У Києві завершився великий культурний проєкт «Ти як?». Завдяки зусиллям Українського музею сучасного мистецтва і Платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво вдалось впродовж двох днів поєднати два процеси. В Українському домі тривала виставка робіт сучасних українських художників, а поряд – на майданчику Українського кризового медіа-центрі відбувалась багатовекторна дискусія.
У першій панелі дискусійної програми учасники обговорили складні питання про той досвід, який переживає українське суспільство, і як він має перетворитися на елементи колективної пам’яті, на трансформацію нашої ідентичності.
«В якій ціннісний рамці ми можемо пропрацьовувати досвід війни для того, щоб перетворити його на щось інше?» – з таким питанням модератор зустрічі, докторка філософських наук, дослідниця в галузі Memory Studies, співзасновниця та кураторка платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво Оксана Довгополова звернулась до докторки філософських наук, професорки кафедри української філософії та культури Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академічної директорки Единбурзької бізнес-школи в Україні Наталії Кривди.
«Травма спричиняється не тільки тим, що відбулося, а в першу чергу спогадами про неї. Ми знаходимося у нескінченому процесі переживання. З події це перетворюється на процес, який вбиває нас з вами. Один з найпотужніших способів детравматизації – це репрезентувати травму і потім її раціоналізувати. Раціоналізація – це , чим ми зараз з вами займаємось – намагаємось проговорити сенси, смисли, цінності так, щоб вони були прийнятні для різних людей», – відповіла Наталія Кривда.
Мистецтво, яке реагує тут і зараз, фіксує наші переживання, емоції і стан, це певний архів, який нам дуже потрібно мати. Щоб потім до нього повернутися і, можливо, ще переосмислити. Таку думку впродовж розмови висловила заступниця Міністра культури та інформаційної політики України Галина Григоренко.
Участь в обговоренні також взяли голова Державного агентства розвитку туризму (ДАРТ) Мар’яна Олеськів, генеральний директор Національного музею історії України у Другій світовій війні, кандидат історичних наук, заслужений діяч культури Юрій Савчук та продюсер Володимир Бородянський.
Друга панель мала назву «Досвід та пам’ять — мапування майбутнього». Як досвід, який ми зараз переживаємо, перетворює умовну мапу сенсів, в яких ми живемо? Як мапуємо майбутнє і визначаємо кордони нашого світу? Що хочеться забути і що може втратитись?
Зі слів доцентки факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Алли Петренко-Лисак, ключовою смисловою і сенситивною дією останніх півтора року стало переосмислення та переоцінення.
«Чимало речей, людей, подій, поглядів багатьом у суспільстві довелось переосмислити, передумати, подивитись, як тепер це сприймаєш. Довелось передумати, хто ти є, і не тільки в сенсі національної чи громадянської ідентичності», – пояснила вона.
Менеджерка культурних проєктів, волонтерка, співзасновниця агенції “Bagels & Letters” Іванна Скиба-Якубова відзначила, що сьогодні важливо дослухатися до тих міріад досвідів, які є у людини, яка запитує. Враховувати те підґрунтя, з якого людина з тобою говорить. Це дуже складно, і тому виникають величезні комунікативні розриви.
Архітектором, засновником і директором The Center for Spatial Technologies Максимом Рохманійко був представлений проєкт, присвячений трагічній долі Маріупольського драматичного театру, зруйнованого в наслідок російського авіаудару. Команда архітекторів, дослідників, медійників і соціальних науковців створила справжній віртуальний меморіал. В основу проєкту покладено документування воєнних злочинів з оптики архітектури.
Було звернуто увагу і на проєкт миколаївських волонтерів, який назвали оптимістичним, адже активістам вдалося показати роботу по створенню армійської пральні через живі історії військовослужбовців.
Як художні твори рамкують пам’ять про війну? Це питання задало тему третьої дискусійної панелі, в якій крім Оксани Довгополової взяли участь перекладач і літературознавець, кандидат філологічних наук Роман Осадчук, літературний критик і літературознавець Євгеній Стасіневич і куратор, арт-критик, головний редактор видавництва ist publishing Борис Філоненко.
Розмову побудували навколо книги німецького письменника Вінфріда Георга Зебальда «Повітряна війна і література». Автор народився у 1944 році і все життя його переслідувала непроговорена тема, що його батьки, вчителі, різні державні установи уникали того, щоб говорити про килимові бомбардування німецьких міст авіацією союзників.
«Після досвіду другої світової війни один письменник пише по схемах постановки кінематографу, інший звертається до документальних речей, намагаючись уникнути будь-якої літературизації мови, а хтось має право на мовчання, і ці форми права на мовчання різні. Для мене книжка цим дуже цінна. Вона дає охоплення різних мовних стратегій», – відмітив Борис Філоненко.
