Хто вона, українська жінка – войовнича богиня чи лагідна муза? У 2018 році – задовго до лютневого вторгнення росіян – президент Асоціації психологів України Олександр Вакуленко спробував знайти відповідь на це питання.
Те, що українкам притаманні рішучість, здатність не коритися будь-яким обставинам та брати долю у власні руки, засвідчено історією та фольклором. Годі вже й говорити про Анну Ярославну чи Роксолану; можемо згадати Марусю Богуславку й Бондарівну (з того ж таки Богуслава). А втіленням пісенної душі України стала, звісно, Маруся Чурай.
На думку Вакуленка, звичка наших жінок до незалежності та здатність самостійно братися за «нежіночі» справи зумовлена історичними обставинами. Козаки часто гинули в боях, помирали на чужині чи поверталися додому скалічені – і весь тягар домашнього господарства та виховання дітей лягав на жінку. А ще й землю треба було обробляти, врожай збирати, аби прогодувати сім’ю; в разі необхідності – захищати своє до останку. Тому українська жінка і стала такою: «ніжна, як киця, а тверда, як криця».
Є в Україні старовинне багате село Станіслав, де земля зливається з лиманською водою, а світанки – найгарніші у світі. Його називають місцем щасливих людей, бо саме тут Кузьма знімав свій відомий кліп. На одній із високих дніпровських круч стояв дім дуже щасливої родини. Ще стоїть, хоч і вибиті у тому домі шибки і вже кілька місяців вітер гуляє кімнатами. Всіх, хто жив у тому великому домі, розкидало по Україні війною, і всі вони роблять одну велику справу – воюють за свою рідну землю.
Про кожного з них можна розповісти свою історію, але ці історії тісно переплітаються між собою, як ті затоки Дніпра, що потім зливаються в лиман, біля якого й стоїть дім. Тож історія буде одна на всіх – як і війна, як і Україна, яку вони захищають.
Центр великої родини, де виросли четверо дітей, – Світлана. Вона називає себе Цітана. Взяла ім’я з дитинства. Так дідусь називав її – Цєтка, Цітана. І ім’я їй дуже пасує. Ця тендітна жінка – серце, душа та співучий голос своєї родини. Розповідає про своє сьогоднішнє життя, немов пісню складає:
«У мене четверо дітей. Три онучки. Чоловік – Василь Гаврилів – морпіх, зараз на самій передовій на сході.
Старший син Іван, 1990 року народження, теж морпіх. Отримала повідомлення, що він загинув у Маріуполі 15 березня, на заводі Ілліча. Шукаємо тіло, але досі не знайшли. Маю надію, що живий. У нього є доня – Емілія Іванівна…
Син Олег, 1997 року народження, офіцер при Академії оборони в Києві. У нього теж дівчатка – Соломія і Люба – мої онучки.
Син Мар’ян, 2005 року народження, школяр і розумник. Богатир.
Доня Василина, 2007 року народження, найкраща доця і прекрасна людина. Школярка, розумаха. І красуня – то ж само собою. Мої руки, пам’ять, совість, незамінна у всіх відношеннях.
Я вимоглива до своїх рідних, більше ніж до чужих. А до себе – трикратно. Мало кому довіряю, але відкрита для всіх. До війни у мене було сім проєктів, які працювали на всю потужність. День тривав 20 годин на добу, але воно того було варте. Встигала все. І були такі плани на життя… А потім прийшла війна.
Вона не прийшла – вона навалилася, тварюка, всіма своїми смердючими телесами. Засмерділа все мазутом, солярою. Залила мої землі вогнем і кров’ю. Роззявила свою перегарну пащеку на моїх дітей. В моєму селі орки.
Вхопила дітей та поїхала степовими дорогами. Живемо зараз між Миколаєвом та Херсоном. Волонтерю. Діти поруч і допомагають. Волонтер я ще з часів АТО. Про цю частину свого життя нікому не розповідала. Мотаюся до всіх на своїй старій машині. Вірю, що це все ненадовго».
