Певно, мало хто знає чи чув про містечко з красивою назвою Богодухів. Воно розташоване у північно-західній частині Харківської області на берегах річки Мерло. Про волонтера з Богодухова – 28-річного Андрія Болвінова земляки складають легенди. Андрій, ризикуючи життям, врятував десятки людських життів. Волонтер зі своєю командою евакуйовували харків’ян на безпечні території, привозили хліб та необхідні продукти тим, хто не міг про себе подбати.
Зустріч з мужнім земляком у стінах редакції
З місцевим волонтером Андрієм Болвіновим я познайомилася заочно задовго до нашої реальної зустрічі.
Ще на початку війни чула схвальні відгуки про земляка, який з перших днів повномасштабного вторгнення росії рятував людей, перевозячи їх з Харкова до Богодухова та інших міст. Ризикуючи життям, забирав переважно з тих мікрорайонів, де на той час були бомбардування і куди ніхто не хотів їхати. Розповідали, що богодухівцю навіть прізвисько дали — «Безсмертний». Певно, сам дух рідного міста його оберігає, дає сили й наснаги.
А не так давно, готуючи матеріал про переселенку з Дергачів пані Ларису, з якою познайомилися на майстер-класі з виготовлення ляльки-мотанки, була вражена розповіддю жінки про евакуацію з рідного міста.
«Водій Андрій, рятуючи нас під обстрілами, зняв із себе бронежилет і одягнув його синові, – не стримуючи емоцій і сліз, ділиться жінка, сплітаючи віночок для ляльки. – Не можу передати словами, як я вдячна цьому чоловікові. Сильний, сміливий, з добрими очима. Він заспокоював усіх нас в автобусі. Обстріли, все шумить-гуде, поруч бахкає, а він спокійно, виважено, без паніки з нами розмовляє, жартує. На деякий час і до нас з сином та всіх інших пасажирів прийшло своєрідне умиротворення. Я навіть прізвища водія не спитала».
У той момент твердо вирішила особисто зустрітися з Андрієм.
Перший день війни. Повернення до рідного краю
Ранок 24 лютого застав Андрія з другом під Києвом, куди вони їхали забирати автомобіль (молодий чоловік до війни займався вантажоперевезеннями).
Війна! Здавалося, це відбувається ніби в якомусь мареві і не з ними. Просто не вірили. Хлопці розвернулися і рушили додому, до Харкова, де були рідні та близькі. Дорогою бачили розбиту техніку, зруйновані будівлі.
Спочатку вирішили з товаришем поїхати до Черкаських Тишків, щоб забрати машину, яка там стояла ще до війни. Доїхали до «окружної», там стояли наші військові. Поспілкувалися, хлопців пропустили далі, попередивши про небезпеку.
«Їдемо, – продовжує розповідати Андрій. – Дивлюся: навколо трупи, рашистські танки розбиті стоять. На той момент я не міг подумати, що росіяни так близько підійшли до Харкова. З кожним метром до мене глибше і глибше приходило усвідомлення того, що це і є війна, безжальна і жорстока…»
Дорогою Андрій підібрав попутників – чоловіка і жінку, які намагалися з Харкова дістатися додому, до Липців. Вони розповіли, що бої тут йшли надзвичайно запеклі.
«Приблизно через три кілометри перед нами ніби клином постала група російських військ, – веде далі земляк. – Я дивлюся на них, пригальмовую, підіймаю руки вгору і розумію, що, можливо, ми «приїхали». Вони навели автомати на нас, підійшли ближче. Я запитую: «А що ви тут робите?» Один з них відповідає: «Виконуємо бойове завдання».
Правдами-неправдами хлопцям із попутниками вдалося рушити далі. Вони розуміли: машину однозначно забрати не вдасться, але хоча б людей доставити додому треба спробувати. І тут – знову скупчення військ. Зупинили. Перевірили повністю машину, запитали, чому їдуть у цей бік. Пояснили. «Ми вас пропускаємо, але дороги назад немає, тільки до Росії», – сказав руський. «Як дороги немає? У мене там родина, дім, я не можу тут залишитися», – твердо підкреслив Андрій. І, певно, ще повністю не усвідомлюючи небезпеку та серйозність ситуації, додав: «Можете пристрелити на місці. Але у мене є своя країна і в Росію не хочу».
Відпустили. Андрій пригадує, як у розмові з одним рашистом запитав: «Чому ви на нас напали? Що ви взагалі робите на нашій землі?» Молодий солдат відповів: «Сам не знаю, наказ. Нас тут кидають як м’ясо. Хочемо відступати назад – розстрілюють свої ж. Не знаю, сьогодні лишуся живий чи здохну…»
Потім було ще третє скупчення військ ворога, з якого дивом вдалося вирватися. Та головне – людей довезли майже до місця призначення, настільки це було можливо.
Розповів Андрій і про те, як в якийсь момент, повертаючись назад, усвідомивши безпорадність ситуації, у нього здали нерви. Зупинив машину, вийшов з кабіни. І все що думав – прокричав ворогам услід. Друг ледве затягнув його назад до машини, заспокоїв, каже: «Ти з глузду з’їхав? Ми й так кілька разів ледь з життям не розпрощалися… Хочеш, щоб нас у спину розстріляли? Заспокойся!»
Рухалися далі, поки не під’їхали до наших хлопців
«Знаєте, таке тепле відчуття огорнуло, що поруч стоять наші захисники, що тепер вже додому недалеко…», — з легкою усмішкою на обличчі згадує співрозмовник.
Це був ранок першого дня повномасштабного вторгнення. А потім були Харків, Ізюм, Охтирка, Тростянець, Суми, Маріуполь, Чернігів, Конотоп, Ірпінь, Буча, Київ.., тисячі людських смертей, руйнування наших міст і сіл, море сліз та горя — і неймовірно безмежна ненависть усіх нас до нелюдів, які прийшли на нашу землю з війною.
Повернувшись до рідного Богодухова, Андрій відчував, що саме тут він зараз найбільш необхідний. Прийняв для себе рішення: допомагати людям виїжджати-евакуюватися з Харкова, оскільки обласний центр щодня потерпав від ракетних ударів та обстрілів, транспортне сполучення з районами на той час було відсутнє. У бомбосховищах, укриттях, без копійки коштів та харчів, залишалися тисячі людей, і вони потребували допомоги.
Команда однодумців-волонтерів і їхні добрі справи
У перші ж дні війни Андрій разом із однодумцями створили команду: збирали та фіксували інформацію про тих, хто хоче виїхати, постійно відповідали на телефонні дзвінки, перевіряли маршрути, спілкувалися з компетентними людьми щодо безпеки-небезпеки виїзду до того чи іншого мікрорайону.
Для чіткої організації перевезень створили групи у соцмережах і, як завжди, одразу спрацювало «сарафанне радіо»: телефон не вщухав ні на хвилину — і це не перебільшення.
У перші тижні їздили до Харкова вантажівкою–«будкою», трохи пізніше добрі люди допомогли з автобусом. Волонтери налагодили точки евакуації, оскільки пасажирів треба було забирати з різних куточків Харкова: під’їжджати до кожного будинку, двору окремо було небезпечно і просто неможливо фізично. Привозили богодухівці і хліб, необхідні продукти тим, хто не міг про себе подбати.
Салтівка, Північна Салтівка, П’ятихатки, Жуковського, Індустріальна, Рогань…
«Пригадую перший раз, коли ми поїхали до Харкова, – розповідає Андрій. – Бачив страшні руйнування, постійно було чути звуки ракет і вибухів. Часто без грошей і навіть найнеобхідніших речей люди сідали до вантажної будки — брудні, налякані. У багатьох кровили рани на тілі від осколків. Дехто у прямому розумінні не міг навіть слово вимовити. А ще ніколи не забути, як рятували родину з П’ятихаток. Це було тижнів через три від початку війни. Постійні обстріли, смерті, страх… Нам зателефонувала жінка, яка попросила врятувати її з донькою та відвезти до більш безпечного місця. Прибувши до вказаного місця, ми довго чекали на них біля будинку. І коли дівчинка з мамою вийшли з укриття на вулицю, мала впала на землю, її всю трясло. Вона плакала і говорила: «Я думала, вже ніколи не побачу неба!» Ми всі в автобусі не могли стримати сліз. Плакали навіть дорослі. Потім жінка розповіла, що, оскільки не було можливості вийти з підвалу, останні два тижні вони з донькою перебували у темноті та їли самі сухі макарони…»
Автобус, розрахований на 26 місць, щодня був ущент заповнений, бувало, більше 70-ти пасажирів волонтер вивозив за один рейс. Було і тісно, і незручно, але ніхто не ремствував — всі розуміли, що кожна хвилина і година на вагу золота.
Була й ситуація, яка волонтеру мало не вартувала життя. Під час однієї з поїздок до Нової Рогані вирішив ризикнути сам, щоб не наражати на небезпеку команду. Там чекали мама з дитиною. І там було справжнє пекло. Андрій потрапив у пастку. Рашисти стріляли з мінометів та кулеметів прямо по ньому та його машині. Вдалося вибратися з авто, і повзком (був уже поранений), водою та сушею діставався до своїх. Тільки диво, випадок і Божа допомога зберегли йому життя. Як згадка про той страшний день у нього лишилися шрами і осколки в тілі. Після лікування у шпиталі продовжив волонтерську справу.
Покликання – рятувати тих, хто потребує допомоги
Андрій так і не зміг свого часу працювати в поліції, не по його це натурі, так скажемо. Але, без сумніву, знання і навички, отримані в поліцейській школі та на військовій кафедрі в інституті, дуже знадобилися в житті. Звичайно, не останню роль в успішності складної і небезпечної волонтерської діяльності, на мою думку, відіграють природжені якості чоловіка, його людські чесноти – мужність, спритність, кмітливість, швидка реакція, інтуїція, доброта, чуйність.
Сьогодні у хлопця, як і у всіх нас, найбільша мрія – щоб якнайшвидше прийшов мир на нашу землю. Щоб якнайшвидше ми зустріли Перемогу. Так і буде. Чекаємо і віримо в ЗСУ та Україну.
Тетяна Лучинська, Харківська область
01.08.2022 р.
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