Уривок з твору письменника прочитала Оксана Довгополова: «Я цілком усвідомлюю, що мої систематичні нотатки не відповідають складності предмету, але гадаю, що вони можуть дати уявлення про те, як індивідуальна, колективна і культурна пам’ять поводяться з досвідом, що пробиває межу допустимого навантаження».
Другий день дискусійної програми розпочався з панелі «Меми, карикатури, стендап – дивний досвід українського гумору під час війни». Науковий співробітник Інституту славістики Польської академії наук Орест Семотюк розказав, що з допомогою гумору карикатуристи визнають, афішують, декларують і водночас захищають цінності. Крім того, він дозволяє розмежувати цінності по принципу «ми – вони», морально підтримувати в часи війни та використовувати карикатури в якості неоцінених документів епохи.
«Меми і карикатури як жанри політичного гумору фактично заповнюють оцю прірву між нашим ідеальним уявленням як має виглядати реальність довкола нас і тим, як воно є насправді», – додав спікер.
Свій погляд на тему висловив декан факультету магістерських соціальних та гуманітарних студій Київської школи економіки Антон Лягуша.
«Ще одна функція, яку виконують меми – це розрив нормативності. – сказав він. – Сьогодні ми бачимо це на прикладі мемів з акулами. Як виявилася, війна точно знищила стару норму будь-чого і не побудувала нову. Немає кордонів етичності. Меми отут є тими саперами, які ідуть по мінному полі етичності, нащупують його і є точками збору між спільнотами».
В іншій дискусійній панелі учасники обговорили мистецтво як свідчення. Болючої проблеми приватного простору горювання торкнулась у своєму виступі письменниця, адвокатка, правозахисниця, телеведуча, радіоведуча, членкиня Українського ПЕН Лариса Денисенко.
«Ми керуємось емоціями і вони часто справедливі. Це страх, обурення, бажання виправити, прагнення справедливості, але це таке загальне суспільне бачення людей. Ми це не пережили, не пережило наше тіло, душа. Треба вчитися говорити про героїнь. Ми не збираємось стирати цю історію, але як мені здається, і медійне мистецтво і мистецтво як арт може знайти форму і спосіб, щоб не травмувати і не використовувати людей, тому що вони не дротики для дартсу, котрими ми стріляємо, адвокатуємо, вбиваємо ворога і отримуємо секундне задоволення від того, що долучилися до процесу справедливості», – переконана спікерка.
Інший аспект – зображення смерті – виділила мистецтвознавиця, кураторка Ukrainian Museum of Contemporary Art/UMCA Ольга Балашова. Вона це зробила на прикладі роботи «Ізюмський ліс» авторства Яни Кононової. В якості акредитованої журналістки вона була присутня на ексгумації і бачила все на власні очі. Художниця переводить документальний кадр в категорію художнього, змінює фокус і акцентує вашу увагу на обличчях ДНСНників, які виконують найстрашнішу з можливих робіт.
«Такий підхід дозволяє нам довго дивитись на цей образ на відміну від документальних кадрів, на які я не могла дивитись, і усвідомлювати, що ця робота не тільки про катастрофу і жартовність, а й про врятовану гідність», – зробила висновок Ольга Балашова.
Учасниками останньої панелі дискусійної програми стали арт-менеджери. Як своєрідні посередники між митцями та світом, вони обговорили ті нові досвіди, що з’явилися після 24 лютого 2022 року.
«Ми намагалися розвернути свій фокус від того, що націлені виключно на глядача і збереження колекції на нову аудиторію. Почали дивитися на живого художника. Музей як інституція не тільки для відвідувача, а й для митця. Він бере з колекції ідеї, твори, свій досвід і далі може продукувати щось нове», – сказала з цього приводу культурна менеджерка, директорка музею Ханенків Юлія Ваганова
Її колега, куратор, засновник арт-центру «Я Галерея» Павло Гудімов згадав, що перші дні війни для нього були надзвичайно цікавим досвідом. Спочатку він виловлював з мереж гумор, фотожаби, складав у папочки і викладав, записував інтерв’ю з художниками і викладав на каналі гарелеї, а через 4 місяці у Пороховій вежі арт-центр відкрив першу виставку «Музи не мовчать».
«Ми почали по-іншому рухатись, дивитись на минуле, – зазначив Павло Гудімов. – Війна для нас стала стимулом передивитись все, що робили до того. Це рубіж, який проходить все суспільство».
Своїм досвідом також поділилися співзасновниця ГО “Інша освіта”, карпатської резиденції Хата-Майстерня, галереї “Асортиментна кімната” та медіа про мистецтво Post-impreza Альона Каравай та кураторка, менеджерка культурних проєктів, співзасновниця платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво Катерина Семенюк.
Зі всіма відео трансляціями дискусійної програми можна ознайомитись на каналі Українського кризового медіа-центру https://www.youtube.com/@UkraineCrisisMediaCenterOnline
