуювати тих, ким ніхто не хоче займатися: лежачих та людей з інвалідністю.

Про те, як відбуваються такі евакуації, історії літніх людей, які стали заручниками своєї домівки, читайте в матеріалі.

«Не можете вивезти? Розумію, ніхто не хоче братися…»

У Чернівцях Дмитро познайомився ближче з волонтерами, які евакуюють людей. Сам став частиною їхньої команди – так і продовжували це робити разом. Нині волонтери розділилися і займаються своїми БФ. Таким чином можуть охопити більшу площу евакуації. Дмитро працює разом із дружиною Вікторією. Він – директор БФ «Help for Ukrainians». Спершу подружжя думало займатися загальною евакуацією людей із точок, звідки тікати потрібно негайно. Та все змінив один телефонний дзвінок.

Фото з першої евакуації волонтерів. Тоді їм вдалося привезти у Львів більше 60 людей із Лисичанська.

«Ми вивозили із зон бойових дій всіх людей, яким це було потрібно. Та нам почали телефонувати ті, хто має лежачих родичів. Таких дзвінків ставало все більше і більше: «Вивезіть, вивезіть». І ми завжди відповідали, що не можемо.

Та один дзвінок змінив усе. Нам зателефонувала жінка, у якої був дуже втомлений, розгублений і безнадійний голос: «Ви можете вивезти мою лежачу маму?» Ми знову сказали, що ні. На що вона відповіла, ніби очікувала цього: «Я вас розумію… Ніхто не може і не хоче займатися такими людьми». Нас це зачепило тоді, ми обмінялися поглядами і сказали: «Спробуймо!» Ми й гадки не мали, як це – евакуювати маломобільних, що для цього потрібно та як це взагалі має відбуватися. Але з цієї фрази почалася нова історія», – розповідає Дмитро.

Жінка, яка телефонувала, просила забрати її маму з Лисичанська. Туди була перша і найважча поїздка волонтерів. Тоді у місті велися активні бої, і перебувати там було досить небезпечно. Волонтери анонсували у соцмережах, що їдуть у це місто і готові вивезти звідти людей з інвалідністю. Одразу знайшовся місцевий, який знав більше таких людей і локалізував їх у себе вдома. Вже звідти їх забрали далі.

«Ми переобладнали вантажний бус під лежачих, поставили туди ортопедичні матраци. Поїхали до волонтера з Лисичанська, який зібрав у себе вдома маломобільних з усього міста. Так ми евакуювали понад 60 людей з інвалідністю. Атмосфера у місті тоді була, м’яко кажучи, напруженою. У радіусі 3-5 кілометрів були «прильоти». Ще так збіглося, що саме того дня був останній евакуаційний рейс зі Слов’янська. Ми знайшли контакти чергової залізничного вокзалу – пані Наталі. Кажу, що веземо до них 60 людей з інвалідністю і нам потрібні для них два вагони. Вона обіцяла все організувати. В дорозі я розумію, що ми не встигаємо на потяг. Знову до неї телефоную і кажу це, а вона: «Не хвилюйтеся. Я на рейки ляжу, але без вас потяг не поїде!» Пані Наталя затримала потяг майже на півтори години. Лише завдяки цьому нам вдалося таки застрибнути в останній вагон, як-то кажуть, і врятувати цих людей».

Усіх привезли потягом до Львова. Тоді в місті тривала повітряна тривога, і на вокзалі була суцільна темрява. У таких умовах усіх цих людей зняли з потяга. Дмитро каже, що переїзд пережили не всі.

«Один дідусь помер у дорозі. В іншої бабусі просто мозок не витримав загалом усієї ситуації, і для неї довелося викликати швидку та спецслужби. Знаєте, це було 14 квітня, і я не забуду цей день ніколи. Напіврозбомблений Лисичанськ, із якого ми дивом вивезли людей. Людей, яких ніхто не врятував би, і вони самі не могли цього зробити. Всі вони поважного віку, прикуті до ліжка, з порушенням зору, без ніг… У них не було шансів, і вони про це знали. Я дуже щасливий, що нам усе вдалося. Відтоді ми почали організовувати такі евакуації регулярно».

Волонтери кажуть, що після першої евакуації всі були морально розбиті, Дмитро навіть звертався до психологів. Усіх цих людей вони буквально пропустили через себе. Були такі, яких Дмитро з Вікторією досі не можуть забути і з якими підтримують зв’язок. Історії всіх цих людей різні, як і причини того, шо вони залишилися наодинці з війною.

До війни Дмитро (зліва) займався маркетингом. Зараз організовує евакуацію людей з інвалідністю з гарячих точок і їх подальше розселення.

«Приїхали по людей, а замість будинку – вирва від 500-кілограмової бомби»

«У всіх дуже різні долі. Є люди, які давно втратили всіх рідних, а отже, залишилися одні-однісінькі у своєму ліжку. В когось діти давно за кордоном, а доглядає за ними якась небайдужа сусідка.

Ці всі люди покидають домівку і не знають, чи повернуться назад. Вони беруть із собою сумку і пакет із документами. Якщо це лежача людина – ще подушку і покривало. Вони залишають усе своє життя там. Звісно, були й ті, хто не хотів їхати, бо чекали «русского міра». Нікого не змушували – це їх рішення залишитися там.

У дорозі чуємо від людей різні історії. Одна пара, наприклад, рятується від війни вдруге. 2014 року вони приїхали в Бахмут, а зараз знову тікають. І запитують: «Коли нам просто дадуть спокійно вмерти?»

