До початку повномасштабного вторгнення росії Наталія Явтушенко працювала помічницею бухгалтера на одному з підприємств Харкова. Через бойові дії воно призупинило виробництво і Наталія втратила роботу.
Зараз вона доглядає за молодшою донькою. А ще бореться за звільнення полонених захисників Маріуполя разом із десятками інших родин. Рідні полонених створили громадську організацію «Штаб підтримки Морської піхоти України».
У російському полоні знаходиться брат Наталії Дмитро. Він служив у 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Кожен день вона переглядає десятки фото і відео, щоб побачити його. Але поки безрезультатно.
Мріяв про службу в армії
Харківська область знаходиться на кордоні з росією, саме тому вона однією з перших прийняла на себе основні атаки ворога.
Наталія спочатку нікуди не хотіла їхати, але у середині квітня обстріли почали зачіпати район, де мешкала родина Явтушенків. Тому вони тимчасово переїхали до Вінницької області в невеличке селище.
На новому місці доводилося важко: не було роботи і постійно тягнуло додому, де все таке рідне і знайоме. 16 липня родина повернулася до Харкова.
Фото надане Наталією Явтушенко
«Надовше мене не вистачило. Я дуже люблю Харків», – зізнається Наталія.
Зараз Наталія доглядає за молодшою донькою, якій лише чотири роки. Також займається пошуком полонених піхотинців з 36-ї окремої бригади морської піхоти, що мужньо захищала Маріуполь. Серед морських піхотинців – її рідний брат Дмитро.
«Він дуже давно мріяв про те, щоб служити в армії. Але остаточне рішення прийняв не так давно. До того дуже беріг нашу маму, яка була проти. А у жовтні минулого року підписав контракт», – розповідає Наталія.
Кілька місяців Дмитро проходив навчання на полігоні. У січні йому дали кілька днів відпустки. Чоловік повернувся до Харкова і завітав до рідних.
Наталія згадує, як він розповідав про свої тренування:
«Я його таким ніколи не бачила. В нього очі горіли. Він описував, як вони з вагою 30-50 кілограмів на плечах бігають, повзають, стрибають, проходячи по 70 кілометрів. Я в нього питала, як це може подобатися. А він відповідав: «Так, ти не уявляєш, наскільки це класно». Він ані на хвилину не пошкодував, що пішов туди».
Оборона маріупольських заводів
У лютому Дмитра відправили під Маріуполь. Спочатку родина не хвилювалася.
24 лютого почалося повномасштабне вторгнення росії. Ситуація на підступах до Маріуполя загострилася дуже швидко.
«Морські піхотинці прийняли бій першими, бо вони стояли за містом. Поступово їх почали зсувати», – каже Наталія.
Протистояти навалі було дуже складно, тим більше, що місто мало не в перші дні опинилося в облозі. Окупанти наступали з усіх боків.
Морські піхотинці відступили на завод Ілліча. Оборона Маріуполя і, зокрема, оборона двох великих металургійних заводів – важкі, але важливі сторінки в історії російсько-української війни.
На сьогоднішній день про те, що відбувалося посеред цехів і в укриттях меткомбінатів, відомо небагато, оскільки більшість захисників і захисниць звідти знаходяться у полоні або загинули. Але одне українці знають точно: наші воїни у надлюдських умовах давали відсіч ворогу. При цьому на території заводу переховувалися цивільні. Мирні маріупольці і українські захисники разом ділили побут.
Зв’язку з Дмитром у Наталі з моменту, як він опинився на заводі Ілліча, майже не було.
«Брат розповідав, як до них приходили цивільні і просили їжу. Дуже багато таких людей було. При цьому в самих піхотинців вже майже нічого не було. Але вони все одно давали їжу людям. А потім ділили один сухпайок поміж собою на трьох, на п’ятьох людей», – згадує жінка.
Незважаючи на важкі умови, в яких перебували українські захисники і захисниці на заводах, Наталія підкреслює, що Дмитро ніколи не скаржився.
«У нас були нечасті буквально десятисекундні розмови. Почули його голос, він сказав, що живий-здоровий, і все. І він ніколи не скаржився. Ніколи він не прощався з нами. Деякі родичі морпіхів розповідали, що їхні хлопці дзвонять і вже прощаються… Діма так не робив. У нього завжди все було добре. До останнього. Він нас, навпаки, відмежовував від хвилювань», – розповідає Наталія.
З 27 березня Дмитро зовсім перестав виходити на зв’язок. Але на початку квітня з родиною зв’язалася дружина іншого морпіха і повідомила, що з Дімою все нормально. І що він сам просив подзвонити і повідомити про це.
Після того Дмитро більше ніяких повідомлень не передавав.
Подальший розвиток подій відомий. У квітні військові вийшли з території меткомбінату імені Ілліча. Серед них були і морські піхотинці 36-ї окремої бригади. Вони розділилися: частина вирушила до заводу «Азовсталь», де об’єдналася з «Азовом», а частина пішла на прорив з міста, щоб об’єднатися з ЗСУ. Друга група йшла під командуванням полковника Володимира Баранюка.
Другій групі морпіхів не вдалося прорвати щільну облогу російських військ. Частина з них загинула, інша потрапила у полон.
«Ви виховали справжнього воїна»
Для родини Дмитра настав час зловісної тиші. А разом з ними у невідомості перебували ще сотні родин. Було незрозуміло, хто вижив, хто у полоні, і якщо у полоні, то в якому стані.
Наталія згадує, як плакала від невідомості і хвилювання. А мама її заспокоювала, наголошуючи, що відчуває – син живий.
Рідні морпіхів зверталися до різних джерел інформації, до різних установ і організацій. Довгий час пошуки були безуспішними.
«Коли зв’язок із Дімою зник, я почала шукати будь-яку інформацію про його військову частину, про його побратимів, про всіх, хто боронить Маріуполь. Нічого не могла знайти. А потім десь у середині травня випадково знайшла інформацію якогось російського журналіста. Це були якісь списки полонених із заводу Ілліча. І ім’я Діми було у тому списку. Це була перша надія, що він живий», – згадує Наталія.
Після того вона звернулася у військову частину, де служив її брат, і до держорганів. Там сказали, що вірити таким спискам не можна. 18 травня їй подзвонили з Міжнародного Комітету Червоного Хреста, куди вона зверталася раніше, і сказали, що поки теж не мають ніякої інформації.
Але вже через два тижні з МКЧХ знову подзвонили і підтвердили, що брат у полоні.
«Вони сказали, що він здоровий, не поранений, але це зі слів так званих «деенерівців». Він був в Оленівці. Мені сказали, що доступу вони самі до хлопців не мають. Сказали, що МКЧХ подавав списки росіянам, і Діму в них підтвердили. Але самі представники МКЧХ його на власні очі не бачили», – розповідає сестра морпіха.
Надія на те, що з Дмитром все дійсно добре, зміцніла, коли його матір зустріла хлопця, що був разом з Дімою в Оленівці у полоні.
Матір Дмитра вибачилась за те, що доведеться пригадати ті жахливі події, але попросила розповісти, чи не бачив він там її сина.
«Він відповів, що багато спілкувався з Дімою, що з ним все добре, наскільки це можливо, і що на той момент він дійсно був в Оленівці. Також він подякував нашій мамі за виховання Дмитра. Сказав, що він справжній воїн. Нам було дуже приємно», – переповідає слова військового Наталія.
Жахлива невідомість
Нещодавно росія влаштувала теракт в Оленівці. При цьому і сама росія, і угруповання «днр» намагалися звинуватити у тому, що сталося, Україну. Втім, Головне управління розвідки Міноборони заявило, що цей терористичний акт в Оленівці був спецоперацією рф проти постачання Україні західного високоточного озброєння.
Рідні полонених захисників і захисниць і зараз живуть у жахливій невідомості. Ніхто не може точно сказати, живі їхні близькі у полоні чи ні. Були якісь списки, але списки складені росією, тому їх достовірність під сумнівом.
Кілька місяців тому рідні полонених створили громадську організацію «Штаб підтримки Морської піхоти України». Наталя, як представниця цієї організації, допомагає іншим рідним шукати своїх полонених родичів. Також учасники спільноти працюють над широким розголосом фактів полону морських піхотинців.
Також «Штаб підтримки Морської піхоти» має власний благодійний фонд «Сталевий берет». Кошти з фонду родичі розподіляють на потреби тих морських піхотинців, що зараз на службі. Частину грошей також планують залучити на потреби тих, хто буде звільнений з полону.
Нещодавно родичі морпіхів створили петицію, в якій звернулися до Президента Туреччини Реджепа Ердогана, світової спільноти та ООН. Вони просять підтримати їх та «проявити наполегливість у захисті військовополонених, щоб через процедуру інтернування вивезти до нейтральних країн усіх полонених морських піхотинців».
Родичам не так важливо, яка країна виступить посередником. До Туреччини звернулися, оскільки раніше ця країна висловлювала ймовірність евакуації поранених українських військових із «Азовсталі».
Наталії, як і багатьом іншим рідним полонених, доводиться передивлятися десятки, якщо не сотні відео і фото з полоненими, щоб бодай на секунду побачити знайоме обличчя. Це дуже важко, перш за все, психологічно.
За непідтвердженою інформацію, Дмитро та інші піхотинці, що захищали Маріуполь, зараз знаходяться у якомусь з російських міст, недалеко від кордону з Україною.
Рідні вимагають допуску Червоного Хреста до полонених, щоб було зрозуміло, у яких умовах їх утримують.
«Нам відомо, що у колоніях зараз почали робити ремонт нашвидкоруч. Сподіваємося, що вони це роблять для того, щоб допустити туди Червоний Хрест», – висловлює надію Наталія.
***
Зараз благодійний фонд «Сталевий берет» збирає 2 мільйони гривень на придбання українського безпілотника «Лелека-100». Запит надійшов від командування 36-ї окремої бригади морської піхоти. Реквізити збору доступні за цим посиланням.
Тетяна Жук
24.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
