Життя як іспит

«Прочитала на вашому сайті статтю, як дружина прикордонника виїхала через зруйновану дамбу на Харківщині, в Печенігах, а потім волонтери доправили її до Дніпра, та як там змогла зустрітися з чоловіком, який обороняє нашу країну від російських загарбників. Такі схожі у нас з нею історії. Тільки от я вже ніколи не зустрінуся зі своїм коханим, а мої діти вже ніколи не побачать любого татуся. Мого чоловіка-прикордонника убили росіяни і навіть не віддали його тіло мені, щоб поховати на батьківщині. Тепер тільки й думаю, як відшукати його могилку, прибрати там все, попрощатися. Світу не бачу без нього. Як жити самій, коли коханого забрали?»

Я читала того залитого сльозами листа від згорьованої жінки і сама плакала. Бо в пам’яті спливали картинки, де вони були разом, де сім’я була така щаслива. Ми були знайомі кілька років, і я добре знала про її життя.

Світлана планувала стати вчителькою. Та сталася біда – в її мами виявили онкологію, і тому всі зібрані гроші на сімейній раді вирішили направити на спасіння життя хворої. У навчальному процесі Світланці довелося зробити паузу. Щоб не гаяти часу, 10-11-ті класи школи закінчила заочно. Та хвороба від матусі не відступала: злоякісні утворення почали вражати інші органи. Потрібні були ще більші кошти на лікування. Родина витратила всі заощадження та почала розпродувати майно. Світлана, відмінниця у навчанні, просто змушена була вступити до простого училища на рік, де отримала дипломом оператора ПК. За професією так і не працювала, бо допомагала доглядати за хворою мамою.

Через рік зустріла свого чоловіка, який приїхав служити прикордонником на заставу, що була у рідному селі Світлани. Не помітити яснооку красуню в маленькому селі молодий військовий просто не міг. А ще його вразило, як багато дівчина робить для родини, як ніжно піклується про хвору маму, та ще й встигає доглядати город, сад, квітники. Здавалося, що там, де Світлана – все квітне, там затишок, там любов. Молодята одружилися через 4 місяці знайомства.

Я попросила її поділитися спогадами, відчуттями. Так і з’явилося це листування.

«На той час він вже був військовим. Молодий хлопець, якому тільки виповнилося 21 рік, але він був дуже мужнім, самостійним, рішучим, справжнім чоловіком, який зразу мені сказав, що хоче жити самостійно без допомоги батьків. Півтора року ми винаймали квартиру, але зрозуміли, що треба купувати своє житло. Саме тому чоловік вирішив звільнитися. Це рішення йому дуже важко далося, бо дуже любив свою роботу, постійно читав та вивчав закони, документи, статті тощо», – згадує жінка.

Потім були пошуки заробітку і розчарування.

«Зневірений, хворий повернувся в Україну і захотів знову підписати контракт на службу в прикордонних військах, – згадує вона. – Зібрав документи й чекав на відповідь цілий рік. А поки чекав, то працював охоронцем на підприємствах Луганщини. Як зараз пам’ятаю: 19 лютого він підписує контракт із ЗСУ, як же він зрадів, що знову повертається туди служити».

Коли чоловік влаштувався на стабільну роботу, і Світлана вийшла працювати лаборантом-технологом по зерновим культурам на великому аграрному підприємстві на Луганщині. Так подружжя заробило трохи грошей і вирішило купити власний дім.

Вона зізнається: «Будинок був дуже старий, останні роки в ньому жив самотній дідусь. Зрозуміло, що треба було ремонтувати, перебудовувати та міняти все. Тож поміняли дах, провели воду до хати, «викинули» піч, яка була посеред хати, поклеїли шпалери й вирішили жити та потроху переробляти кожну кімнату. Планували, що років через шість доведемо дім до ладу».

Ні грошима, ні працею молодій сім’ї ніхто не допомагав. Світлана зізналася, що потім, в майбутньому вони з чоловіком були дуже раді цій самостійності та незалежності, яку проявили від початку, бо самі заклали міцний фундамент своєї родини.

