Донецьк та Донеччина: вижити всупереч РФ

Розвінчання кремлівських міфів про те, що окуповані РФ території України – то все російські території, що нібито були незаконним шляхом передані нашій державі, – питання доволі складне. І складне воно з огляду на те, що впродовж останніх як мінімум двох століть на теренах, де нині знаходиться Україна, відбувалися складні політичні та соціальні процеси. Війни, зокрема й дві світові, голодомори, окупація та репресії з примусовим виселенням українців і водночас заселенням спустошених земель вихідцями з Російської Імперії, а згодом РСФСР та РФ. Проте саме ці факти кремлівська пропаганда замовчує, а натомість витягує якісь шматочки з історії, що нібито підтверджують російськість українських територій. І Донецьк та Донеччина – чи не найяскравіший приклад такої фальсифікації від російських пропагандистів.

Коли кремлівські фальсифікатори історії починають розповідати нісенітниці про так званий російський Донбас та про те, що Донецьк – це російське місто, то на підтвердження своїх фантазій фони апелюють, зокрема, і до деяких історичних документів. А саме – російських географічних карт кінця 19 століття. Мовляв, бачите, – є мапа Стрільбицького, називається “Специальная карта европейской части Российской Империи”, видана вона імперським Генштабом 1868 року. На ній – міста та села Донбасу. Значить Донбас в цілому та Донецьк зокрема – то російська територія.

Для пересічної людини такий доказ може сприйматися, як залізобетонне обґрунтування. Ну справді ж – до карти питань немає, це історичний документ і не будь-який, а ціла карта тогочасного Генштабу Російської імперії. А військові, нехай навіть і такі недолугі, як росіяни, завжди вирізнялися своєю педантичністю. Бо ж треба знати, де розмістити гарнізони у випадку потреби, чи яким шляхом мандрувати.  Тобто мати у штабі деталізовану карту населених пунктів бодай якоїсь частини суміжної території, якою вони можуть йти – необхідно.

Така псевдоісторична аргументація, як карта якогось генштабу – це пастка для неосвічених. Бо насправді існують сотні карт різних генштабів багатьох європейських країн, на яких деталізовано територію України. Тому, якщо йти за такою логікою росіян, то карта України Де Боплана 1648 року говорить про те, що Україна – то територія Польщі. Бо зроблена та карта на замовлення польського короля. Ну або як мінімум Україна – то Франція, бо сам Де Боплан був французом. А разом з тим можна стверджувати, що ніякої Російської Імперії не існує, все це вигадки, бо на картах до середини 18 століття такої країни немає в принципі. А от Україна – є.

Але навіть якщо умовно брати, зокрема, і вищезгадану карту Стрільбицького, то ніякого Донецьку там немає. А от козацькі хутори – Олександрівка, Григорівка, Семенівка та хутір Овечий, засновані запорізькими козаками XVII століття як укріплені зимівники на шляху Кальміусом до Азовського моря на території, де сьогодні стоїть Донецьк, – є. І Бахмут, як козацька фортеця – теж на своєму місці. І багато інших населених пунктів навколо солеварень, як із 17 століття стали основою розвитку регіону та назви яких аж ніяк не корелюються з традиційними назвами населених пунктів Московії. 

Тому велика історична кремлівська брехня про те, що Донецьк та власне сам Донбас – нібито російське місто і російська територія, відповідає вченням підсвідомого вчителя кремлівських пропагандистів Йозефа Геббельса: “Чим масштабніша брехня, – тим простіше та потужніше в неї вірять”. І те, що сама назва міста “Донецьк” з’явилася лише 1961 року – чергове тому підтвердження.

І сьогодні, коли вже 10 років Донецьк та частина Донеччини окуповані росіянами, а сама РФ перетворюється на тоталітарну імперію часів Сталіна, але із набагато більшими технологічними можливостями для репресій та вбивств мирних громадян, кремлівська пропаганда здичавіло повторює, що це вже так звані нові регіони РФ.

До речі про Сталіна та Донецьк. 

Як вже говорилося вище, сама назва міста з’явилася на картах лише у 1961 році. Саме того року місто отримало нову назву — Донецьк, а область перейменована на Донецьку. А до цього, від 1924 року місто називалось Сталіне, а область, відповідно, Сталінська. 

І сьогодні російська пропаганда, яка дедалі частіше вимагає застосування саме сталінських жорстоких репресій до іншодумців, виводить цю історичну назву Донецька – Сталіне, як ще один доказ “російськості” міста. Мовляв, якби місто не було російським, то й назвали б його на честь якогось українського партійного функціонера. Адже у 20-30 ті роки ХХ століття таких особистостей вистачало.

Звісно, що цей доказ – взагалі не доказ. Бо ті, хто хоч якось вчив історію, чудово розуміють, чому Колишня Юзівка була перейменована у Сталіне. На той час регіон, у якому наприкінці 19 століття віднайшли величезні поклади корисних копалин та який згодом став фактично промисловим локомотивом неоколоніальної «Країни Совєтов», притягував до себе безробітних та жебраків, котрі вижили після кривавої бані жовтневого перевороту та громадянської війни. А Сталіна, як очільника країни, пов’язували з будь-якими досягненнями народного господарства – від збільшення врожайності та зростання надоїв молока до видобутку вугілля ти виплавки чавуну. Мовляв, це все відбувається завдяки його мудрому керівництву. І байдуже, що за цим прогресом стоять мільйони загублених нелюдською працею та, заморених голодом людських життів. А вся технічна основа розвитку – це спочатку відібрані у власників заводи, а згодом західні інвестиції у вигляді станків, технологій. Станків і технологій, які купувались за золото з розграбованих українських храмів, за відібрані гроші у українських заможних містян та селян – буржуїв на думку совєцької влади, та за кошти, отримані від продажу зерна, конфіскованого в українських селян. 

«Розвиток» Донецьку та регіону на початку ХХ століття, забезпечений росіянами та Сталіним, полягав лише в тому, що у містечка та села регіону, спустошені після різанини та голодомору, влаштованого більшовиками, звозили з-за Уралу та нечорноземних регіонів РСФСР всіх, хто міг тримати в руках кайло чи мав бодай якусь освіту, щоб керувати бригадами робітників на численних заводах Донеччини, націоналізованих після жовтневого перевороту.

До речі, ця так звана націоналізація – це окрема трагічна глава у розвитку міста та області.

Як вже згадувалось, до 1924 року місто називалось Юзівка. Хоча назвати ці згуртовані навколо підприємств та шахт робітничі поселення містом – можна з великою натяжкою. Та повернемось до назви. 

Майбутній центр промислового Донбасу заклав 1869-го року валлійський підприємець-новатор Джон Юз (або Г’юз), який викупив у князя Сергія Кочубея – представника давнього українського козацько-старшинського роду, право побудувати тут завод із виготовлення залізничних рейок. Але, зваживши на поклади вугілля, він заснував тут виробництво повного циклу, нині властивого Донбасу: вугілля ‒ кокс ‒ метал. Для цього Юз створив «Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізного та рейкового виробництв», яке на початку XX століття стає лідером із виплавки сталі в Російській імперії. Сюди на престижну та високооплачувану роботу інженерами та майстрами їхали сотні валійців, англійців, французів, бельгійців та німців. Кілька поколінь європейців жили тут аж до того, як більшовики відібрали в них промислові потужності на початку 1920-х.

Якщо уважно вчитатися в цю історичну довідку, то стає зрозумілим, що регіон розвивався не завдяки росіянам, а всупереч їх владі. Адже землі були викуплені у колоністів, котрі окупували території, освоєні українськими козаками, ще у 17 столітті. А оскільки самі росіяни не вміли та не вміють нічого створювати, то це робили західні великі промисловці. Ну а стосовно “Новоросійського товариства…”, – то нехай ця назва не вводить в оману. Адже на кінець 19 століття на окупованих Російською Імперією українських землях існувало квазіутворення під назвою “Новоросія”. Воно існувало суто на папері й просувалось та пропагувалось Російською Імперією в першу чергу для зросійщення української інтелігенції. Мовляв, бути українцем не вигідно, а от “новорос”, це майже “великорос”, на якого розповсюджувалися всі тогочасні права та свободи. І під це квазіутворення видавалися відповідні імперські закони та укази. А тому і Джон Юз був вимушений підкорятися цим законам.

Проте хотілося б звернути увагу ще на один цікавий момент. Містечко назвали Юзівка. Тобто абсолютно на штиб козацьких поселень, як Сердюківка чи Пеньківка. Не “поселок Юзов”, не “город Юзов”, «Юзово», чи щось на кшталт інших міст, що мають назви, притаманні московитам. А саме Юзівка. І будь-який українець, коли чує цю назву, навіть не сумнівається, що вона українська. А чому так назвали? Та тому, що переважна більшість робітників, котрі наприкінці 19 століття приїздили працювати в регіон, – були українцями з навколишніх козацьких хуторів. І ніякий “город Юзов” як назва – там не прижився, як би того не хотіли. 

Так чи інакше, але станом на початок ХХ сторіччя Юзівка із поселення робітників у кількасот людей виросла до містечка з населенням понад 30 тисяч. 

Ось так, наприклад, виглядало містечко у 1912 році. На світлині нижче – центральна вулиця Юзівки.

На той момент у Юзівці знаходилися депо, телеграф, соціальна лікарня та школа. Це був острівець відносного комфорту ‒ на вулицях були ділянки із бруківкою, були проведені водогін та електроенергія. Між будинками ‒ бічні проходи для покращення збору сміття. А по центру вулиці розставлені вуличні вбиральні. Ліворуч на обрії видно Преображенський собор, згодом зруйнований більшовиками.

Напевно, не важко собі уявити на що перетворили Юзівку більшовики, а згодом і новоприбулі росіяни. Ті росіяни, котрі до початку ХХ століття у своїх селах не те, що електрики не бачили, а навіть вбиралень зручних не мали. Зрештою, за сто років існування РФ стосовно її вбиралень не змінилося анічогісінько. І скрізь, де з’являються росіяни, міста перетворюються на суцільну вигрібну яму. Тому, якщо міряти саме цією мірою “зросійщення”, тобто гармидером та антисанітарією, які створюють росіяни, з’являючись будь-де, то таких територій можна налічити багацько по всьому світу.

Що далі? А далі криваве міфотворення від російської пропаганди. Спочатку Сталін та колективізація з індустріалізацією на кістках розкуркулювання та голодомору. Згодом, починаючи з 1961 року, коли зруйнований та знекровлений Другою світовою війною регіон почав відроджуватись, – чергова русифікація. Але тепер вже під іншими гаслами штибу “Догнати та перегнати Америку”. На той момент вже фактично не існувало національностей Совєцького Союзу. Тобто номінально було 15 республік. Але дедалі частіше стало правильним називати себе не українцем чи білорусом, а “громадянином Країни Совєтов”. Совєцька імперія краще за Російську Імперію стирала різницю між національностями, доводячи до злочинного абсурду цькування тих, хто намагався бодай якось зберегти національну ідентичність. І коли сталінські репресії визнали неприпустимими, з’явилися нові види гонінь. Переслідувались якісь “бандерівсько-націоналістичні” погляди, шпигунство тощо.

Зрештою апогеєм кремлівської брехні стала фраза глави РФ Путіна, що “Україну вигадав Ленін”, нібито створивши державу, яка ніколи не існувала раніше, віддавши Україні російські території. І найпершою такою “незаконно переданою територією” була нинішня Донеччина. 

Чи варто говорити про те, що ніякої України ніякий Ленін не вигадував і не міг вигадати? На той час, коли Ленін топив у крові новостворену Російську Совєцьку Республіку, після розпаду Російської та Австро-Угорської імперій та Акту Злуки між сходом та заходом України, підписаного у 1919 році, територія Україна була у півтора рази більшою від території, встановленої у кордонах 1991 року. 

До тогочасної України входили і території на схід від Донеччини, що за кордонами 1991 року вже знаходилися в складі РФ. Тому Ленін не придумав Україну, віддавши якісь землі, а навпаки, відібрав їх в України, щоб створити свою Совєцьку Республіку. 

Кремлівська пропаганда стверджує, мовляв, тогочасну Україну ніхто не визнавав та й проіснувала вона не довго. Стосовно невизнання – то це брехня. Бо Українську Народну Республіку визнали основні політичні гравці тогочасної Європи: Франція, Англія, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина і, що найголовніше, навіть сама більшовицька Москва визнала Українську Державу, підписуючи Берестейську угоду в 1918 році. А от тогочасну радянську Росію довго не визнавали. 

А стосовно недовгого існування, то сама ж Росія першою пішла в збройний похід на Україну та протягом кількох років окупувала східні регіони, зокрема й Донеччину. Бо там ще працювала промисловість, збережена УНР. На відміну від самої Росії, де на той час всі фабрики, передані в руки робітникам, були фактично розграбовані.

На завершення варто було б додати, що створюючи міфи про нібито російський Донецьк у всі часи кремлівські загарбники паралельно знищували та викидали з історії та освіти всі незручні факти, що доводили зворотнє. І таким чином протягом майже 100 років на цих міфах та переписаній історії виросло не одне покоління мешканців Донеччини, які не з власної волі сприймали цю брехню, як істину.


Підготовлено у рамках проєкту “Зміцнення інформаційної стійкості в Україні” у партнерстві з International Practitioners` Partnership Network (Естонія) за підтримки Європейського Союзу.