Останніми роками тирани переконували світ у своїй могутності, з одного боку, та немічності демократій – з іншого. ЗМІ були запруджені псевдоекспертними висновками про те, що демократія занепадає, що в нинішньому світі переможе той, у кого більше нахабства та необмеженої влади. Пригадайте погрози білоруського бульбен-фюрера: “Поки вони там розвернуться і перешлють сюди якісь там війська, ми вже будемо стояти біля Ла-Маншу”. Перед тим Президент США Джо Байден говорив про генсека Компартії Китаю, що “він, як і Володимир Путін один з тих, хто думає, що автократія – це майбутнє, і демократія не може функціонувати у сучасному складному світі”.
Насамперед, зухвалість диктаторів живилася тим, як кволо демократії реагували на російську агресію спочатку в Грузії, а згодом і в Україні після анексії Криму та війни на Сході. Друзі Кремля на Заході користувалися (а такі, як Угорщина, і далі користуються) принципом консенсусу під час ухвалення рішень у ЄС і НАТО. Окрім цього, користуючись відкритістю західних суспільств та їхньою свободою слова, дуже ефектно попрацювала російська пропаганда, яка переконала багатьох у силі Росії та її війська. Так автократії вирішили, що їх нікому зупинити, і настав час відкрито піти війною проти вільного світу.
Однак за першої ж серйозної зустрічі з реальністю російська велич зморщилася, як гнилий кабачок. Армія, в яку десятиліттями вливали мільярди нафтодоларів і якою лякали планету, стала джерелом мемів. Видання “The Atlantic” пише, що “сила Росії виявилася настільки переоціненою, що це дає нам можливість переосмислити, що робить державу “великою”. У статті “Ukraine Has Exposed Russia as a Not-So-Great Power” (“Україна викрила Росію як не дуже велику державу”) автор дивується, що “цей урок нам треба вивчати знову і знову: диктаторські режими мають тенденцію розкладатися”, додаючи, що військова сила хоч і досі має величезне значення, але відображає її творців, а не замінює їх. Тобто, якщо вся Росія на чолі з керівництвом – сумне неефективне гівно, то і її військо теж гівно.
Цю очевидну істину свого часу помітив Вінстон Черчилль і відносно Червоної армії. У січні 1940 року, в розпал радянсько-фінської війни, тоді ще перший лорд Адміралтейства Великої Британії сказав по радіо: “Фінляндія показує, що можуть зробити вільні люди. Послуга, зроблена Фінляндією для людства, неоціненна. Вони продемонстрували перед очима в усього світу військову неспроможність Червоної армії та Червоної авіації. Протягом цих кількох тижнів запеклої боротьби за Північним полярним колом розвіяно багато ілюзій щодо Радянського Союзу. Усі можуть бачити, як комунізм розкладає душу Нації; як він робить її жалюгідною та голодною в мирний час і показує, яка підла і мерзенна вона в час війни”. Замініть слово “комунізм” на “рашизм” в останньому реченні – і воно чудово ляже на опис нинішніх подій.
За майже століття нічого не змінилося. Демократія раз у раз доводить свою беззаперечну перевагу. Держава, а отже, і армія ефективніша там, де рішення ухвалює не один дід, а якомога більша кількість фахівців, де на проблему дивляться з різних точок зору, наявність яких неможлива без свободи. Без свободи немає конкуренції, а отже, розвитку. Автократичний режим, звісно, має перевагу у швидкості ухвалення рішень. Захотілося кремлівському недопалку – почав війну. Але коли цивілізація дає відсіч, – самого лише віроломства і залякування мало. Росія, яка має менший ВВП, ніж Каліфорнія, не здатна протистояти колективному Заходу. Так, він довго запрягає, але його міць, технологічна та організаційна перевага більше не ставляться під сумнів.
До того ж Росія неспроможна не лише воювати з НАТО, а бодай захопити значно меншу Україну. А все тому, що після Революції Гідності українцям до всього було діло. Громадянське суспільство контролювало, у що вдягають, чим годують і озброюють армію. Ми організованіші та відповідальніші як громадяни, а наші військові мають більшу свободу дій. Те, як ЗСУ розгромили більшу, але неповоротку московську армію під Києвом, стало можливим завдяки ментальній і управлінській різниці між ними і нами. Важливо усвідомлювати цінність цієї різниці, поглиблювати її і, чуючи закиди в бік надокучливих активістів чи мантру про “соросят”, – бити на звук.
