Втеча темною стороною

Насильницьке переміщення жителів України з тимчасово захоплених територій, яке чинять російські загарбники, є геноцидом. Такий висновок дає міжнародна юридична доповідь “Незалежний правовий аналіз порушення російською федерацією Конвенції про геноцид в Україні та обов’язку запобігти”

За даними правозахисної організації Human Rights Watch, українські цивільні особи, затримані російськими військами, не тільки втрачають свободу, але й стикаються із загрозами своєму здоров’ю та життю через те, що їх утримують без правового чи громадського контролю. Вона вимагає від російської влади негайно розкрити місце перебування та звільнити всіх українських цивільних осіб, які перебувають під вартою, утримуваних на раніше або зараз окупованих територіях.

Змушені були хоронити сусідів та ходити повз трупи на вулицях

Ті, хто виїхав із Маріуполя, навіть згадують день – 26 лютого. Саме тоді росіяни відчули – без перекриття дороги на територію України вони втратять всіх заручників.

37-річна Вікторія Терещенко, яка зараз мешкає у польському Катовіце разом з 16-річним сином Кирилом та 7-річною донькою Поліною, ділиться жахливими подробицями життя в окупації та порятунку.

– Спочатку ми не виїжджали, бо вірили – це ненадовго, – згадує Вікторія. – У 2014-му ми вже бачили поневіряння своїх знайомих, які виїжджали на Західну Україну, знімали житло, витрачали всі накопичення і поверталися. У Маріуполі було все наше життя, квартира, яку купили 9 років тому та з любов’ю обживали. Чоловік у мене моряк, на той час був у рейсі. Тому ми вирішили залишитися в місті. Лише з’їхалися в одну квартиру з батьками та знесли туди всі продукти, які змогли зібрати в наших холодильниках, коморах та гаражі. Це врятувало нас від голодної смерті, бо ми стали заручниками в рідному місті.

Незабаром родина зрозуміла, що зробила помилку – вони не могли пересуватися навіть у межах міста. Обстріли не вщухали ні вдень, ні вночі. Пізніше до обстрілів додалися авіаудари. Денна «норма» – 2-3 ракети, які Росія випускала по школах, лікарнях, підприємствах, театрах, житлових будинках.

– На початку березня похолодало, – розповідає Вікторія, – зникли опалення, електроенергія та зв’язок. Ми ходили в квартирі у теплому одязі та шапках. Так само лягали спати, знімали тільки чоботи. Багато людей перебралися у підвали. Ми здалися на волю долі – залишалися в квартирі. Голод нам не загрожував. Мороз дозволив зберегти продукти без холодильника. Найбільша проблема була з водою. Ми злили воду з батарей опалення та пили її. 8 березня випав сніг. Щасливі, збирали його з машин, перил, дахів – хоча він і був перемішаний із сажею від постійних пожеж, але це був наш запас води.

Їсти родина готувала на подвір’ї. Неподалік від будинку снаряд влучив у книжковий магазин, у стіні утворився отвір. Через нього люди змогли дістати книги, якими розпалювали вогнище.

– Ще збирали дерев’яні полички у покинутих магазинах, – згадує жінка. – Певний час ходили по воду до місцевого бювету, але коли наткнулися там на тіла розстріляних людей – більше не ризикували покидати свій двір.

За два місяці жінка побачила більше смертей, ніж за все життя. Раділа лютій весні – через морози трупи не розкладалися і в повітрі не висів запах смерті.

– Я не знаю, що мене змушувало триматися та не з’їхати з глузду, – каже Вікторія. – Можливо, нечасті розмови з чоловіком. Сарафанне радіо розносило, в яких мікрорайонах міста з’являвся зв’язок, і ми з сином ходили телефонувати туди, поки могли ще заряджати телефон. Останній раз дорога, яка зазвичай займає 25 хвилин, тривала 2,5 години. Ми проходили повз драмтеатр, на який пізніше росіяни скинули бомбу. Ми йшли по вулиці, на якій лежали трупи людей. Їх просто накривали чимось, але не встигали хоронити. Я розповідала це чоловікові – і сама не вірила, що живу в цьому жаху.

Потім розрядилися всі гаджети – і зв’язок із зовнішнім світом був втрачений. Вікторія каже, що багато хто з її сусідів та знайомих не витримували – і просто виходили у вікно п’ятого поверху.