«Через 5 років, коли ми віддали борги та зробили перший ремонт в будинку, у нас народився чудовий хлопчик, щастю не було меж, – пише Світлана. – Ми ніколи не ділили домашні обов’язки, все разом, тому, напевно, наша сім’я і стала зразком поміж усіх наших друзів. Якось ми сиділи, і чоловік каже, що дуже хоче, щоб у нас була якась сімейна важлива дата, щоб ми і наші діти святкували її щороку. Як на мене, то це була дуже гарна ідея, вибирати дату не довелося довго, бо це однозначно був день нашого весілля – 15 вересня. Хрестини синочка запланували на 15 вересня, через 10 років після весілля обвінчалися 15 вересня, потім похрестили доньку – теж 15 вересня. А в цьому році 15 вересня 15 років нашого щасливого життя зустрічаю одна, з розірваним серцем і біллю тяжкої втрати».

Ще в січні 2022 року вони накупили купу різних прикрас: цифри, кульки, свічки для торта, але все залишилось у закритій коробці на шафі.

«Ми виїхали із окупації від всіх тих жахіть, що влаштували нашій сім’ї «еленерівці» – обшуки вдома і у родичів, допити, цькування. Мене вони називали «дружиною зрадника», говорили, що мені не можна довіряти виховання власних дітей, бо я вчу їх любити власну країну і поважати свою батьківщину. Ніколи не думала, що в рідному містечку люди, яких вважала друзями та сусідами, почнуть відмежовуватися від мене тільки через те, що я дружина прикордонника, який загинув, захищаючи Україну. Мені було страшно залишатися там з дітьми, тому почали шукати перевізників, щоб виїхати. Було дуже боляче залишати свій будинок, двір, де кожна квітка, кожне деревце нагадувало про наше недавнє щасливе життя з коханим, з дітьми», – з сумом згадує моя знайома.

Квітами Світлана мріяла займатися, ще коли була маленькою й мама «виділяла» їй на городі шматочок землі, де дівчинка була господинею і садівницею. Ось чому, коли заїхали в свій будинок, перше, що вона зробила, – купила три кущі троянд й висадила на подвір’ї. Ці троянди ростуть й зараз як символ кохання і добробуту в домі.

Коли подружжя віддало борги за будинок, жінка почала потроху виділяти гроші на улюблену справу і з часом розвела понад 120 сортів тюльпанів, 250 різноманітних ірисів, хризантеми, нарциси, троянди і дуже багато інших видів квіток. Це була постійна тяжка праця на квітнику, де Світлана вирощувала нові сорти та елітні, рідкісні екземпляри.

«Виходила до грядок та парників з березня, як танув сніг, а закінчувала сезон у листопаді, коли замерзала земля, – пише вона. – Звісно, що ні про який манікюр мови не могло бути. Вдень я працювала в саду, а звечора і до ночі – готувала посилочки з насінням та розсадою на відправку по всій Україні. Потім з великим кухликом чаю сідала до комп’ютера і приймала замовлення, відповідала на питання квітникарів».

У 2018 році в сім’ї прикордонника народилась донечка. Їх стало четверо, і життя заграло іншими фарбами.

«З роками наша сім’я ставала міцнішою, – розповідає Світлана. – Не знаю, чому, але з народженням доньки я заново закохалась у свого чоловіка. Це було якесь нове, зріле кохання, від якого перехоплювало подих. То був період, коли метелики, про яких пишуть у книжках, вдруге розправили крила. Ми завжди були разом. Навіть коли він заступав на службу на цілий день, знаходив можливість зателефонувати, написати СМС».

Родина дуже багато подорожувала Україною. Коли друзі їх питали, чому за кордон не поїдете відпочивати, завжди відповідали, що ще нашу Україну не всю подивились. Так і на цей 2022 рік була запланована поїздка в Карпати. Потім ще на море з дітьми планували поїхати 15 липня. Але тепер інша дата буде згадуватися завжди.

«23 лютого 2022-го. Мабуть, наша війна почалася з цієї дати, – пояснює жінка. – Чоловік прийшов ввечері з роботи дуже засмучений, сказав, що на роботі розвідка донесла, що росія підійшла до кордону, готується наступ, мабуть, буде війна. Я не хотіла цьому вірити, була надія, що все якось владнається, що горе обійде стороною нашу землю. Ми повечеряли, повкладали дітей спати. Чоловіку заступати на добу 24-го зранку, то я готувала, як завжди, багато лотків з їжею, все склала йому в рюкзак і пішли спати. Але чомусь не могла заплющити очі, якесь хвилювання, очікування того клятого ранку. Чоловік теж не спав, і ми до пізньої ночі розмовляли про все. Про дітей, про роботу, про плани на майбутнє…»