Світлана сидить на маленькій кухні в київській квартирі, приїхала на кілька днів у справах. Їздить сюди на упізнання тіл, що їх привезли з Маріуполя. Коротка зачіска, коралі, чорне вбрання. Роблю їй комплімент щодо зачіски, і Світлана каже, що мала розкішну косу, але після хімії вимушена так коротко стригтися. Вона вже кілька років бореться з онкозахворюванням. І так втомилася від того, що кілька місяців тому впала у депресію, не хотіла жити. Але ж війна, не до хвороби зараз… І діти…
Їй телефонують, кажуть, що онучки чекають, готують борщ, а вона п’є каву і згадує щасливі часи, коли діти були маленькими, розповідає про них так, як можуть розповідати тільки дуже люблячі матері. І про свого Василя…
Мій Василь був на Чонгарі
«Проснулася 24 лютого – а я живу на березі лиману, з однієї сторони Дніпро, з іншої Буг, – і почула грім… нібито грім… І тут зателефонував мій чоловік Василь. Він був на Чонгарі, там ішов бій. Крикнув мені: «Росія на нас напала. Почалась війна», – і кинув трубку. Того дня вони двічі виходили з оточення. Їх залили нищівним вогнем з протилежного берега і з повітря. Мало хто врятувався. Було багато загиблих, поранених.
Це неправда, що Херсонщину не захищали. Так, її дуже швидко захопили, але за неї воювали, і ми все заберемо назад. І обов’язково переможемо. Знаєш, чому? Тому що в нашій армії служать справжні чоловіки.
Останнім часом ми дуже рідко бачились. Мій Василь – львів’янин. Одружилися у 2005 році. Ми повінчались, бо вважаю, що дати обітницю перед Богом – це дуже серйозно. Дуже боялася сказати про це дітям. Але коли наважилася, п’ятнадцятирічний Іван зрадів, що хтось ще в домі буде мити посуд. Жили у Львові, потім переїхали у рідний Станіслав. І все було добре: велике господарство, дітей ростили, проєкти різні були. А потім він пішов на війну. Воює вже шість років. А я чекаю та молюся…
Нещодавно ми бачилися у Запоріжжі. Кожен приїхав у своїх справах: він з Донбасу, я – з Миколаєва. Провели два дні разом у готелі. Запитав мене, як почуваюся. Сказала, що навіть думати про це не хочу. Немає на це часу. Війна – це багато роботи. А після перемоги буде ще більше».
Мій старший син Іван у Маріуполі
«Іван, мій найстарший, не служив «строчку», у 2008 році відразу пішов на контракт у знамениту 95-ту аеромобільну бригаду. Він був у мене трохи балбес, чарівна зараза, обдарований, але лінивий. От армія все це виправила.
Мій син – весь у мене. Коли я стрибала з парашутом, Іван чекав мене на землі. Це я розвинула в своїх синах любов до зброї, я пояснювала їм різницю у калібрах. Вони у мене воїнами виросли, але своїм жінкам полегшують життя: все вміють і завжди допомагають. Теща Івана казала, що такого чоловіка ще не бачила – всі поїли, а Іван вже стоїть і миє посуд.
23 лютого, напередодні війни, коли у мене була депресія, син писав мені: «У тебе син командує цілим взводом, опорним пунктом. У мене 26 пацанів у підпорядкуванні, ми для себе вирішили, що би не сталося, здаватися ми не будемо. А ти хочеш здатися або розбитися на машині? Так, може, мені теж здатися? Піти в чужі окопи? Тут недалеко – 160 метрів. Мамо, припини займатися дурощами. У тебе три онучки, сини, чоловік. Нас немає вдома не тому, що ми не хочемо, а тому що виховані тобою правильно. А тобі ми допоможемо. Зараз не можу тобі подзвонити, мушу поспати, поки є така можливість. Завтра постараюсь подзвонити». А завтра почалася війна.
Іван був у Маріуполі, на заводі Ілліча. Останнє повідомлення прийшло 3 березня: «Ніч пройшла, ми живі». 21 березня мені повідомили, що син загинув. Вже три місяці минуло з дати, вказаної у повідомленні про загибель мого сина. Тіла ще немає… Поховати не можу…».
