Коли йде війна, демографи розводять руками – важко оцінити кількість населення. За оцінками директорки Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук Елли Лібанової, на зараз в Україні мешкає приблизно 34-35 мільйонів людей. З них 7 мільйонів – це ті, хто має статус внутрішньо переміщених осіб. Це та сила, яка нам всім допоможе, адже вони й надалі житимуть в Україні, на відміну від частини українців, які вже не повернуться з інших країн.
З цим згодні ті ж самі демографи, які вбачають у внутрішній міграції певний зиск. Люди з різних регіонів, об’єднавшись, у чомусь змінять соціальний і культурний код українця. Проте шлях до цього сповнений горем, стражданням і втратами. Віриться, що родина, про яку піде мова, цей шлях здолає. Вона місяць провела під обстрілами артилерії та бомбардуванням літаків і встигла покинути Ізюм, бо вже на початку квітня рідне місто опинилось під тимчасовим контролем російських окупантів.
Життя до війни
У кожного з нас було мирне життя зі своїми проблемами, приємностями та щоденними турботами. Наталя Кучугура працювала кухарем у дитячому садочку, а потім техпрацівницею у відділі культури Ізюмської РДА. Її чоловік Юрій, з яким у шлюбі понад 20 років, водій сільськогосподарського підприємства в одному із сіл. В сім’ї є син Артем. Закінчивши Ізюмську школу № 3, хлопчик став студентом Харківського національного технічного університету сільського господарства, де успішно навчався. Є ще в цій сім’ї два пухнастих улюбленця – білосніжний кіт Томас та чорна Міка. «Без котів ми нікуди, – каже Наталя. – Вони частинка нашої родини».
Так би воно і йшлося. Звичайна сім’я зі своїми традиціями та індивідуальним сімейним уставом жила мирним життям, як могла.
Війна. Ізюм
“24 лютого я поїхала на роботу. Все було, як завжди, – розповідає Наталя, – хіба що автобус чомусь був порожнім, а через вікна я бачила черги біля банкоматів. Приїжджаю, а мені повідомляють, що почалась війна. Чесно кажучи, для підтвердження я попросила ввімкнути телевізор”.
Чоловік Наталії був на роботі, син – удома. «Що робити? Навіщо війна?» – крутилося в голові у жінки.
Реальність ввірвалася через декілька годин: було введено комендантську годину, і того ж вечора в сусідній будинок «прилетіло». Поліція, «швидка» допомога, заграва пожежі і… підвал.
“Наша квартира розташована в аварійному будинку, то побігли з сином рятуватися до підвалу сусіднього. Принесли стільці, щоб хоч якось можна було сидіти, – згадує Наталя. – Було холодно, а ще дуже страшно прийняти реальність. У підвальній кімнаті, де знаходились ми з Артемом, було багато дітей. Вони постійно плакали, просилися додому. Ми з ними малювали, різали папірці, гралися, намагаючись відвернути увагу від вибухів, які чулися зверху. Вдень бігали додому, щоб сходити в туалет, взяти з собою щось поїсти та деякі речі. Коли був зв’язок, телефонував чоловік і кричав у слухавку: «Досить випробовувати долю, треба виїжджати з Ізюма». А я чекала, не слухаючи нікого, бо не могла повірити, що весь цей жах надовго”.
З кожним днем ставало все гірше. Їжа закінчувалась, бомбардування та обстріли не припинялися, місто цілеспрямовано руйнували. Щоранку виходячи з підвалу, люди бачили страшні картини: вже не було пів будинку навпроти – туди потрапила ракета, люди стали схожі на привидів, а навколо гриміло і вбивало.
Врешті Артем сказав матері: «Все. Не можу. Я просто хочу спати!» – і зателефонував батьку. А Наташа пішла на роботу, бо там залишалися безпритульні собаки, якими вона опікувалася до війни. Жінка каже:
“Я востаннє йшла по тоді ще цілому мосту, дивилася на рідне місто в руїнах і згадувала, як з 20 лютого фактично щодня син просив мене зібрати тривожну валізу, а я, сміючись, відмовлялася це робити, дивуючись, звідки у нього така нав’язлива ідея. Мало що говорять по телевізору, війни бути не може…”
Автобуси вже не ходили, військові, повідомивши тендітній жінці про небезпеку, здивовано знизували плечами, коли вона пояснювала, що йде годувати собак, і відпускали на всі чотири сторони.
