У довгому списку злочинів кремлівського режиму це містечко, розташоване за 50 кілометрів на північний захід від Києва, займатиме особливе місце. Запеклі бої на початку російського вторгнення спричинили значно більші руйнування житлових будинків, ніж в інших постраждалих від ворожих обстрілів населених пунктах Київської області.
Тепер Бородянка, як і Буча, Гостомель, Ірпінь – одні з символів того, що згодом називатиме стійкість українців. Скільки разів загарбники намагались їх підкорити, вбити, палити, але цей народ не зламати.
Жителі Бородянки молилися, коли чули літак. Поруч з ними руйнувались дев’ятиповерхові будинки. Уламки ховали людей, що шукали порятунку у бомбосховищах. Але вибору не було: ті, хто не міг евакуюватись до інших міст, були вимушені чекати в підвалах.
Марина Курапцева – медіа-тренерка. Останніми роками разом з родиною жила в Бородянці, куди у 2014 році переїхала з донецького Єнакієвого. Розповідає, що Бородянка була містечком з населенням близько 16 тисяч. Мирне, звичайне, де жили звичайні українські люди зі своїми звичайними справами. І, звісно, ніхто з них не очікував того, що станеться 24 лютого.
«Я прокинулася зранку на роботу, заварила собі каву й увімкнула телефон. Тоді й побачила, що проспала дві години з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, що купа міст вже зазнали руйнівних ударів. Я зрозуміла, що це – справжня війна. Не в тому сенсі, що до цього війна на Донбасі була несправжня. Гинули солдати, руйнували міста. Але не вірила я в те, що війна прийде й у Бородянку. За моєю логікою нормальної людини це – тил, але от логіку Путіна я не врахувала.
Того ж дня ми не встигли виїхати, тому що на трасі утворився затор. Де було дві смуги – стало чотири, машини терлися дверима, чіпляли відбійники. Нам би просто не вистачило часу, і 25-го все рівно сталося би те, що сталося. Підірвали би мости. Якби я знала, що далі буде, я би пішки бігла до того ж Макарова. Але й пів Макарова потім спалили разом з людьми, які туди евакуювалися.
У Бородянці ми з родиною оселилися «якнайліпше»: центральна вулиця і вікна навпроти військкомату. Виглядала у вікно, дивилися, який прапор висить на військкоматі, бо знаю, що це – коли ти прокидаєшся, а там не жовто-блакитний прапор, а ганчірка з двоголовою куркою або незрозумілим трикольоровим «образованієм» з трьох літер.
Дивилася, як люди вивозять все зі своїх магазинчиків, дивилася на чергу в аптеку. Всі ми маємо певний досвід, але він майже не допомагає, бо в екстремальних умовах треба бути спеціально навченою людиною, щоби все спрацювало. Добре було б, якби держава систематизувала цю роботу, зробила її обов’язковою, починаючи від самопідготовки і закінчуючи працюючими бомбосховищами, а не довгими підвалами у школах, які не мають опори посередині.
До аптеки й магазину я пішла вже потім. В аптеці ми купили на понад тисячу гривень вже останніх ліків. Багато чого не було, але найнеобхідніше придбали. Ввечері пішли по магазинам. Там розібрали абсолютно все, що й ми хотіли взяти: сіль, дріжджі, борошно, цукор, олію – базові продукти. Ми вже знаємо, що найперше зникає хліб. Так воно й сталося – наступного дня ніякого хліба вже не було.
Ввечері в чаті ОСББ написали, що потрібне світломаскування, щоб завішували вікна, бо «повним ходом» іде Гостомель і можуть бути обстріли. З’явилися перші повідомлення про мітки на будинках – зелені такі кола з хрестами.
Я почала збирати речі, а в мене – такий внутрішній протест, шалене відчуття болю, порожнечі. Всі нутрощі вивертало. Дивлюся на ту саму чорну торбу, що з 2015 року зі мною, дивлюся на все це – і серце розривається. Сіла на диван і заплакала… над цією торбиною. Сльози котилися на речі, здається, я вся була мокра від тих сліз. Я так плакала, що мене мало не знудило. А все тому, що розуміла: я стою на уламках мого нормального, мирного життя вже вісім років, збираю ці уламки вже вісім років – і тепер у мене й їх відбирають.