Середній син Олег став офіцером
«Олег – великий розумник. У Львові ходив до приватної школи. Закінчив два виші, один з них – богословський. Був одним із дванадцяти іподияконів Філарета. Та потім різкий розворот – і зараз він офіцер. Синів я виховувала з молитвою, перед сном читала їм «Отче наш». Всі мої діти виросли при церкві. Але вони, хоча й вірять у Бога, але не занурені у релігію з головою. Відкриті всьому світу люди.
Олег зараз живе у Києві, багато працює. Волонтерством я почала займатися саме завдяки йому. Він надсилав мені продукти – я їх передавала спочатку соціальним службам і церкві, а потім почала «Новою поштою» відправляти воякам.
З 2016 року цим займаюсь, а зараз, коли Станіслав в окупації, це стало моєю головною справою. 25 лютого я вже возила харчі тим, хто Антонівській міст захищав. Всім нашим селом збирали продукти. Люди дуже хотіли допомогти. Зараз опікуюсь біженцями з моїх сіл, це понад 300 людей. Ще є у мене підопічні хлопчики із ЗСУ в двох місцях на лінії фронту між Миколаєвом і Херсоном. Отак і живу. З Олегом бачусь, коли буваю по справах у Києві. І тоді вже розслабляюсь – гуляю з онучками. Вони мене бабцею не вважають, бо я можу з ними й рок-н-рол станцювати».
Ростуть молодші Мар’ян та Василина
«У мене дуже самостійні діти. Я сувора мати, навчила їх робити все самим. Коли я їздила на тренінги, залишала малих на господарстві. Справлялися. Я вдома підлогу не мила – це робив чоловік та діти. Коли їжджу по своїх волонтерських справах, дуже стомлююсь. Діти допомагають, дають мені відпочити. Я молодшим старалась дати все, що старшим недодала. Сиділа з ними вдома, та потім зрозуміла, що ростуть двоє ледарів. Потім оговталась, виправила помилки.
Мар’ян та Василина – мої прийомні діти, ще немовлятами взяла їх у лікарні. Це довга й досить неприємна історія. Вони про це знають – «добрі» люди доповіли. Але від того нічого не змінилося – як були рідні, так і залишились.
Виїхали ми з села тільки тоді, коли мене почали лякати щодо Василини. До останнього сиділи у Станіславі, поки у березні мені не зателефонували і не запитали: «А що, твоя донька вже «дозріла»?!» Текст був, як розумієте, дещо інший. Я дітей згребла, посадила в машину і вивезла на Західну Україну.
У кінці березня, коли вивозила людей у Миколаїв, побачила, як рашисти йшли по селу. Їх було багато, тоді вони остаточно зайняли Станіслав. І я вже не повернулась. Таким, як я, в окупації не жити.
Мар’ян закінчив десятий клас. Зараз вступає до Військово-морського коледжу в Одесі. Василина теж туди хоче. Коли я їду у справах, вони готують волонтерам їжу у волонтерському центрі. Телефонують мені, запитують, як м’ясо готувати. Кажу, щоб дивилися Гугл. От вони всьому і навчились. Рано стали дорослими. Чітко знають, що робити, якщо я не повернусь із своїх волонтерських поїздок».
Чоловік Василь та донька Василина 
Молодший син Мар’ян
Коралі від Цітани
Коралі для неї – це спосіб медитації. Світлана нанизує намистинки, і поступово творчий процес не просто поглинає, а трансформує негативні емоції в мудрі думки.
«Мене так часто било в житті, що я надовго закрилася. Коли сиділа вдома з молодшими дітьми, просто так не могла сидіти: бачила брехню, бачила, як крали, – не мовчала. Коли 2014 року прорвало всю країну, я зрозуміла, що не одна. Цей досвід дався мені з болем. Але з того часу я не мовчу. Пишу, знімаю свої відео, співаю, розмальовую стіни, роблю коралі. Війна відкрила очі на щось нове і кардинально змінила моє бачення світу. Тепер я точно знаю, чого хочу. Будую плани. Маю шикарний задум, і він вже в роботі. Хай тільки закінчиться війна».
А поки Цітана волонтерить, любить своїх дітей, чекає на чоловіка та робить свої чудові коралі. І мріє про майбутнє, в якому намистинкою до намистинки складається у візерунок її непросте, але дуже красиве життя.
Ксенія Келеберда, Херсон-Київ
22.06.2022
