Уже серпень, а інколи з’являється відчуття, що ми застрягли в лютому – без весни, без довгоочікуваного літа. Такому моторошному – із сиренами, обстрілами, страхом, ненавистю, сльозами… Війна ніби поставила життя на паузу, в багатьох вона його просто відібрала. У минулому залишилися улюблена робота, захоплення і, як виявилося згодом, усе, що потрібно для щастя. Багато людей втратили рідних, домівки, зазнали поранень. Тут історія у кожного своя…
Війна внесла свої корективи і в розмірене та стабільне життя родини зі Снігурівщини Миколаївської області, розлучивши, змусивши покинути домівку і шукати прихистку в статусі внутрішньо переміщених осіб. Мені вдалося поспілкуватися лише з Аллою – дружиною і мамою, тому що глава великої та дружної сім’ї залишився на окупованій території.
Перші дні
Як і більшість українців, вони не вірили в повномасштабне вторгнення рф.
«Навіть уявити не могли, що таке може бути. 21 лютого відсвяткували мій день народження, 22-го – свекра. Будували плани на весну, думали про майбутню посівну. Так, війна на Донбасі триває з 2014 року, але ніхто не думав, що дійде і до нас. А 24 лютого вона змусила прокинутися в жаху практично кожного українця. Мене молодша донька Міла зранку того дня покликала на вулицю – прямо над будинком кружляв вертоліт. Чоловік теж вийшов, запитував, які на ньому були позначки. А хтозна, які позначки, я не дивилася! Пізніше стало відомо, що це був не наш вертоліт, і що один уже збили поблизу Снігурівки, через деякий час збили і цей.
Потім почало доходити, що нас же могли обстріляти… Не вірилося, що таке відбувається саме зі мною, з нами…
Перші дні пролетіли, як один: у судомному гортанні новин. Це був, певно, новий вид залежності. Вважаю, що багато зайвого давали в новинах. Не на користь нашим військовим це йшло», – розповідає Алла.
Чи думали, що так довго це триватиме… Лиш надією можна пояснити очікування перемоги за лічені дні. Та ці сподівання розвіялися, з’явилося усвідомлення: війна буде виснажливою, тривалою і болючою.
Нова реальність
«Не знаю, як цю нечисть і називати: і не кацапи, і не москалі, і не руські, бо серед них кого тільки не намішано. Тому правильно буде – окупанти. До нашого села, що межує з Херсонською областю, вони дійшли швидко. Сусідні села – розбиті, хати – пустки.
Тоді все гуділо: техніки рф йшло дуже багато – сунули колонами. Якою вони були мішенню! А зараз, коли порозлазилися селом, їх складніше буде вибити.
Ходили по хатах, шукали собі житло. Говорили, що на пару днів (певно, думали, парадним маршем пройдуться Україною, і на тому все скінчиться, але парадного маршу не вийшло – авт.). У школі – нашій новій і красивій(!) – обладнали госпіталь. Облаштувалися в дитсадочку, розквартирувалися по людях. По селу – блокпости. Обшуки робили не в кожній домівці, а вибірково, де мешкали атовці, працівники правоохоронних органів. Видно, хтось із своїх здавав», – згадує Алла.
Для родини почалася нова реальність. 17 березня зникло світло (воно відсутнє досі), вода, газ. За допомогою генератора якось виживали: підзаряджали телефони, накачували зі свердловини воду. Чи не найскладніше, як з’ясувалося, – коли не стало зв’язку, інтернету й опинилися в інформаційному вакуумі.
Родина наших героїв – одноосібники. Чоловік працював на землі, його помічником став син Арсен – студент Миколаївського університету. Їх оптимістичні плани на посівну так і залишилися планами. Рашисти замінували поля, тому не сіяли й не жнивували.