– Ми бачили страшне – як людей розривало вибуховими хвилями, як їх останки збирали у коробки, щоб поховати на подвір’ї будинку, – розповідає вона. – Бачили, як загинула пара, яка йшла у пошуках води, а їх троє дітей залишилися сиротами. Хоронили сусідів. Тижнями не могли дістатися на інший кінець міста, де живе наша 84-річна бабуся. Пізніше дізналися, що вона впала у квартирі та чотири дні пролежала нерухома на підлозі – без води та їжі. Їй пощастило жити на першому поверсі. Під час обстрілу в її квартиру увірвалися люди, які шукали прихисток. Побачили бабусю – підняли на ліжко, витерли від випорожнень, дали попити, принесли поїсти. Так вони за нею й доглядали весь час, поки ми нарешті не дісталися в її мікрорайон. Зі свого боку ми так само дбали про своїх літніх сусідів, ділилися з ними їжею.

У перші дні знаходилися сміливці, які на власний страх та ризик вирушали на машинах у бік неокупованих територій України. Їм заздрили та ображалися, що забивали машини речами замість того, щоб взяти кількох попутників. Але після розстрілів колон ніхто більше не ризикував їхати.

Доведені до відчаю люди сідають у російські евакуаційні автобуси

Після місяців у підвалах, відрізані від світу, голодні та спраглі, люди раділи будь-якій допомозі. Навіть якщо у підвал заглядало обличчя солдата російської армії.

– Пізніше мої батьки розповіли, що росіяни обікрали нашу дачу, – каже Вікторія. – Забрали навіть татові робочі гумові калоші, залишили на їх місці свої розтоптані черевики. Вони справляли нужду на ліжка та дивани, залишали своїми фекаліями написи на стінах – «пробачте нас». Але через страшну гуманітарну кризу люди раділи, коли їх кликали виїжджати на територію Росії. Вони просто хотіли вижити.

Російська режисерка з Пітера Надія Колобаєва – одна з небагатьох росіянок, які допомагають українським біженцям вибратися з території Росії до країн Європейського Союзу, – розповідає:

– У всіх біженців один наратив: нас почали бомбити, ми перебралися у підвал, були без води, без їжі, дім наш розбомбили повністю, після цього вирішили тікати, побачили евакуаційні автобуси – сіли і поїхали.

Шлях був один: через фільтраційні табори та допити в Росію. Одиницям вдавалося уникнути цього шляху й вибратися через раніше окуповані території України в межах Донецької області.

– Мені пощастило вибратися не через табір, а через село Нікольське (стара назва Володарське), – каже Вікторія Терещенко. – Думаю, якби потрапила в фільтраційний табір, не змогла би стриматися. Я була в жахливому психологічному стані і могла би кричати що завгодно в обличчя солдатів. Називала би їх фашистами.

Жінку вивіз волонтер, який пробився до Маріуполя з гуманітарною допомогою з української сторони.

– Виїхали ми через раніше окуповані території Донецької області, – розповідає Вікторія, – разом зі мною була вагітна жінка. Уявіть, їй за 40 років, останні тижні вагітності – і 40 днів у підвалі майже без води та їжі. Ми підтримували одна одну. Вона була без теплого одягу. Віддала їй свої колготи, допомагала їй одягатися. Найстрашніший момент був, коли ми проїжджали блокпост з кадирівцями – солдатами чеченської національності. Один взяв свідоцтва про народження всіх дітей, які були в машині, та почав зачитувати імена страшним голосом. Хлопчик попутниці злякався і не відгукнувся на своє ім’я. Думала, що нас усіх розстріляють на місці.

Звідти жінці вдалося виїхати на Запоріжжя, потім на Вінниччину і звідти – до Польщі. Тут вона відвідує психолога та мріє забути жахи, які побачила та пережила в Маріуполі. Каже, що досі так само закриває руками голову, коли чує в небі звук літака чи вертольота.

Гроші – це квиток у свободу

Для того, щоб вибратися з Росії, потрібні гроші, яких у біженців зазвичай немає. А ще – психологічна підтримка рідних, які перебувають на неокупованій території.

– Чотири місяці я вмовляла батьків виїхати до сусідньої Естонії, а звідти до мене у Польщу, – каже українка Тетяна Тараненко. – Вони були впевнені, що світ забув про Україну, що Україна відвернулася від своїх громадян, здала території Росії. Гроші в Росію перевести неможливо, оскільки через санкції заблоковані платіжні системи.

Жінка розповідає, що можливість для евакуації батьків шукала у таємних чат-ботах, в яких спілкуються росіяни. Хтось відчуває провину за дії своєї держави та намагається допомогти українським біженцям прорватися в Європу, навіть купує їм квитки. Більшість – просто заробляє на чужому горі.

