П’ята частина земель України знаходиться під тимчасовою окупацією. І хоча усі вірять у повернення цих територій, коли це відбудеться, говорити поки зарано – таку війну швидко не зупиниш. Як в такому разі бути людям, які опинились в ролі заручників? Звичайно, бігти при першій можливості. Бігти на свій страх і ризик.
Дороги життя і дороги смерті
Попри блокування російськими окупантами виїздів з Херсонщини і цілковиту відсутність «зелених коридорів» з області за більше ніж три місяці повномасштабного вторгнення військових РФ люди продовжують масово залишати свої рідні домівки.
Неофіційних евакуаційних коридорів або, як їх часто називають, «доріг життя» з півдня України було декілька. Спочатку жителі Херсонщини масово проривались до Миколаєва через Олександрівку Станіславської територіальної громади. Востаннє проїхати по ній окупанти дозволили 28 березня.
Згодом людям вдалося знайти інший шлях – через Снігурівку Миколаївської області. Проїхати цією дорогою можна було з 2 по 20 квітня. Потім маршрут для багатьох став значно довшим – він йшов на криворізькому напрямку через Берислав і Давидів Брід. Востаннє ним пропускали 13 травня. Проте люди намагалися проїхати там і в наступні дні, і для декого вона стала «дорогою смерті»: ввечері 17 травня в районі Давидового Брода російські військові обстріляли з «Градів» колону цивільних автомобілів. Відомо щонайменше про трьох загиблих і чималу кількість поранених.
Після того чи не останнім можливим шляхом виїхати на територію вільної України є Запорізька область. Саме через неї наприкінці травня виїхала жителька одного з сіл Каховської територіальної громади.
“В нашій машині було 12 чоловік, з яких шестеро дітей, в тому числі дітки з інвалідністю. Перед Василівкою Запорізької області російські військові тримали нас цілу добу. Вони були п’яні, часто стріляли в повітря. Вранці прийшла інша «зміна» і водіям вдалося домовитись з окупантами, що ті пропустять нас за гроші. Ми заплатили по 100 гривень з кожної машини і нас пропустили. Далі ми проїхали ще два блокпости, але на передостанньому нас знову тримали більше доби і так само зібрали по 100 гривень з машини. На останньому російському блокпосту просто переписали, скільки в машині сидить жінок, чоловіків і дітей. Їхати було дуже страшно, вночі ми постійно чули обстріли. Дорогою до підконтрольної території і вздовж лісосмуг ми бачили багато мін. Цілих три доби зайняв наш шлях на свободу. Коли ми побачили наших перших військових, то дуже зраділи. Вони допомогли нам із супроводом до Запоріжжя, дали поїсти і організували нічліг”, – на умовах анонімності розповіла вона.
Здирництво на російських блокпостах – звичайне явище. Здебільшого окупанти вимагають у українців цигарки, «щось пожерти». Але нерідко відбирають цінні речі і навіть гроші. Є випадки, коли за проїзд через ворожі блокпости жителям Херсонщини доводилось сплатити по $5 тисяч з людини.
“Зараз я не можу виїхати на підконтрольну територію України. Мене півмісяця тримали в полоні і катували за те, що я є колишнім українським військовим, а тепер ретельно стежать за моїм перебуванням. Окупанти мені сказали, що я можу виїхати з Херсонщини, але за це вимагають $3 тисячі. Таких грошей у мене нема”, – розповів житель області, імені якого ми не можемо назвати з міркувань безпеки.
“У кількох моїх знайомих на російських блокпостах вимагали гроші. Судячи з акценту, це були чеченці. Моїм знайомим, на щастя, вдалося залишити всю свою «заначку»: відкупилися цигарками і продуктами. Але одній машині в їхній колоні не пощастило: людям довелося віддати $400. Бували випадки, коли на блокпостах росіяни відбирали автомобілі”, – на умовах анонімності розповів адміністратор одного з чатів у соцмережах, присвячених евакуації з Херсонської області.
За словами депутата Херсонської міської ради Юрія Стельмашенка, дорога, якою люди виїжджають з Херсона і Херсонської області, ні з ким не погоджена. Всі вони приймають рішення про виїзд на свій страх і ризик.
Безпека людей на маршруті, за його словами, не може бути гарантована, оскільки з 24 лютого вся територія області – це активний театр бойових дій. Але Юрій Стельмашенко розуміє, чому люди виїжджають, особливо після того як стало відомо про злочини російських окупантів проти цивільних у Київській області, Краматорську і Маріуполі.
Масове бажання людей виїхати з Херсонщини для декого стало способом нажитися на чужій біді. Оскільки далеко не всі мають власний транспорт, в численних групах у соцмережах вже в березні почали з’являтися шарлатани, які вимагають передоплату за перевезення через лінію фронту. Після того як люди перераховували гроші – ті зникали. Якщо ж пощастить і вдасться знайти надійного перевізника, то за проїзд з Херсона до Миколаєва або Одеси доведеться заплатити від 5-6 тис. грн з людини. Хоча до війни вартість проїзду з Херсона до Миколаєва прямою дорогою не перевищувала 100 грн.
