Ми зустрілися з Катею в Києві, у квартирі, в якій вона живе разом з мамою та братом.
Тендітна, трохи сором’язлива та дуже обережна в словах. Під час розмови вона весь час боялася сказати щось, що могло би образити її підопічних.
Катя Кобильнікова – волонтер на евакуації з Краматорська.
Її телефон не замовкає ні на хвилину. Під час інтерв’ю їй телефонували близько 20 разів. Катя спокійно і чітко розказує співрозмовникам, що потрібно зробити, куди прийти та що буде з ними далі.
Багато з тих, хто телефонує, – люди похилого віку, часто вони погано чують та перебувають у стресі. Тому пояснити та донести інформацію до переляканих стареньких буває нелегко.
Каті 23 роки, сама вона родом із Краматорська. До початку повномасштабного вторгнення дівчина навчалася в Києві на факультеті режисури. Після завершення навчання планувала поїхати до Туреччини, де мешкають її друзі, а потім їхати підкорювати Європу.
«Розбудиш, якщо війна»
Сесія скінчилась 21 лютого, а 23-го з друзями планували їхати святкувати.
«На той час я була в Гостомелі, – розповідає Катя. – Напруга, звісно, була, але ми чомусь були впевнені, що буде щось ближче до сходу, наприклад, у Краматорську.
Тому я дуже хвилювалась і вмовляла маму поїхати до бабусі в Ізюм, бо там немає військових об’єктів і там буде тихіше. Тепер, звичайно, це виглядає як абсолютно безглузда ідея.
Того вечора всі пішли спати, жартома сказали один одному: «Розбудиш, якщо війна», – і тієї ночі війна почалася.
У Гостомелі було дуже страшно: літаки, десантники, постріли.
До вечора ми посиділи там, потім поїхали до Ірпеня, де були ще добу, а потім виїхали до Дрогобича. Чотири коти та собака, дві повні машини дорослих та дітей їхали дві доби, щоби дістатися безпечного місця.
У Дрогобичі ми поселилися в гуртожитку. І тому, коли деякі люди кажуть мені, що не хочуть евакуюватися, що навіть не уявляють собі, як то жити в гуртожитку, я чесно відповідаю, що все це пройшла і добре знаю, що, так, це життя – не мед, але то є ваша безпека, і це найголовнiше».
Початок волонтерства
«Після того, як перший стрес минув і я перестала лякатися кожного гучного звуку та почала нормально спати, я стала шукати, як можу бути корисною. Не могла просто сидіти та читати новини. Мені потрібно було щось робити, але я взагалі не розуміла як.
Я почала ходити на склад, де видавали гуманітарку. Нікого там не знала, тому коли бачила, що приїздила вантажівка, просто йшла та допомагала розвантажувати коробки.
Потім у мене були думки піти до військкомату, бо люта злість на ворога не давала спокійно жити. Але головою я розуміла, що користі від мене буде мало, я буду просто бігати та панікувати.
Одного разу наша подруга Ганна Ощепкова запропонувала мені сісти на лінію на евакуацію, тимчасово, буквально на кілька тижнів. Ми мали набрати кілька автобусів.
У перші дні, як ми оголосили евакуацію, телефон не замовкав з п’ятої ранку до першої ночі: поки я розмовляла з одним, мала вже чотири пропущених виклики. Кожному з них я передзвонювала та пояснювала, куди треба підійти, що з собою брати, а головне – куди їх повезуть та що буде далі.
Маєте розуміти, що телефонували переважно люди похилого віку. Інформація до них доходить доволі важко. Треба кожному все доступно пояснити та розказати. Часто я ще вчу їх відкривати повідомлення та зберігати номери.
У мене не було часу навіть випити чаю або сходити до туалету.
Морально це важка праця. Але я погодилась, бо то моя країна, я хочу допомагати, я знаю, що рятую чиїсь життя».
В обов’язки Каті входить надання повної інформації, коли та куди людина буде евакуйована, хто та де її зустріне, а також час, місце посадки та формування списку пасажирів автобуса.
Спочатку людей вивозили до Дніпра, зараз автобуси їдуть до Покровська – там пасажирів пересаджують на потяг, який їде через Дніпро, Миронівку, Вінницю, Хмельницький та прямує до Львова. Далі люди самі вирішують, куди їхати та що вони будуть робити.
Якщо люди не знають, куди їм їхати, вони можуть поїхати потягом до Кропивницького.
Як тільки вони сідають до потяга, їм оформлюють грошову допомогу, яку вони отримують одразу після приїзду. Їх зустрічають та розселяють по будинках або комунальних закладах.
«Хочу зазначити, що всі заклади зараз вже готові до холодів, там люди не будуть мерзнути.
Ніхто не кидає людей напризволяще, їм одразу надають допомогу, їжу, одяг та супроводжують до місця поселення, – розповідає Катя. – Тобто, коли людина приїздить до Кропивницького, гроші, мінімальний набір продуктів та дах над головою вона вже має стовідсотково».
«Вивезіть мене назад, ви не маєте права!»
«Бувають випадки, коли люди дзвонять та вимагають відвезти їх назад і дуже сердяться, коли я кажу, що ми тільки евакуюємо, а назад нікого не возимо.
Незадоволених взагалі не дуже багато, але вони вправно роблять мені нерви, – сміється дівчина. – Зазвичай люди незадоволені тим, що їх вивезли, наприклад, у село, а не місто, або тим, що в травні були холодні батареї.
За день я можу обробити 400 дзвінків.
Як тільки в місті обстріл – телефон розривається, всі дзвонять та записуються на виїзд. Але коли стрес трохи проходить, і я починаю ввечері телефонувати, то дві третини людей вже відмовляються їхати. Перший переляк проходить, і все. Іноді буває, що відмовляється весь автобус».
«Відвезіть мене до доньки в Київську область, ви ж волонтерка!»
Під час розмови у Каті не замовкає телефон. Телефонує бабуся: «Мені не потрібно до Покровська, мені треба до Київської області до доньки, відвезіть мене до неї, я на операцію їду».
Катя знову дуже спокійно розповідає про маршрут, куди ця жінка може дістатися евакуаційним автобусом або потягом.
Жінка зривається на крик: «Та ви ж волонтерка, відвезіть мене до доньки!»
Катя спокійно закінчує бесіду та тихенько зітхає. Каже, що вже звикла до образ та погроз на свою адресу. Їй погрожували прокуратурою та СБУ, поліцією та Міністерством оборони. Каже, що розуміє людей, бо ті налякані, а тому й агресивні.
«Одного разу ми вивезли родину до Рівного, поселили в санаторії з триразовим харчуванням. В якийсь момент дзвонить голова родини і матом криє мене, погрожує СБУ та прокуратурою – нібито я порушила його права, не мала права їх вивозити, везіть нас назад, – розповідає Катя. – Я розгубилась, не зрозуміла взагалі, що відбувається. Хвилин двадцять був такий потік слів, а потім він надіслав мені повідомлення: «Вибачте, в мене біполярний розлад, бережи вас Бог».
Звичайно, я не могла залишити то просто так, мені стало його дуже шкода. Тому разом із координатором ми знайшли чоловікові лікаря-психіатра в Рівному, йому призначили консультацію та лікування. Сподіваюсь, у нього зараз все добре».
«Якщо зі ста людей я врятую хоча б два життя, то буду продовжувати»
«Кожного дня я подумки кидаю цю справу, бо реально дуже втомлена, – каже дівчина. – Я мало сплю, весь час на телефоні. Через це я не можу повноцінно працювати, щоб заробляти собі на життя, бо за те, що роблю, не отримую жодної гривні.
Я на собі в повній мірі відчула, що таке емоційне вигорання, але поки маю хоч трохи сил продовжувати допомагати людям виїхати з небезпечних регіонів – я буду це робити.
Друзі та родина наполягають на тому, щоб я кинула все та відпочила, але я, здається, ще неготова.
Дві або три врятовані людини на сто – це вже важливо.
Багато людей називають евакуацію депортацією та сприймають заклики до виїзду дуже агресивно. Мені це дуже боляче читати, бо я сама евакуювалася разом із родиною і вважаю, що ми маємо врятувати свої життя та дати військовим зробити свою справу.
А тоді вже повернемось у свої домівки та будемо разом все відбудовувати».
Валерія Пімкіна
15.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