– Ми жили в Маріуполі поблизу «Азовсталі», – ділиться своєю історією Вікторія Куксіба, – його обстрілювали цілодобово. Загинуло багато наших друзів, сусідів. Їх хоронили на клумбах, у парках. Нам вдалося виїхати через територію України в перші дні війни. Рідні – мама, брат, дядько – лишилися заблокованими в місті. Я думала, що вони загинули. Вони думали, що загинули ми. У Польщі почала шукати їх імена у різних списках: померлих, пропалих безвісти, евакуйованих. Виявилося, що їх «евакуювали» в російський Ростов-на-Дону. Через телеграм-бота залишила свої контакти. Вони три дні шукали можливість зателефонувати мені в Польщу. Розповіли, що живуть у заручниках, можуть втратити українські документи, але знайшли «волонтера» з Росії, який за 60000 рублів (майже 1000 доларів) взявся доставити їх до польського кордону. Місяць ми збирали гроші, місяць сліз, спілкування онлайн, надії. На російському кордоні – величезна черга, десять годин очікування. І нарешті – зустріч.

Витягувати своїх із Росії дуже непросто. Не лише через гроші, а й через російську пропаганду. Люди, які потрапляють в російське інформаційне поле, дуже швидко втрачають критичне мислення та здоровий глузд.

Родичка Вікторії Терещенко з Маріуполя не встигла на евакуаційний потяг та пішла пішки з окупованого Маріуполя. У неї захворіла 1,5-річна дитина. Іншого виходу допомогти їй не було. Дорогою на узбіччі жінка кидала речі, які взяла з думкою продати – ноутбуки, дорогий одяг, побутову техніку.

– Пішки з оточеного міста змогли вибратися ще кілька моїх подруг, – каже Вікторія, – родичку ми змогли визволити. Передали гроші та організували їй виїзд через Латвію. Подруга, чий будинок зруйнував російський снаряд, яка винесла з кімнати майже 60 відер землі, щоб відкопати свого пораненого сина, – тепер з Росії каже: все неоднозначно, Росія не така винувата, як її намагаються зробити. Вона точно знає, що жила у мирному місті, що все у неї було добре до нападу Росії – і такі дивні метаморфози з людиною, яка прожила кілька місяців в одній кімнаті з російським телебаченням.

Якщо ти чоловік, чому не воюєш з «націоналістами»?

Виїхати через Росію в Європу для жінки – пів біди. Набагато складніше це зробити чоловікам. Їх ретельно перевіряють – роздягають до спідньої білизни, обстежують у пошуках патріотичних татуювань та ставлять багато запитань.

– А чому ти не в армії, а чому не воюєш з фашистами, націоналістами та бандерівцями? – запитують на кордоні в українських чоловіків.

Їх спонукають воювати проти своєї країни на боці російської армії. Намагаються спровокувати, щоб показали своє реальне ставлення до Росії.

Вікторія Дубовалова, яка наразі мешкає в Польщі, розповідає, що була свідком таких допитів. Жінка їхала з окупованого Херсона через Крим до Польщі. Дорога до свободи жінці коштувала 1500 гривень до Криму та 500 доларів – до польського кордону.

В автобусі було чимало чоловіків, тож проходження фільтраційного табору зайняло майже добу. Жінка бачила приниження, через яке доводилося проходити чоловікам. Хоча їх провина була лише в тому, що до війни вони працювали моряками, сантехніками, фермерами. Бойові дії заскочили їх зненацька у мирному місті. Вони змушені були рятувати родини від голоду, а потім беззбройними евакуюватися в безпечні європейські країни.

– Їм багато разів казали, чи впевнені вони, що хочуть виїхати з території Росії, бо назад вже не впустять, бо вони боягузи та зрадники, – каже Вікторія Дубовалова. – Але випустили.

Російські ЗМІ показують, що Росія не просто бомбить та знищує мирні українські міста, але й нібито рятує там людей. Так, призначений росіянами «мер» Маріуполя Костянтин Іващенко розповідає в інтерв’ю російському пропагандистському ЗМІ «Известия»: при виході на чергову вулицю російські військові віддають містянам свою банку тушонки чи пляшку води. Втім, цинічні піар-акції російської армії не вводять в оману більшість українців, які опинилися в статусі заручників. Люди продовжують шукати можливість покинути територію Росії, обмінюються контактами перевізників, шукають волонтерів та виїжджають звідти.

Галина Халимоник
8.07.2022

Матеріал підготовлений  у рамках спільного проекту Українського кризового медіацентру та Естонського центру міжнародного розвитку “Протидія дезінформації на півдні та сході України” за підтримки Європейського Союзу