Головним підсумком саміту НАТО для України стало утвердження формату інтеграції України в систему безпеки Європи через військово-промисловий комплекс.
Щодо даної теми, а також про поточні підсумки «12-денної війни» між Ізраїлем та Іраном розповів керівник Групи аналізу гібридних загроз УКМЦ Володимир Солов’ян в ефірі 5 каналу.
Текстова версія інтерв’ю:
На саміті НАТО в Гаазі були прийняті важливі рішення стосовно збільшення оборонних витрат. Напередодні західна преса писала, що Альянс переживає чи не найглибшу кризу за останні 75 років. На Вашу думку, чи став цьогорічний саміт показником що, НАТО спроможне подолати внутрішні розбіжності?
На мій погляд, саміт НАТО не розвіяв сумніви щодо дефіциту розуміння європейськими суспільствами спектру загроз, які постали внаслідок російської агресії. Особливо якщо поглянути на країни Південної Європи – більшість громадян Італії, Іспанії, Португалії, Греції виступає проти суттєвого збільшення оборонних витрат, адже вони не відчувають безпосередньої небезпеки з боку Росії. Це створює політичний ризик для реалізації рішень саміту. Попри рішучі заяви європейських лідерів, в ряді країн ініціатива нарощування видатків на оборону до 5% впродовж наступних 10 років сприймається як тимчасовий крок – намагання «пересидіти» адміністрацію Трампа.
Однак російська загроза стосується не тільки України, це виклик для всієї Європи. Приклади недавніх блекаутів в Іспанії та Португалії показали, що безпека – фундамент для розвитку цивільних сфер. В даній ситуації потрібно діяти комплексно: розвивати європейський ВПК, створювати спільні платформи для виробництва зброї та вести постійну інформаційну роботу з суспільствами, пояснюючи прямий зв’язок між інвестиціями в безпеку та загальним добробутом.
фото: Офіс президента
Як ці обставини впливають на підтримку України? Чи можемо ми обернути цю ситуацію на власну користь?
Президент України в рамках саміту НАТО наголосив на важливості подальших інвестицій у військово-промисловий комплекс (ВПК) України.
Нині європейські зброярі, на жаль, все ще не готові кратно масштабувати виробництво. В першу чергу, це є наслідком залежності від технологій з-за меж ЄС. Також не менш важливим фактором залишається невизначеність щодо конкретних характеристик озброєнь, які будуть актуальні для стримування Росії на наступному етапі. Еволюція тактики російсько-української війни змінює пріоритети в плануванні оборонних замовлень з боку держав. Як наслідок, європейський приватний сектор ВПК обирає вичікувальний підхід стосовно збільшення виробництва технологічної та дорогої номенклатури озброєнь.
На цьому тлі ряду західноєвропейських урядів більш «комфортно» надати Києву фінансові ресурси для розширення виробництва на території України. З одного боку, ці витрати враховуватимуться як частина зобов’янь перед НАТО. З іншого боку, в такий спосіб легше уникнути електоральних ризиків, що спричинені наративом про «мілітаризацію» Європи. Це особливо актуально для лівоцентристських урядів, оскільки серед їхніх прихильників традиційно сильні пацифістські переконання (до прикладу прем’єр-міністр Іспанії напередодні саміту виступив з критикою ініціативи підняття рівня оборонних бюджетів до 5% від ВВП).
Однак описаний підхід – лише тимчасова панацея. В перспективі важливо, щоб український ВПК інтегрувався до європейських виробничих ланцюжків. Це створить взаємозалежність і підвищить зацікавленість європейських країн у безпеці України, адже від цього залежатиме їхня власна обороноспроможність. Тому, хоч НАТО наразі не готове до повного членства України, інтеграція на рівні оборонних комплексів може стати важливим елементом європейської безпекової архітектури.
Переходимо до іншої теми – конфлікту між Іраном та Ізраїлем. Як сьогодні розвиваються події між Ізраїлем та Іраном, і чи не відволікає ця ситуація увагу міжнародної спільноти від України?
Тема конфлікту між Ізраїлем та Іраном справді домінувала в світових медіа впродовж останніх тижнів, насамперед через потенційну ядерну загрозу. Однак перебіг 12-денної війни продемонстрував, що США не зацікавлені в затяжному протистоянні. Для Дональда Трампа особливо важливо уникнути втягування в тривалу кампанію, з огляду на критику з боку ізоляціоністського крила MAGA-руху. Зрештою, такий сценарій не відповідає його особистим переконанням щодо глобальної ролі США. Тому Трамп активно просуває дипломатичне рішення, хоч наразі ці спроби, принаймні в публічній площині, нагадують дипломатію через соцмережі.
Головна загроза для України полягала в можливості залучення Росії як сторони, якій будуть передані запаси іранського збагаченого урану. Такий сценарій обговорювався раніше, зважаючи на союзницькі зв’язки Тегерана і Москви, та активну комунікацію Кремля з Білим домом. Якби варіант з передачею росіянам певних об’ємів урану іранського походження реалізувався, Путін отримав би потужний інструмент тиску на США та Ізраїль.
Безумовно, добре, що кроки у цьому напрямку не відбулись. Навпаки, Трамп демонстративно дистанціювався від спроб Кремля нав’язати посередництво.
Однак наразі без чіткої відповіді залишається, певно, одне з ключових питань – яка подальша доля збагаченого урану, який не був знищений в ході операції США та Ізраїлю? Якщо вцілілі обсяги збагаченого урану залишаться в Ірані, необхідно забезпечити надійний контроль, в той час як Іран скорочує співпрацю з МАГАТЕ. Тож, навіть якщо активна фаза конфлікту затихне на певний період, на мою думку, говорити про остаточну ліквідацію загрози ядерної програми Тегерану передчасно.
(Фото: MAXAR TECHNOLOGIES/Handout via REUTERS)
Чи може Росія скористатися цією ситуацією, щоб впливати на країни Заходу?
Кремль, як завжди, намагається торгувати посередницькими послугами. У випадку “іранського” кейсу, як бачимо, російське керівництво зазнало невдачі. Проте Росія може діяти через інші канали впливу, наприклад, просувати ідеї щодо продажу енергоносіїв за посередництва американських інвесторів. Лобісти, які просувають ці схеми, діють по обидва береги атлантики. Однак в ЄС наразі чинять опір, розуміючи, що реалізація подібних бізнес-проектів – пряме фінансування російської військової машини, вістря якої спрямоване проти Європи.
За даних умов Україна повинна продовжувати інформаційні зусилля, щоб переконати західноєвропейські суспільства – не обов’язково бути географічним сусідом Росії, щоб зазнати нападу – в гібридній чи навіть конвенційній формі. Важливо постійно нагадувати: російська загроза не локальна, вона стосується всього євроатлантичного простору.