Мені не хотілося так жити, я відчувала шалену втому. Ти вісім років добиваєшся чогось, досягаєш, реалізовуєш проєкти, береш участь у різних заходах, щоб тебе запам’ятали – і все для того, щоб проговорювати проблеми Донбасу, щоб вийти на ширшу аудиторію, розповісти про нас. А тепер я не знаю, що з нами буде завтра. Не те що роботи цієї не буде, а й, може, мене завтра не буде, не буде моєї сім’ї.
25 лютого ввечері, коли ми вже знали, що коїться у Гостомелі, мали інформацію про обстріляний інтернат, я записала відеозвернення російською мовою. Тоді багато хто записував. Намагалися, наївні, до росіян достукатися: може, вони вийдуть на якісь мітинги, як ми свого часу на Майдан, запишуть стріми, покажуть, що їм не байдуже. Ми ж виходили в етери навіть із бомбосховищ. І я б це робила, якби мала змогу. Мені втрачати було нічого, долю свою я знала прекрасно. Якби я опинилася в окупації – це означало би померти в страшних тортурах, так само, як загинули жінки в інших містах. Звернення й досі є в мене на Фейсбуці. Хоча мені там багато що не подобається, виглядає тепер якось дуже жалісно.
Ми вимкнули світло. Ніхто, звісно, не спав, бачили заграву на обрії. Це була наша остання ніч вдома. О 3-й ранку я зварила каву, і тут чую гуркіт, бачу наші машини, які їдуть без фар. І розумію: все. Цей гуркіт відрізав частину мого життя.
Я повернулася в кімнату до рідних. Довго говорили. Така туга, страшно, не знаю, як це описати, коли серце калатає, ти не можеш спати, бо воно в постіль б’ється.
Настало 26-те… Почалися повітряні тривоги. Ми речі виносили до тамбура. Це потім я зрозуміла, що таке повітряна тривога, і що сенсу кудись там виходити немає. Можна пересидіти «Град» чи танки, але не авіацію. Потім розбили будинок в районі «Старики» – там загинула родина, це була перша смерть у Бородянці. До речі, в тому ж районі розміщене старе кладовище – то ті нелюди зрівняли його з землею, готували плацдарм для своїх танків. Нічого святого. Пише мені з того району знайома, що треба йти в укриття.
Ми зібрали наплічники, взяли ковдри і пішли, укриття було якраз навпроти нашого дому. По дорозі зустріли хлопців з Тероборони, які сказали, що йдуть російські танки з літерою V, вже зараз тут будуть. Біжіть, сказали. Біля бомбосховища стояли люди з фотоапаратами, і я на них нагримала, бо могли ж засвітити укриття, було б потім росіянам де брати людей для живого щита. В бомбосховищі ми просиділи до наступного ранку.
27 лютого прийшли хлопці і сказали, що надійшло підкріплення, і під Гостомелем наші дають русні жару. Ми спитали, чи можна сходити додому помитися, переодягнутися – дозволили. Залишили свої речі на друзів і пішли. Вдома закинули речі в пральну машину, але випрати так і не встигли. Я пішла в душ – і тут як почало бахкати, будинок здригається. А я стою вся мокра, в мильній піні, лінзи на поличці. Тож швидко домилася, зібрали вчорашній борщ, плов у великий пластиковий судок – потім він нам ох як стане в пригоді. Рушили до бомбосховища і не виходили вже аж до 2 березня.
27-го було дуже страшно. Я так боялася за родину: сестра, мама, тато. А якщо влучить? А якщо поранить? А якщо не зможеш допомогти і людина стече кров’ю? Або може привалити… Ми ж ще в укритті лікарні були – то ж була перша ціль для рашистів. Вони навмисне гатили по таким об’єктам: лікарням, магазинам. У нас люди виносили їжу з палаючих супермаркетів голими руками, потім формували продуктові набори, ділили: спочатку – діткам, людям похилого віку, лише потім – чоловікам. Пам’ятаю, був хлопець, дуже добре тримався, я його похвалила, а він розридався у мене на плечі, сказав, що у нього вся родина в Чернігові і немає зв’язку з ними від першого дня. Просто біль…
28 лютого я прокинулася і згадала про свій день народження. Згадала, що на мене в шафі чекає гарна довга шовкова сукня, яку я ніколи так і не вдягну. І так її шкода… Точніше, не сукню саме, а те, що вона уособлює: що я могла її одягти, взути гарні туфлі, відсвяткувати, потанцювати. І мене вітали… Дарували питну воду, жінка одна апельсин віддала, а ще – шоколадки від родин з дітьми, сир, ковбасу.