О п’ятій ранку пролунав дзвінок з роботи, у трубці дуже голосно кричав хлопець-прикордонник, щоб чоловік швидко біг на роботу. Навіть Світлана почула той крик в трубці: «Війна! Почалася війна!» Чоловік підскочив з ліжка і спитав, що одягати, і вона порадила одягатися тепло. Краще роздягнутись потім, ніж замерзнути. Він швидко одягнувся, взувся, дуже міцно обняв її і поцілував. Якби ж то знала, що це останні обійми, останній поцілунок і остання зустріч у їх щасливому житті…

«Втративши тебе, я втратила й себе. З усіх людей, яких я зустрічала у своєму житті, ніхто не розумів і не любив мене так, як ти, – звертається вона до коханого. –  Ніхто не давав мені стільки радості і щастя, як ти. Ніхто не давав мені такого відчуття спокою та безпеки, як ти. Дуже пишаюся тобою. Ти – справжній чоловік, і тобі немає рівних. Згадую кожен щасливий день поряд з тобою і вдячна за всі 15 років нашого життя. Кожен твій день народження був і буде святом для мене і наших дітей. З днем народження, коханий! Тобі б мало виповнитися 36 років. Моє життя застигло, а люди живуть собі і радіють, і плачуть, а я стала наче з каменю. 50 днів, що чоловік воював, я молилася Богу і просила його зберегти. Та не судилося. Його побратими сповістили мене, що поховали мого коханого десь у Дніпрі. Колись, коли буде Мир в Україні, ми поїдемо туди разом з дітьми».

Так вийшло, що на доньчин четвертий день народження припало 40 днів по загибелі батька. Ніхто з рідних чоловіка не зміг прийти, щоб пом’янути та допомогти дружині, підтримати у горі. Тож сама приготувала, із чого було, той обід, покликала сусідів, жінок знайомих. Так і пройшло те тихе поминання. Люди питали жінку, чи буде продавати будинок, чи буде виїжджати. Світлана спромоглася лише сказати: «Будинок продавати не буду. Хай стоїть».

«Я багато зрозуміла про людей навколо, коли загинув чоловік, – визнає вона. – Одні відвернулися від мене, навіть рідня серед таких була. А інші люди, які, здавалося, нейтрально ставилися до нашої родини, навпаки, дуже почали мені допомагати та підтримувати. Бо у нас не було зовсім грошей в окупації. Їли те, що з городу збирали. Дуже тяжко було. Головне я зрозуміла – треба жити, бо життя саме по собі і є головною цінністю для будь-якої людини».

Майже 70% Луганської області з перших днів повномасштабної агресії росії опинилися в окупації. Тому коли чоловік Світлани відступав разом із загоном прикордонників на дальні рубежі, не міг організувати виїзд своєї родини, просто не встиг цього зробити, як і багато його побратимів. Після звістки про його загибель Світлана зрозуміла, що потрібно виїжджати і рятувати дітей.

«Спочатку я спостерігала, як багато людей виїжджають через росію до Європи, як зранку в бусики набивалося повно бажаючих виїхати, і це попри високу ціну, – розповідає Світлана. – У нас таких грошей не було. Пізніше дізналася, що всього за пару тисяч гривень людей з Луганщини вивозять до дамби в Харківській області. Далі треба було по зруйнованій дамбі водосховища до 10 кілометрів йти пішки з дітьми. І це під обстрілами військ рф. Там повинні зустріти волонтери з Харкова і безкоштовно доправити до Дніпра або Полтави».

Світлані цей варіант більше підходив, хоч і був дуже небезпечним. І вони прийняли рішення зібрали в невеликі сумки дитячі речі та поїхали з попутниками до дамби в Печенігах. Волонтери дійсно забрали їх до Харкова. Там ночували в притулку. Вже вранці відправили до Дніпра, а звідти до Києва.

«Тепер ми в безпеці, у відносній безпеці, бо повітряні тривоги як лунали по місту, так і лунають. Але тут Україна. Тут я вдома. Тепер скрізь, де Україна, там я вдома, там вдома наші діти. А ще я вірю, що, дасть Бог, і наше містечко визволять ЗСУ, до мене в поштову скриньку листоноша принесе нашу газету «Сільські новини», де обов’язково буде стаття про те, як мужні захисники Володимир та Станіслав загинули, боронячи Луганщину від окупантів із росії. В моєму садку будуть квітнути мальви, троянди, іриси, а я буду пишатися, що наші з чоловіком діти живуть у вільній і незалежній Україні».

Фото надані героїнею матеріалу

Марина Животкова, Луганська область – Приштина, Косово

15.09.2022

Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS