Іноді доля вносить у життя такі корективи, які неможливо було й уявити. Ось і лікар-гінеколог Сумського перинатального центру став бойовим медиком Збройних Сил України.
Андрій Звягінцев після закінчення Близнюківського ліцею вступив до Луганського державного медичного університету, де навчався до 2014 року. До отримання диплома залишився лише рік, але росія вирішила, що має право руйнувати людські долі й залізла на територію суверенної України. Тому Андрій закінчував навчання у Сумському державному університеті, а саме в медичному інституті при ньому.
З мрією бути хірургом не розлучався ніколи. Коли прийшов час – обрав спеціальність «акушерство та гінекологія», де міг оперувати. Всі три роки інтернатури молодий спеціаліст удосконалював свої навички в Сумському перинатальному центрі. Там у 2017 році познайомився із чарівною акушеркою Настею. Вже за місяць після знайомства юнак зробив коханій пропозицію руки й серця, а незабаром у молодій сім’ї народилася донечка Єва.
Молоді медичні працівники, які обожнюють свою професію, торували свій життєвий шлях, але росія знову вирішила, що має право руйнувати людські долі і вже вдруге захотіла змінити плани Андрія Звягінцева. Втім, зі скромного юнака він вже виріс у захисника своєї маленької родини та великої Вітчизни і поступатися ворогам не збирається…
«О 6-й ранку 24 лютого мені зателефонувала мама, яка працює старшим фельдшером медичного закладу у Близнюках, і сказала, що почалася війна. Це було незрозуміло та страшно, але часу на осмислення не було. Вже через декілька годин я перевіз сім’ю до тестя в приватний сектор, а сам поїхав на роботу, бо там я був потрібніший, – розповідає Андрій. – До середини березня мої рідні знаходились під прицілом, адже вздовж села Шпилівка, де вони перебували, постійно пересувалися ворожі колони транспорту та живої сили».
Власне в Сумах були бомбардування, але не такі значні, як на околицях міста. То з часом Андрій таки зміг вивезти свою родину з села, і тоді вже облаштували в будинку підвал, де й проводили значну частину часу дружина з донькою та батьками.
А лікар Звягінцев майже весь час був на роботі, бо найбільшою проблемою в перинатальному центрі стало збереження життя та здоров’я немовлят з критично малою масою тіла. Таких на початок війни було троє. Їх вага не сягала й двох кілограмів, тому без апаратів ці дітки були приречені. На свій страх і ризик під час бомбардувань лікарі разом із вагітними та породіллями спускали у підвал і цих немовлят.
«Всі дітки залишилися живими. Я дізнавався, бо за першої ж можливості їх з мамами евакуювали в безпечне місце, – розповідає Андрій Звягінцев. – А ми продовжували працювати. Іноді операцію починали в тиші, а закінчували вже під вибухи. На одному з моїх чергувань, це було 7 березня десь о 23-й годині, сталося найпотужніше бомбардування Сум. Тоді загинуло понад 20 осіб, а я не знав, що робиться у мене вдома, хвилювався за свою сім’ю, особливо за донечку Єву. Вона ж у нас позитивчик, то страшно було, щоб не злякалася тих вибухів».
Герой розповіді сидіти без діла не вміє. Тож коли робота в Сумському перинатальному центрі більш-менш налагодилася, Андрій прийняв рішення стати бойовим медиком. Він розповідає:
«Я почав займатися волонтерством ще з перших днів війни. Після чергування розвозив на блокпости медикаменти, харчі та одяг. У Сумській області майже від початку повномасштабного вторгнення були обстріли, руйнування і жертви. А Суми врятувало те, що рашисти пройшли по місту «вітром» і більше туди не змогли повернутися через опір Збройних Сил України. Я не міг бути ні вдома, ні на роботі, де налагодилося стале функціонування, тому шукав будь-якої можливості піти на службу. І знайшов».
Незважаючи на побоювання дружини, 2 квітня Андрій Звягінцев одягнув військовий однострій і став бойовим лікарем ЗСУ. А 19 червня в День медичного працівника, День батька та день народження коханої дружини подружжя Звягінцевих дало обітницю вірності один одному вже у храмі Православної церкви України. Маленька Єва всю службу стояла тихенько-тихенько, міцно притискаючи до грудей букетик квітів, а потім, коли мама з татом обвінчалися, обійняла їх і тихенько затягнула: «Ой, у лузі червона калина…».
Справа в тому, що дитина обожнює співати і довгий час її улюбленою піснею був саме гімн січових стрільців, а зараз Єва дзвінким голосочком виспівує «Стефанію».
Звісно, сьогодення хірурга-гінеколога значно відрізняється від його мирного життя, бо зараз Андрій Звягінцев – санінструктор медичного пункту батальйону. Його військова частина дислокується за два кілометри від кордону. Чоловік розповідає:
«До моїх обов’язків входить вивезення поранених з поля бою та надання їм першої медичної допомоги, або ж штабна робота в медпункті, а саме: організація всіх ланок медичного забезпечення та медичної допомоги бійцям. Добре, що поранених у нас небагато, а ось звернень зі скаргами на здоров’я чимало. То надаю допомогу при загостренні хронічних хвороб, були випадки розриву ахіллу, не оминув нас і ковід, але вдалося вчасно локалізувати цю інфекцію. Якось так».
Забути про довоєнну діяльність бойовому санінструктору не дають. З теплою посмішкою він каже:
«Часто мені телефонують по консультацію вагітні. Іноді радяться і колеги з Центру. А ще я й сам поспішаю до жінок при надії з розпитуваннями: цікавлюсь, як проходить вагітність, чи є скарги на здоров’я. Для мене це в радість, і жінкам приємно. А позитивні емоції для вагітної жінки корисні».
Коли Звягінцев працює в штабі, спілкується з бійцями на місці, тобто виконує свої професійні обов’язки, йому здається, що й війни немає. А ось коли він витягає поранених з поля бою під обстрілами, то доводиться абстрагуватися, забувати про спокій, приймаючи миттєві рішення, і тоді страшна реальність повертається з новою силою.
«Війна – це взагалі страшно. Це кров і смерть, біль та істерики. Я практикуючий хірург, то знав і до війни, що таке горе від втрат. Зараз із впевненістю можу сказати, що є багато спільного між воєнними буднями та моєю мирною професією. Психологічні навички, здобуті в мирний час, стали в нагоді зараз, бо доводиться заспокоювати бійців, які втратили побратимів на полі бою або самі отримали каліцтво. Я намагаюсь абстрагуватися, бо не маю права бути слабким», – пояснює лікар.
Варто додати, що в батальйоні разом зі Звягінцевим несуть службу ще два лікарі Сумського перинатального центру – Василь, наставник Андрія, та Дмитро, лікар-анестезіолог.
Війна триває, рашисти все більше звіріють, бо відчувають свою скору загибель, і роботи у бойових медиків вистачає. У вільний же час чоловік мріє про майбутнє:
«Коли закінчиться цей морок, і в мене буде днів десять відпустки, щоб прийти до тями, візьму дружину з донькою і попрямуємо до Близнюків – додому. Я так скучив за батьками. А трішки пізніше обов’язково народимо ще дитину, бо Єві потрібен братик. Ми це вже обговорили на сімейній раді. Якщо буде дівчинка, теж добре, але і сина теж народимо, все одно яким він буде по рахунку (сміється). Як гінеколог я ж розумію, що вагітність для жінки у воєнний час – це стрес, то встигнемо потім».
Всі фото з сімейного архіву Андрія Звягінцева
Ірина Воронкіна, Харківщина
8.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