Наступного дня почалося найстрашніше: від ранку сильні бої, Тероборона палила рашистів нещадно. Якби було закрите небо, вони ніколи би не прорвалися, не було би тих жахів у Бучі, Ірпені. Але були літаки.
1 березня прилетіла бомба, знищила три величезні багатоповерхівки. Я весь час намагалася пояснити людям, як діяти, як ховатися; чому треба бути під лавкою обличчям вниз, а не бігати в паніці і шукати «п’ятий кут»; як вберегти м’які частини тіла і як в перервах між бомбардуваннями працюють снайпери. Я не фахівець, просто пам’ятаю 2014-й.
Коли дуже трясло, стіною стояв пил, люди почали рватися на вихід. Поруч сиділи пенсіонерка, жінка з п’ятьма дітьми та бабуся. Такі є майже в кожній громаді – активна, роздавала якісь флаєри, привітна, «божа кульбабка». І ось я дивлюся на них і розумію: їх зараз просто затопчуть, і ми матимемо дитячі і жіночі трупи. Я піднялася і крикнула: «Стояти!!!» І вони зупинилися. Як сурикати. Білі від жаху. А очі… Я такі очі потім бачила лише у рятувальників, які нас звільнили. Як борошно білі обличчя і білі очі… Сподіваюся більше ніколи такого не побачити. «Тихо, тихо, – казала я. – Подивіться на себе, торкніться. Це просто звуки. Якби це було щось інше, приліт до нас, ми би вже загинули. А на вулиці – вірна смерть, у нас у всіх хтось залишився назовні».
Потроху всі повернулися на свої місця. А я не могла повірити, що то я так кричала, так заходилося серце. І вже потім люди почали якось до мене дослухатися. Таким чином я взяла контроль над собою. Мені було дуже страшно, але коли хтось плакав, я йшла і обіймала, і так легше ставало й мені самій.
А далі була найстрашніша ніч у нашому житті. Зараз дивлюся на себе в дзеркало – а в мене білі скроні, посивіла за одну ніч у 38 років. Ми сиділи на лавках, вчепившись один в одного, і чекали. Навколо палало, гуркотіло, вибухало. І ось тут пригодився той наш пластиковий судок. У туалет же треба було ходити. Як ми шукали місце і використовували пакети для сміття – окрема історія. По закутках ховалися, а потім виносили. Надзвичайно соромно про таке говорити, але я кажу. Бо якого біса? Русня нас загнала у підвали, ми не мали нормального туалету. Неймовірно принизливо, коли ти втрачаєш гідність через фізичні прояви свого тіла. І русня зробила ці фізичні, природні прояви настільки огидними, що ти сам себе ненавидиш, бо не можеш помитися, сходити в туалет. А вони там сидять у Кремлі й посилають нові і нові літаки. І от двісті людей навколо – а тато, мама, сестра, я в повній темряві по черзі справляємо нужду в цей судочок. Щоб вони всією Росією довіку так сиділи!
Чого ми тільки не наслухалися тієї ночі. Навколо скаженіє смерть, а ти мусиш мовчати».
Згодом сім’ї Марини вдалося евакуюватися, їх вивезли рятувальники в кузові вантажівки. Дівчина каже, що вже й не сподівалася на порятунок. То був важкий і довгий шлях до омріяної хоча б умовної безпеки. Зараз вона у Німеччині, намагається адаптуватися та привести до ладу своє життя і життя родини. Попри все пережите Марина запевняє, що не втрачає найціннішого – надії.
Катерина Горячко, Сєвєроденцьк-Польща
12.07.2022