Було, поки ми везли людей у потязі, їм зателефонували і сказали, що в їхній будинок «прилетіло». Тобто якби вони лишилися вдома…

Всі люди, яких евакуює Дмитро з волонтерами – маломобільні. Для їх транспортування переобладнали вантажні буси.

Є ще історія, яка мені підтвердила, що ми робимо добру справу. Коли вивезли в Дніпро літню пару, їх там зустріла донька. Вже вдома її батькам стало зле, і бабуся померла. Телефонує мені її дочка і каже: «Дякую, що я можу поховати свою маму на кладовищі, а не у себе в дворі».

Дуже важко було під час евакуації, коли ми приїхали до будинку, а замість нього – вирва від 500-кілограмової бомби. І ти розумієш, що просто не встиг. Просто немає будинку і немає тих людей уже. І живи з цією думкою…»

 Були старенькі, яким під час евакуації дзвонили і сказали, що їх будинку вже немає.

Людей не просто евакуюють, а розселяють

«Були бабуся з дідусем – як дві краплі води схожі на моїх. Вони з Лисичанська. Зателефонували нам і кажуть: «Чуємо вибухи. Ми обійнялися, молимося і чекаємо… Ви нас заберете?» Тітка Оля і дідусь Вітя, яких я ніколи не забуду. Він без ніг і не бачить, вона – повністю незряча. У нас із ними зник зв’язок, і ми не знали, що з ними, а потім зустріли їх на вокзалі у Львові. Боже, яке це було щастя! Зараз вони в будинку для літніх людей у Чехії. Я постійно їм телефоную», – каже Дмитро.

Після першої евакуації були Бахмут, Авдіївка, Краматорськ, Сєвєродонецьк… Загалом із гарячих точок волонтерам уже вдалося евакуювати понад 700 людей.

Загалом із гарячих точок вдалося евакуювати більше 700 людей. Зараз до цього долучаються волонтери з України та з-за кордону

Під час першої ж поїздки вони знайшли багато партнерів: людей, які можуть допомогти транспортом; тих, хто готовий скинутися грошима; організації, які можуть прихистити літніх людей.

«Усе життя ненавиділа німців, а тепер вони мене доглядають»

«Наша основна мета – не просто евакуація. Вивезення людей з інвалідністю без подальшого розселення не має ніякого сенсу. Саме тому нам стали у пригоді всі знайомства і контакти. Тепер маємо партнерів і в Україні, і за її межами. Нас частково фінансує фонд «Нова Україна».

Є просто мої знайомі, які телефонують і кажуть: «Я отримав зарплату. Скільки вам скинути?» Один партнер повністю нас забезпечує паливом, хтось додав евакуаційного транспорту, хтось просто може їздити і збирати людей. Партнери і допомога знайшлися там, звідки й не очікували. Зараз я маю волонтерів у всіх тих містах, звідки ми вивозимо людей. Це дуже допомагає, адже поки їх везуть на безпечну територію, я можу адмініструвати подальше розселення і логістику.

У планах було вивезення людей із Херсона. Після підриву Антонівського мосту ми ще не знаємо, як це зробити. Згодом помітив, що ми вже любимо вирішувати завдання з зірочкою. Наприклад, людина лежить у Бахмуті, а їй треба у Полтавську область. Маршрут на 8 годин. Але ми його складаємо саме під цю людину.

Окрім цього, наших бабусь та дідусів приймають у Польщі, Чехії, Німеччині. Так, це не масово, але все одно це дуже круто, бо всі можливі в Україні хоспіси і притулки давно переповнені. Чеський колега приймає дуже важких людей і таких, що потребують супердогляду. Але він може заселяти 3-4 особи раз у два тижні. Він забирає їх сам на «швидких». У Німеччині навіть організовують квартири для наших бабусь і дідусів.

Партнери із інших країн погодилися прилаштувати у себе стареньких. Багато із них зараз у Польщі, Чехії, Німеччині.

Для них це – розрив шаблонів. Одна бабуся – дитина війни. Каже, що пам’ятає, як у її місто зайшли німці. Але вони годували дітей шоколадом і допомагали їм. Те, що роблять російські нелюди зараз із її містом, – набагато гірше. Проте все своє життя вона ненавиділа німців, а тепер вони доглядають за нею у хоспісі та рятують від війни в Україні», – каже Дмитро.

Одна із евакуйованих – дитина війни. Жінка згадує, як в її місто увійшли німці, а зараз ця країна приймає її  до себе у будинок для престарілих.

Нині волонтери шукають приміщення в Україні, які можна відремонтувати чи підготувати до заселення людей з інвалідністю. Кажуть, що є партнери, готові у це вкладати кошти, тож проґавити такий шанс не мають права.

Окрім того, Дмитро розповідає про одну з останніх великих перемог – тепер міжнародна організація «Лікарі без кордонів» (MFS) може перевозити лежачих людей з інвалідністю.

«У нас дуже вдала співпраця з MFS та Укрзалізницею. Тепер якщо потрібно вивезти 30-60 лежачих із Бахмута до Черкас – вони нам допоможуть. Для мене особисто це велика перемога і прорив у справі, яку ми робимо. На початку, коли ми здійснювали першу евакуацію своїми силами, я й мріяти про таке не міг. Будемо продовжувати цю справу стільки, скільки буде потрібно. Зараз це вже мій особистий фронт».

Всі фото надані Дмитром Максимовичем

Діана Раскруча, Чернівці

11.08.2022

Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS