Німеччина – друга після Польщі країна Європи за кількістю українців, які були змушені виїхати з рідної країни внаслідок російського вторгнення. Цей показник наближається до мільйона. Наче всі мешканці великого міста усі разом виїхали, залишивши спогади про перші дні війни. Мільйон українців – це мільйон історій, труднощів переїзду на захід, страждань.
Серед них є люди, які продовжують піклуватися про тих, хто не зміг виїхати. І вони будуть так вчиняти у будь-якому місці, де опиняться, адже веде їх життям не путівник по країнам, а власне серце, сповнене любов’ю і милосердям.
Коли Україна стане частиною єдиного європейського дому, таким людям буде набагато легше, ніж іншим, пристосуватись до нових правил і звичаїв. Розділяти цінності і допомагати тим, хто цього потребує – і є бути європейцем.
Для суспільства він – директор Запорізького благодійного фонду «Щаслива дитина» Альберт Павлов. А вдома, для рідних – батько та чоловік: опора, годувальник, мозок, центр всесвіту родини. А вона чималенька – дружина, восьмеро діточок та ще дорослий парубок з особливими потребами, опікуном якого є Альберт. Війна Росії з Україною довела: бути главою власної сім’ї – найважливіше та найскладніше завдання. Але, як виявилось, і волонтерити, допомагаючи іншим, – теж здійсненна місія.
Павлових війна застала в селі Українка, що за 18 кілометрів від Василівки. Альберт разом із однодумцями створював дитячі будинки сімейного типу під егідою фонду «Щаслива дитина», починаючи з 2001 року. Фонд понад 10 років налагоджував систему порятунку дітей від важких захворювань та сирітства. І такі будинки стали наочним прикладом: діти-сироти теж можуть стати рідними для названих батьків, отримавши люблячу сім’ю. Ентузіастам вдалось відкрити 5 таких будинків у Запорізькій області, в селах Українка, Любимівка, Калинівка.
«Ще до початку навали Росії ми стежили за подіями, думали: якщо складеться найжорсткіший варіант, напад з усіх боків, тоді будемо виїжджати, – розповідає Альберт. – Розуміли, що під окупацією жити не зможемо. Я знаю кожен камінчик у збудованих будинках, ми висадили сотні дерев. Складно уявити, що щось від цього буде відкушено».
Вставка
Василівська громада з адміністративним центром у місті Василівка була окупована в перші дні березня. Бої в районі села Українка почалися на четвертий день вторгнення.
О третій годині ночі 24 лютого жителі Українки почули гуркіт з боку Мелітополя.
«Все було якесь сюрреалістичне. Жінка розбудила, каже: нас бомблять, треба збиратись», – події тієї ночі закарбувались у пам’яті.
А зробити це було непросто, бо в родині багато не тільки дітей, але й тварин. Їх поспіхом роздали сусідам. Бус Павлових розрахований на 8 місць, а вивезти треба було 13-х. У Запоріжжі збиралися забрати ще двох дівчат, дочок Альберта від першого шлюбу. Ба більше, втиснули у бус речі, спальники, намети, все туристичне спорядження. І лисого кота Басю породи сфінкс, якого не захотіли віддавати в чужі руки.
Вставка
Діти у родині Павлових – віком від 3 до 18 років.
Тож зібралися за 2 години, виїхали. Куди, й самі не знали – у західному напрямку. Спочатку рух був жвавий, в обидві сторони. Згодом почали шикуватися довгі черги за паливом. І тягнучки, затори, жахливі путівці…
«Бува, повзеш 20 кілометрів на годину в щільному потоці машин, нерви не витримують, розвертаєшся назад, – зітхає батько родини. – Основна траса перекрита, міст підірвали чи ще щось. Бачили знищену систему ППО, дим під Дніпром. Коли проїхали Старокостянтинівський аеродром, за годину в новинах передали – його розбомбили».
Було моторошно, немов у напівсні… Старші діти не могли збагнути всієї абсурдності подій, весь час дивувались, як таке може бути. Постійно в телефонах, стежили за інформацією. Харчувались у бусі перекусами. Протягом подорожі родині допомагали церковні громади. Так, у Кропивницькому при церкві погодували та влаштували на ночівлю, потім у Тернополі та Хмельницькому. 4-5 годин сну, і знову 20 годин за кермом.
«Дивлячись на інших, хто їхав під обстрілами, розумію: в нас ще все добре було, – розмірковує чоловік. – Бідолашний кіт волав у переносці, зробивши свої котячі справи. Запах теж стояв відповідний. Діти сиділи хтозна-як: на руках, на підлозі. Усім незручно. Але їдемо, ніяк зупинятися».
На третій день подалися до Карпат. І це були найскладніші 300 кілометрів. Сили самооборони почали ставити пости, буквально у кожному селі. І біля населених пунктів утворились багатокілометрові черги транспорту. Тоді ані волонтери, ані техніка не могли проїхати.
«Потрапили в тягнучку на перевалі в Карпатах. Глуха ніч, мороз. З бензином проблеми, бо гріємось за допомогою движка, – продовжує Альберт. – Все завмерло, жодного руху».
Прикордонна зона, вийти розім’ятися неможливо. Люди поряд із машинами справляють нужду. Атмосфера нестерпна, між водіями починають спалахувати бійки. Не пропускали тих, хто намагався проїхати без черги. А тут ще батька великої родини накрили перевтома й розпач.
«Безвихідь, я почав махати ліхтариком, коли повз їхала поліція. Попросив витягти з черги, бо діти замерзали, палива у баку залишалось на одній рисці, – згадує Альберт. – І нас вивезли».
Завдяки сприянню поліції під Ужгород приїхали о 4-й годині ночі. Зупинились у церкві, потім у шелтері. Намагалися сяк-так оговтатися, але не дуже вдавалось. Родині у Перечині в шелтері змогли виділити тільки одну кімнату. Уявіть: 13 осіб, від малечі до старших, і кіт. Це було незабутньо!
Пробули там Павлови три дні, й за цей час населення містечка подвоїлося. Хоч багатодітній родині всі допомагали, підключились волонтери. Аж тут біда – занедужав трирічний Діма. Йому стало зле: нудить, блює, гіршає з кожним днем. І дорослі Павлови вирішили перетнути кордон у Чопі, адже потрапляти до лікарні в місті, де вже були проблеми з ліками й лікарями, не хотілося.
«Моральний аспект був жорсткий. Я планував активно жити, – зітхає керівник благодійного фонду. – Але маємо двох дітей з особливими потребами. Є гіперактивна дитина, інші мають захворювання та аномалії розвитку. До того ж на утриманні – дорослий з особливими потребами. Були важкі дискусії, що робити. Нам краще було б повернутись, але не дітям…».
Вставка
Фінансові проблеми виникли зразу. Неможливо було розрахуватися карткою в сільських магазинах, а треба було харчуватись. Потім почали допомагати партнери фонду з-за кордону.
Маленький Дмитрик, схоже, підхопив вірусну кишкову інфекцію. Тож сім’я поспішала, не зупиняючись навіть на сон. Їхали Угорщиною всю ніч, зранку дісталися Будапешта. Зупинили бус навпроти парламенту на набережній. Думали, що ж робити далі.
«Тут чоловік постукав у вікно, приніс нам пакет їжі з «МакДональдза». Вручив ще й тисячу форинтів, – розповідає Альберт. – А знайомі підказали, що потрібно їхати до Відня».
Так і вчинили, в Австрії були ввечері. Довелося терміново викликати «швидку» через зневоднення малюка. Його з мамою відвезли до лікарні. Для Павлових винайняли 4 номери у готелі.
Вставка
У столиці Австрії вже облаштовували центр для біженців, куди волонтери привезли й цю велику сім’ю. Центр мав відкритись за 2 дні, тому родина з Українки стала свого роду тестувальниками.
Наче можна перепочити, адже випробування позаду. Аж ні!
«Уявіть, виходиш зранку, а машина з речами зникла, – посміхається Альберт. – Припаркувався ніби правильно, але не помітив невелику табличку про заборону».
В Австрії відповідні служби працюють чітко: бус вже кудись евакуювали. Павловим допомогли волонтери, дізналися фірму-евакуатор. Поїхали, а там розмова коротка – 350 доларів штрафу.
«Я сказав: нам всі люди допомагали. А ви станете першими, хто ні? – згадує Павлов. – Віддали машину безплатно!»
