Російська агресія розкидала українських біженців по всьому світу. І багато з них хочуть молитися в православних церквах. А ще було б непогано, щоб служба велась українською мовою і священником, не афільованим із патріархом Кірілом, який благословляє росіян на вбивство наших громадян.
Не завжди це можливо. Часто люди із сумом виявляють, що єдина православна церква в німецькому чи французькому місті – російська, яка стоїть там ще з 1920-х, і батюшка в якій аж ніяк не проти тієї війни, яка вигнала їх із домівок. Ба’ більше – затягує їх до соціалізації з російськими емігрантами, хай там як це огидно, та м’яко поширює прокремлівські байки про трисвяту єдину Русь, на яку Захід ополчився.
Що ж їм робити, і чи є світло в кінці цього тунелю?
Спробуємо розібратися, що, взагалі, не так із закордонними парафіями для українських православних.
Суперечка про те, кому окормлювати (*спрямовувати когось духовно — прим. ред.) православних у країнах, що не мають власної автокефальної православної церкви, сягає досить давніх часів, але особливо віна загострилася з 19-го сторіччя, коли у світі з’явилося багато православних діаспор. Найдавніші церкви, зокрема Константинопольський – він вже Вселенський – патріархат, наполягають на традиційному поділі. Згідно з ним, уся Африка – за Олександрійським патріархатом, Близький Схід поділено між Антіохійським та Єрусалимським, а все, що поза ним, має бути в орбіті Вселенського. Цьому опонують більш молоді церкви, які наполягають на етнічному принципі – щоб, наприклад, румунську діаспору в США окормлювала Румунська ж православна церква, а російську – Російська. Останній принцип, з одного боку, практичніший, але з іншого – призводить до низки розколів (як було, наприклад, з діаспорською Російською православною церквою, яка протягом ХХ сторіччя розпадалася на довгу низку взаємонедружніх деномінацій).
Коли Православна церква України отримувала Томос, одним із його безпосередніх умов було те, що вона підтримує в цьому питанні Вселенський патріархат. Зауважимо, що саме тому, згідно з Томосом, вона називається не “Українська православна церква” (етнічний принцип), а Православна церква України (державницький). Цитуємо:
“До того ж, цим підписаним Патріаршим і Синодальним Томосом ми визнаємо та проголошуємо встановлену в межах території України Автокефальну Церкву нашою духовною донькою та закликаємо всі світовi Православнi Церкви визнавати її як сестру та згадувати під іменем «Святіша Церква України», як таку, що має своєю кафедрою історичне місто Київ, не може ставити єпископів чи засновувати парафiї за межами держави; вже існуючі відтепер підкоряються, згідно з порядком, Вселенському Престолу, який має канонічні повноваження в Діаспорі, бо юрисдикція цієї Церкви обмежується територією Української Держави”.
Отже, згідно з Томосом, ПЦУ не має права засновувати парафії поза державними кордонами України. Відступлення від цього правила без згоди Вселенського патріархату, по-перше, має вкрай некрасивий вигляд, а по-друге, підважує сам документ.
Але тепер настала ситуація, коли за кордоном опинилися мільйони українців. У пошуках пастирської опіки вони йшли до тих православних церков, які є поряд, або де богослужіння ведеться зрозумілою мовою. На жаль, найчастіше це російські церкви. Понад це, представники УПЦ Московського патріархату, яких Томос аж ніяк не стримував, почали активно створювати свої приходи в інших країнах. Проблема з такими приходами рівно та ж сама, що й з Московським патріархатом в Україні в цілому: немає гарантій, що будь-який із них не може бути джерелом російської “м’якої сили” в країні перебування.
Православній Церкві України слід було шукати якийсь компроміс між вимогою Томосу та вимогами ситуації. Варіантів було декілька. Так можна було просити Вселенського патріарха присилати для окормлення українців українськомовних священників власне Вселенського патріархату (а їх, як не дивно, немало – адже Вселенський патріархат свого часу приєднав до себе українських православних США та Канади). Можна було також домовитися, щоб українські священники тимчасово служили за кордоном з благословіння Вселенського владики.
Використали елементи обох підходів, але другий – більше.
Рік тому ПЦУ створила Капеланську місію допомоги вірним поза межами України – і почала відправляти українських священників окормлювати закордонні парафії. Наскільки це, власне, було попередньо узгоджено з Константинополем – питання цікаве. У будь-якому випадку, фактично Константинопольський престол зауважень не мав, а голову Місії, архиєпископа Рівненського та Острозького Іларіона, згодом радо прийняли в гості з офіційним візитом. Таким чином, співпраця відбулася. Відбувається вона і на місцях, де клірики Вселенського патріархату допомагають українським братам.
З іншого боку, слід розуміти, що РПЦ та її українська філія мають значно більші ресурси. Вони мають храми, побудовані ще для втікачів від більшовизму, вони мають підтримку російського бюджету та налагоджені мережі “своїх людей” у країнах перебування. Наприклад, у Польщі такою “своєю людиною” є власне голова Польської автокефальної православної церкви митрополит Савва. Інша справа – що навіть він не особливо намагається заважати ПЦУ окормлювати тих біженців, які не хочуть іти в московську церкву. Настрої в суспільстві не такі.
Резюмуємо: мережа священників ПЦУ та Вселенського патріархату поки не в змозі охопити всі потоки українських біженців у різних країнах. Але кроки до цього робляться вже рік і не без успіху.
Автор: Віктор Трегубов, релігієзнавець, майор ЗСУ