Це – лише дещиця тієї реальності. Насправді вона значно страшніша і трагічніша. Щоб уберегтися від її наслідків, подружжя прийняло непросте рішення – Алла і їх троє дітей мають виїхати з окупованої території, подалі від цього кошмару. (Хоча тепер і не знаєш, яке місце буде безпечним, а яке ні.) Глава родини вирішив залишитися, щоб приглядати за будинком, аби не розтягли сільськогосподарську техніку, реманент – усе, що наживали роками.
Дорога до життя
Спробуй зібрати все своє життя в пару валіз. Але війна навчила розставляти пріоритети. Ти перестаєш цінувати матеріальне – починаєш більше цінувати час, проведений із рідними та близькими. Тож брали в дорогу тільки найнеобхідніше.
«Раніше вибратися з окупації було легше, ніж зараз, хоча теж небезпечно.
Нас їхало семеро чоловік. На автівку почепили білу ганчірку і – вперед. Коли ми виїжджали із села, то зв’язку не було. На третьому блокпості він з’явився. Запрацював інтернет. Хлопцеві, який був із нами, прийшло повідомлення від брата, що служив в АТО, а зараз воює. Окупанти перевіряли телефони ретельно, тож повідомлення не залишилося без уваги. Спершу їх було двоє, а потім набігло до нас ціла купа, кричать: «Виходьте з машини. Далі ви нікуди не їдете». Хотіли забрати наш автомобіль. Взагалі з транспортом вони і в селі не церемонилися – яка автівка впала в око, таку й забирали собі, малюючи свої знаки.
Потім на пост під’їхала машина, і звідти вивели чоловіка з мішком на голові. Було дуже страшно. Не знаю, хто то був. Скоріш за все, їхній дезертир.
Через деякий час нам кажуть: «Якщо хочете виїхати, віддайте свої телефони». Я свій вимкнула ще раніше і поклала в сумочку, а ту ще в одну, не знала й в яку. Всі віддали, а мій приїхав зі мною в Баштанку.
Після цієї пригоди ми дві ночі не спали, не могли відійти від думки, що могли би просто не вижити. І вдячні долі, що з нами все гаразд», – ділиться спогадами жінка.
Питання є – відповідей немає
Зараз Алла з доньками в Моршині. Тут, у санаторії, їм як внутрішньо переміщеним особам виділили для проживання кімнати. До цього жили по родичах, син мешкає у діда.
«Де б не поїхали, наче й непогано, але вдома найкраще. У родичів своє життя, свої проблеми, не хочеться бути для когось тягарем», – говорить жінка.
Знайшла собі роботу, щоб не опустити руки і не зневіритися. Робота допомагає заспокоїтися, коли здають нерви. А є від чого – постійна тривога за сім’ю та її майбутнє. Через місяць має початися навчання у школі, Софія перейшла в 11 клас, Меланія – теж школярка. Як відбуватиметься навчальний процес? До цього дистанційка через карантин не додавала впевненості у знаннях дітей, потім – окупація. Як продовжить навчання у миколаївському виші Арсен? Як і де зустрічатимуть зиму? Відповідей на ці та багато інших запитань немає.
Болить душа за чоловіка. Дуже рідко вдається з ним поспілкуватися. Звідти надходять неспокійні новини. Проблеми з продуктами. Їх завозять з Херсона, але ціни такі, що не докупишся. Досі немає світла, газу. Пробували орки за допомогою сонячних батарей електроенергію дати в село, щоб свій хліб пекти, та нічого з того не вийшло. Взагалі на території громади було багато сонячних батарей. Окупанти їх розтягли. Техніку їхню, на щастя, не чіпають, хоча в складі розмістили танк. Корів у селі продають за копійки. Для одних горе, а інші наживаються на ньому. Замінували річку.
Але, як би не було, а життя триває. Жінка впевнена: «Війна показала, що для життя і щастя не так вже й багато треба. Якщо моя сім’я зі мною, то я щаслива. Війна навчила: потрібно цінувати все, що є, бо завтра його може не бути».
Ось така історія – не екшн, хоча повна драматизму і перипетій. На жаль, типова нині для мільйонів українців історія.
Олена Фокша, Миколаївська область
07.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