Що ж стосується обстрілів поблизу російських блокпостів, то вони траплялись не лише в травні, а й в усі попередні місяці.
“26 березня нам вдалося проїхати через Олександрівку. Я була за кермом у колоні з 10 машин. Усі з дітьми. Всім вдалося проскочити. Але це був реальний виклик – «життя або смерть». На деяких ділянках дороги, якраз на лінії фронту, нам доводилось їхати зі швидкістю 130 км/год. Біля моєї машини приблизно в 30 метрах впав і розірвався снаряд. Я їхала крізь абсолютно чорну хмару димку буквально навмання. А ось тим, хто їхав тим же маршрутом після нас, не пощастило. Багато машин потрапили під обстріли. Знаю як мінімум про декількох загиблих. Інші водії розповідали, що в наступні дні їм у прямому сенсі доводилося їхати буквально по мертвим тілам. Казали, що дорога їм нагадувала морг просто неба. Мабуть, саме після того її взагалі закрили для проїзду”, – на умовах анонімності розповіла жителька Каховського району.
Під обстріл потрапила й родина вчительки з Каховської територіальної громади.
“Ми намагалися кілька днів проїхати до Снігурівки. Досить довгий час нас тримали біля блокпостів. Потім зрозуміли, що ми там були потрібні росіянам як живий щит. Щоб наші не могли в цей час стріляти по їхнім позиціям і йти в контрнаступ. Згодом коли ми під’їжджали до одного з мостів, росіяни вдарили по ньому. Ми просто дивом залишились живими”, – на умовах анонімності розповіла вона.
Важкий шлях до свободи
Великій кількості жителів області вдалося вирватися на підконтрольну українську територію через тимчасово окупований Крим.
“Після того як російські військові викрали більшість моїх друзів і знайомих, я зрозумів, що ось-ось і настане моя «черга». Чекати вже не було часу, і я вирішив їхати вранці наступного дня. Але якраз у ті дні всі виїзди з Херсонщини заблокували, тому мені довелось їхати через Крим. За проїзд з Каховки до адмінмежі з півостровом водію маршрутки я заплатив 1500 гривень. Там на нас чекав інший автобус, який за $600 мав відвезти нас до Варшави. Дорога була дуже важкою і тривала майже 4 дні. Ми їхали через Краснодар, Ростов-на-Дону, Московську, Псковську області. На КПП Убилінка ми вийшли, перейшли кордон з Латвією і там на нас чекав інший автобус, який довіз нас прямо до Варшави. А вже з польської столиці я доїхав до Львова”, – на умовах анонімності розповів житель Каховки.
За його словами, на кримському «кордоні» і на КПП Убилінка російські ФСБшники допитували його та всіх інших чоловіків по 12 годин.
“Більшу частину ми просто сиділи і чекали, коли до нас дійде черга, але загалом «мурижили» росіяни дуже довго. Розпитували ретельно, чи є у мене родичі і друзі в теробороні, в СБУ, в місцевій владі, серед ветеранів АТО, військових. Роздягали до пояса, перевіряли речі, дивилися телефони, розпитували про всі контакти в ньому. При цьому всі ФСБшники були в балаклавах і не показували своїх облич. Один із них мене спитав: «А що це так багато мужиків їде з Каховки? Ваших лише сьогодні 1700 уже перевірили». Я відповів, що не знаю причин цього. А він мені: «Ви, каховські, такі цікаві! У вас практично у всіх однакові відповіді на всі питання. І майже у всіх однаково чисті телефони». Але найбільше вони згадували хлопців з Копанів, причому, більше не з Великих, а Малих Копанів. Казали, що вони «найцікавіші», бо у них в телефонах «багато чого є». Були випадки, коли у чоловіків знаходили якісь фотографії з українським прапором. До таких чіплялися найбільше. Зокрема, до одного вчителя з Таврійської міської громади”, – розповів він.
Поки ж окупанти продовжують тероризувати жителів Херсонщини і зрівнювати тут деякі населені пункти з землею, люди продовжують шукати можливість виїхати на підконтрольну українську територію.
“Всі мої друзі і знайомі з міста вже виїхали. Каховка ніби вимерла, а рідні з дитинства вулиці стали чужими. Але самі ми виїхати не можемо, бо тут залишилася наша старенька мати. Вона просто не винесе важкої дороги ані через Крим, ані через лінію фронту. Якщо ж доведеться померти, то вже помремо в своєму рідному місті”, – розповіла жителька Каховки Валентина, яка попросила не вказувати її прізвища.
Не змогли виїхати й подружжя Олени і Валентина Білозоренків. Вони відмовились залишати напризволяще свою козину ферму в Станіславі. Попри запеклі бої і постійні обстріли навколо села, вони продовжують виготовляти сир та доглядати за своїм господарством. І чекати на гостей. Після нашої перемоги.
Олег Батурін, журналіст, Каховка, Херсонська область
01.06.2022
Матеріал підготовлений підготовлений у рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії
