Так сталося, що останній досвід повномасштабної війни на більшості наших теренів – це Друга світова. Саме з тих часів у колективній пам’яті зберігаються якісь свідчення про умови життя та функціонування суспільства. Живих свідків Другої світової залишилося вкрай мало, але ця тема активно вивчалася у школах, висвітлювалася у фільмах і літературі. Тим не менш, наша сьогоднішня війна суттєво відрізняється. Її ще довго досліджуватимуть і аналізуватимуть, але певні особливості можна окреслити уже зараз.
Якщо під час Другої світової про події дізнавалися від сусідів і, якщо пощастить, з радіо, то сьогодні навіть у глухих селах люди мають доступ до інтернету. Джерелами інформації виступають не тільки медіа, але і звичайні користувачі зі смартфоном. Це означає, що про події з одного куточка країни відразу дізнаються в інших віддалених куточках, і поінформованість у рази вища. Однак люди часто не фільтрують інформацію і діляться тим, що краще було б не публікувати. Тому сучасне інформаційне поле – благодатне для розвідки, як нашої, так і ворожої.
Керувати таким масивом інформаційних потоків дуже важко. У найгарячіших місцях окупанти просто намагаються повністю заглушити будь-який зв’язок. Також вони застосовують техніку дезінформації та пропаганди, що іде в ногу з часом. Але наші фактчекінгові організації не сидять, склавши руки.
Кип’яче інформаційне поле та безперервні трагічні та героїчні події затягують людей (особливо в тилу) у безперервний скролінг. Люди прикипають до екранів, що має шкідливі наслідки для психіки.
Але повернемося до позитивів. Початок широкомасштабної війни не був несподіванкою для міжнародної спільноти. Про таку можливість попереджала ціла низка розвідок. Це привабило армію міжнародних журналістів у нашу країну, що дало дуже потужний міжнародний розголос.
Тотальна всеукраїнська та міжнародна поінформованість стали поштовхом для повсюдної мобілізації, активізації та блискавичного розвитку масштабного волонтерства. З першого ж дня українці й європейці кинулися щось робити для допомоги Україні – закуповувати медичні препарати, збирати гуманітарку, приймати і транспортувати біженців і т. д. У європейських столицях прокотилися небачені велелюдні акції на підтримку України. У всіх українських містах і найвіддаленіших селах готують їжу для українських бійців, активно плетуть маскувальні сітки; безстрашні водії доставляють усе найнеобхідніше у найгарячіші точки.
Ще один позитив інформаційного суспільства – це нові інструменти для комунікації. Люди об’єднуються, координуються і діляться інформацією завдяки месенджерам, чатам і т.д. Військове формування, багатоквартирний будинок, група волонтерів – усі мають свої чатики, що значно спрощує роботу.
Сучасна війна, як і попередні, точиться на полі бою та в інформаційній сфері, але з’явився також новий аспект – кіберфронт. Величезні бази даних, логістика, критична інфраструктура, банківський сектор, кореспонденція – усе це та багато іншого можна паралізувати за допомогою хакерства. І саме це застосовують, як наші вороги, так і ми.
Для війни на кіберфронті не треба бронежилет, стрілецька зброя чи тактичні ракети. Вистачить потужного комп’ютера та вміння. До кібервійни активно долучаються міжнародні хакерські спільноти, і навіть конвенційні армії уже мають спеціалізовані підрозділи.
Особливість цієї війни також полягає в тому, що агресора намагаються зупинити суворими економічними санкціями, а громадянські суспільства тиснуть на свої бізнеси, щоб вони до них долучилися та припинили взаємодіяти з росією. Скоординований тиск українців і наших симпатиків не був би можливий без інформаційного суспільства.
Наш ворог, хочемо ми того чи ні, також живе в інформаційному суспільстві. Звісно, у них відсутня свобода слова і опозиція, а останнім часом діє низка заборон на західні соцмережі, але росіяни також інформаційні істоти – зі всіма перевагами і недоліками цього факту.
Кейс Овсяннікової, що нібито героїчно протестувала проти машини пропаганди в прямому ефірі, а зараз слугує м’якою силою, що має переконати європейців, буцім, не усі росіяни погані, і слід скасувати санкції – це яскраве цьому підтвердження.
ЛЕСЬ БЕЛЕЙ
Журналіст
