Український інститут представив результати дослідження в рамках комплексного проекту щодо вивчення сприйняття України за кордоном. Проект вперше досліджує ставлення та очікування іноземних аудиторій до України, її культури та можливостей співпраці, їхню обізнаність із сучасною культурою і культурною спадщиною України. Результати досліджень дозволять визначити найбільш затребувані формати проектів культурної дипломатії на двосторонньому рівні та ефективніше розробляти плани роботи Українського інституту у 2021−2024 рр.
Дослідження здійснюються методом глибинних експертних інтерв’ю з представниками іноземних інституцій у сфері культури, освіти, науки, громадянського суспільства, а також місцевої і центральної влади, дипломатичного корпусу, міжнародних організацій, українського фахового середовища за кордоном та закордонними українцями. Першими були представлені результати досліджень сприйняття України в Японії, Туреччині та США.
«Ми концентрувалися на думках експертів, представників дипломатичного корпусу, лідерів громадської думки для того, щоб зрозуміти, яке враження складається про Україну за кордоном. Дослідження підтвердило, що ми в певній мірі переоцінюємо впізнаваність українських персоналій та явищ у світі. Експерти не знають ні про Лесю Українку, ні про Тараса Шевченка, ні про українських сучасних митців», – сказав Володимир Шейко, Генеральний директор Українського інституту.
Еміне Джапарова, Перша заступниця Міністра закордонних справ України, пояснила, чому першими представленими країнами в рамках проекту стали Японія, Туреччина і США. «Потрібен рух в сторону Азії. Японія потужна держава і регіональний лідер. Ці дані будуть для нас потужним джерелом інформації, щоб закрити прогалини, які є у сприйнятті України Японією. Туреччина – стратегічний партнер і цікава в контексті Чорноморської безпеки і окупації Криму. Контакти з цією країною вже встановлені на дуже високому рівні. Щодо США – ми виходимо в нову фазу відносин і нам необхідно простежити настрої всередині країни», – деталізувала вона. За словами Еміне Джапарової, необхідно напрацьовувати позитивні характеристики і риси, з якими Україна буде асоціюватися, а також шукати сильний наратив – Україна як країна, яка попри зовнішню агресію рухається до розвитку.
«Часто ми робимо помилку, говорячи про Україну нашим міжнародним партнерам в тому ж контексті, в якому це очевидно для нас. Це велика помилка, говорити з міжнародною аудиторією апелюючи до тих речей, які зрозумілі нам. Треба вивчати, наскільки аудиторія підготовлена і чи розуміє вона те, про що ми говоримо», – наголосив Олександр Сушко, Виконавчий директор, Міжнародний фонд «Відродження».
Україна і Японія
Сергій Корсунський, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Японії, розповів, що те, що про Україну не знають за кордоном – це не завжди провина України. Японці дуже японоцентричні, вважають свою країну дуже самодостатньою і для того, щоб меседж дійшов – він має бути по-перше японською мовою. «Ми були дуже зацікавлені в цьому дослідженні для того, щоб краще зрозуміти як нам представити Україну в Японії. Це дуже складно задача. Це дуже серйозний бар’єр. […] В Японії дуже цінують класику і традиції. Японія – це країна, яка дуже багато читає. В Японії дуже популярна кухня і це може бути дієвий шлях для того, щоб відкрити Україну японцям. Японці дуже позитивні люди і вони потребують розваг, казок, мультиків», – розповів він.
Сергій Герасимчук, Заступник виконавчого директора, Директор програми Регіональних ініціатив та сусідства, аналітичний центр Рада зовнішньої політики «Українська призма», зазначив, що частіше Україну сприймають через російський контекст і співвідносять з Росією. Серед основних причин – мова (японці частіше знають тільки російську і читають російські медіа) та те, що фахівці керуються знаннями про Україну які дісталися від СРСР, а багато українського вважають російським (наприклад борщ). З 2014 року Україна відома як країна, яка протистоїть Росії, а для багатьох це означає, що там небезпечно. Україна асоціюється з Чорнобилем і при цьому рисутня певна емпатія та розуміння, що це може статися в будь-якій країні після кейсу Фукусіми. Японці знають українських народних виконавців та музикантів, українських дизайнерів та національний одяг, знайомі з феноменом козаків і асоціюють їх з самураями.
«Все погано. Про Україну в Японії знають дуже мало, знання дуже обмежені, навіть фахівці не знають багато речей, а не фахівці навіть мають питання щодо суб’єктності України і її географічного розташування […] При цьому іноді трапляються неочікувані речі та явища. Наприклад, в Японії роблять косплей на українську казку «Рукавичка», – додав він.
«Японія ще з минулих часів мала до України більш політичний інтерес. Зі свого боку в України завжди був більш культурно-дослідницький інтерес. Тобто підходи відрізнялися. […] Щодо пересічних японців – японське суспільство дуже аполітичне. Наше завдання – перенести фокус Японії з політичних на культурні питання. Ми повинні просувати імідж України як продвинутої держави. Говорити про туристичний потенціал, їжу, культуру», – пояснила Віолетта Удовік, Другий секретар з культурно-гуманітарного співробітництва, Посольство України в Японії.
Такаші Хірано, Керівник японської секції УКРІНФОРМ, підкреслив, що цільовою аудиторією культурної дипломатії мають бути саме ті, хто нічого про Україну не знають. При цьому незнання про Україну є недоліком, але це може бути і перевагою. «Це означає що нема упереджень, стереотипів. Важливо досліджувати сприйняття України в Японії і специфіку сприйняття інформації в Японії в цілому. Відповідно до цього розуміння треба адаптувати контент. Люди будуть перш за все сприймати інформацію японською мовою, треба працювати через соціальні мережі, особливо Твітер. В Японії важлива візуалізація контенту – фото, відео, анімація і картинки в стилі манги, які ми використовуємо навіть коли вивчаємо щось складне. Ми не починаємо зі складних книжок», – розповів він.
Україна і Туреччина
Євгенія Габер, радниця прем’єр-міністра України, говорить, що Україна сприймається в Туреччині як безпроблемна країна. Проте, все одно про Україну в Туреччині знають дуже мало. За її словами, це не пов’язано з неефективною роботою Посольства, дипломатичних та культурних інституцій. Причина полягає в тому, що Україна історично не була самостійним повноцінним партнером Туреччини в минулому. «Більшість асоціацій з Україною лежать в слові «країна нульових проблем», «безпроблемна країна». Це грунт на якому треба працювати далі […] Можна говорити про невикористаний потенціал України в плані культурної співпраці. Україна не сприймається самостійно, бо завжди відносини України та Туреччини будувалися через призму третіх країн – Росії і не тільки», – розповіла Євгенія Габер.
З 2014 року про Україну та Росію в Туреччині говорять не як про братські народи, а як відмінні народи, відмінні країни. Україна у порівнянні з Росією представляється як ліберальна, демократична, яка бореться за європейське майбутнє і позитивно сприймається в плані захисту прав людини і особливо кримських татар.
«України в Туреччині стало набагато більше. Ми маємо просувати правильні наративи і правильно брендувати Україну. Ми маємо пам’ятати, що те що спрацює в Туреччині – спрацює і в цьому регіоні і тюркському світі», – підкреслив Андрій Сибіга, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Турецькій Республіці.
Олександр Галенко, Доцент кафедри тюркології Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, кандидат історичних наук, поясняв, що з точки зору турків – Україна є частиною історії Туреччини. Країни були пов’язані, мали спільну історію і мали історичні травми, які повя’зані з одного боку з поразкою Туреччини від Росії, а з іншого боку з работоргівлею. При цьому турки називали козаків братами коли відносини були мирними, а неслухняними братами коли вони сварилися. На його думку, треба просувати ідею про те, що українські та турки на сьогодні це незнані брати.
«Українці багато чому навчилися в тюрків. Наприклад тренувальних рухів для їзди на конях, відомий як гопак, навчилися стрільбі з луку верхи. Щоб турки відірвалися від російського наративу, треба говорити, що українці відрізняються від росіян саме тому, що вони навчилися багато чому від турків. Турки не будуть сприймати нічого легко, якщо це не стосується них. Вони цікавляться скіфами, фортецями, кримськими татарами тощо», – додав Олександр Галенко.
Україна і США
Ганна Шелест, Директорка Програми безпекових студій, аналітичний центр Рада зовнішньої політики «Українська призма», наголосила, що США не є монолітними і в цьому полягала складність дослідження. Політичний контекст в знаннях про Україну, все ж, домінує і політичні речі виходить на перший план. «Останні роки збільшується кількість знань про Україну в контексті міжнародної політики, війни з Росією тощо. В той же час, мало знань про українську культуру. Навіть ті знання про культуру які є – вони відомі лише обмеженій кількості людей. Найбільше відомо те що пов’язано з Майданом, Голодомором, Холокостом», – сказала вона.
Для американців важливе сприйняття інформації про Україну через медіа і масову культуру. Найбільше обізнані про Україну та її культуру Вашингтон, Нью-Йорк та Чикаго. Респондентам було важко сказати з чим асоціюється Україна. Американське суспільство дуже відкрите до інших культур і тут головне знайти правильні меседжі, які ми будемо просувати.
«Ми маємо поділитися зі світом і США своїм досвідом боротьби з дезінформацією та протидії гібридним загрозам», – зазначив Сергій Плохій, Директор Українського наукового інституту Гарвардського університету.
«Надзвичайно важливо просувати імідж України не як жертви, а борця. Контент, з яким можна поширювати знання про Україну, – кіно, книги, музика, інформаційні продукти про те, що відбувається в Україні», – додала Кеті Наливайко, Президентка Українського Інституту Америки.
Ознайомитися з повними текстами досліджень можна за посиланням.