Під обстрілами Наталя таки добралася до хвостатих безхатьків, востаннє їх нагодувала і помчала до свого будинку, де вже найнеобхідніше зібрали її син та чоловік у старенький синій «Жигуль». Це було 5 березня.
Вірнопілля
Залишала родина Кучугур місто Ізюм під бомбардування літаків. Фактично через декілька хвилин після того, як вони проїхали блокпост, туди втрапила авіабомба. Мчали люди до Вірнопілля, яке було колись великим багатолюдним селом, а з часом опустіло. Але війна зібрала в поодиноких будинках сотні ізюмчан, які тіснилися по декілька сімей в одній хаті, аби лишень не їхати далеко від рідного міста.
У героїв цієї історії був власний будинок, де вони планували перебути, доки Ізюм стане вільним, але Вірнопілля опинилося на першій лінії фронту. Село почали обстрілювати і бомбити щодня. Літаки традиційно прилітали з 2-ї до 4-ї години ночі, тож виспатися Артему так і не вдалося. Спочатку пропало світло, потім вода. Всі жителі, а їх було багато, ходили по воду до одного колодязя. Якось примудрялися готувати їжу. Ночей чекали з острахом, бо авіація страшніша за артилерію.
“Під час бомбардувань ми то вибігали з хати, лягаючи на землю, то сиділи в будинку, дивлячись, як «танцює» люстра на стелі, та трималися за долівку, яку, здавалося, піднімає нечиста сила”, – розповідає Наталя. Так тривало до кінця березня.
Коротке повернення
Неспокійна за вдачею Наталя не вміє сидіти на одному місці. Їй треба завжди бути в русі, тож умовила чоловіка поїхати в Ізюм, щоб хліба купити, бо на той час у Вірнопілля волонтери вже не їздили. А ще у жінки було бажання забрати з собою маму та спонукати до від’їзду з міста друзів.
Наталя згадує, як з чоловіком їхали містом і не впізнавали його. По дорозі були розкидані уламки шиферу, дощок, цегли, а красиві колись будиночки – напівзруйновані, спалені, з вибитими шибками та вишкіреними зубами скла в понівечених рамах.
До Аліни Миколаївни, мами Наталі, пощастило додзвонитися, але вона категорично відмовилася їхати з рідної квартири, як і друзі, надіючись на диво. «Хліб ми таки купили, а ось поверталися у Вірнопілля без бажаних пасажирів. Хоча хтозна, де на той час краще було», – роздумує Наталя і згадує про своїх друзів – Віктора, Юлю, сімнадцятирічного Ярослава та шестирічного Владика. В кінці березня вони врешті вирвалися з Ізюма і два дні жили у Кучугур, але спокійними ті гостини назвати не можна. Саме вони спонукали родину Наталі та Юрія тікати з Вірнопілля, бо авіаудари почастішали.
“Дивом вони залишилися живими, то поїхали далі в Ізмаїл Одеської області, де знаходяться і зараз”, – з сумом розповідає Наталя.
Сьогодення
Будинок Кучугур у Вірнопіллі дуже пошкоджено, а в дворі стирчить уламок розірваної касетної бомби. В Ізюмі залишилися рідні і вціліла їхня квартира, до якої, за свідченням сусідів, неодноразово вдиралися російські окупанти.
Життя переселенців непросте, воно розділене на ДО війни і ПІСЛЯ її початку. Наталя не може змиритися з подіями сьогодення і робить все можливе, щоб допомогти іншим. Завдяки «Банку одягу» переселенці змогли одягнутися. Вони також отримують гуманітарну допомогу. Шукають роботу, допомагають власниці будинку, яка їх прихистила, і уважно слідкують за новинами, очікуючи визволення Ізюма.
“То нічого, що руйнувань багато, – резюмує Наталя, – відбудуємо. В гостях нам зараз непогано, навіть коти задоволені, але душа там, в Ізюмі та Вірнопіллі”.
Ірина Воронкіна
13.09.2022