Лікарня, куди потрапив Діма, вразила сім’ю рівнем обслуговування та уважним персоналом. Мама Юля на час шпиталізації теж була в жалюгідному стані, адже не спускала з рук дитину з проносом, тож весь одяг забруднився. До того ж Діма блював просто на документи… Але хлопчик-біженець отримав меддопомогу на найвищому рівні, ще й мамі їжу приносили з ресторану.
Вставка
Уряд Австрії оплатив 2 тисячі євро за три дні лікування дитини.
Після одужання наймолодшого Павлови поїхали до Мюнхена, де їм запропонували гостьовий будинок. Дорогою довелося розділитися. Мама з частиною дітей поїхала потягом. У дітей був шок, вони нізащо не хотіли сідати в машину. З бусом родини були пов’язані страшні спогади.
«Як камера для того, хто відсидів у тюрмі, – порівнює Альберт. – Кіт поїхав машиною, у нього стресу не було».
Німеччина більш ретельно перевіряла українців. Прикордонники робили тести на коронавірус. У дітей, старших 14 років, які не мали закордонного паспорта, взяли відбитки пальців. Нарешті родина дісталася місця – в’їхала до Фішбахау, маленького туристичного селища в Альпах. Поряд – озера, краса. Це дорогий курорт, але українців розмістили безплатно, надали 4 кімнати на другому поверсі будинку. Ба більше, місцеві жителі передавали продукти, одяг, подарували велосипеди, самокати.
Діти пішли вчитися до місцевої школи. Тільки Дімка поки вдома з батьками. Альберт та Юля після недовгої адаптації почали допомагати окупованим територіям, рідній Роздольській громаді. А як інакше?
«Почали надходити заявки, – згадує Альберт. – Одна, друга – й посипалися в геометричній прогресії. Взялись допомагати нашому селу Українці, потім Любимівці, сусіднім селам. Потім всій громаді. Розширилися».
Спочатку приймали заявки через Вайбер, потім створили онлайн-форму. Зараз надходить до 500 заявок на день. Організували допомогу через магазин у селі, коли почали працювати банківські картки.
Збирали в базу інформацію, кому що потрібно, скидали в Запоріжжя волонтерам, які купували необхідне. Потім 7-10 днів тривала доставка в окуповані села. Побудували нові відносини з тими, хто робить пожертви. Альберт каже, потрібно ще більше, але 4-5 млн грн на місяць зараз через фонд проходить.
«Думки різні: повернутись, волонтерити, – розмірковує глава родини Павлових. – Але ми зробили вибір, коли взяли в сім’ю стільки дітей. Ми можемо бути суперволонтерами, але тоді доведеться кудись віддати дітей. Або, повернувшись, ми станемо ще однією родиною, яка подаватиме заявки на допомогу».
Зараз в окупованих громадах великі проблеми зі зв’язком, люди без правдивої інформації, тож не знають, як евакуюватись. Тижнями стоять на блокпостах у Василівці, не маючи змоги виїхати на підконтрольні Україні території. Завдяки фонду Павлови допомагають багатодітним родинам грошима для того, щоб ті могли орендувати автомобіль та виїхати. Виїхати від життя в окупації, часом на свій страх і ризик.
«Поки ми тут, план такий: бути максимально корисними землякам, спонукати людей ділитися, – резюмує Альберт. – Як тільки буде можливість, повернемося».
А поки що намагається не відкривати на смартфоні фото свого будинку, аби не засмучуватись.
Вставка
У червні 2022 року завдяки пожертвам з усього світу фонд «Щаслива дитина» перерахував понад 2 млн грн 340 багатодітним сім’ям, ВПО та сім’ям з дітьми з особливими потребами. Працювали здебільшого у Запорізькій, Донецькій та Херсонській областях, як на тимчасово окупованій території, так і на території, підконтрольній Україні. Ще понад мільйон гривень передали у вигляді продуктових сертифікатів сім’ям ВПО та багатодітним родинам, які перебувають у Запоріжжі.
«Кількість заявок у нас, як і раніше, у десятки разів перевищує можливості, – зауважує засновник фонду. – Криза в країні посилюється, дедалі більше людей відчувають на собі наслідки війни. Нам доводиться щодня робити нелегкий вибір і допомагати лише у найважчих випадках. На жаль, у світі зростає психологічна й фінансова «втома» від війни в Україні, і обсяги пожертв знижуються. Тому звертаємося до кожного, хто читає ці рядки, – допомогти можна фінансово та інформаційно».
Інна Бахтіна
