З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну тисячі людей покинули домівки. За інформацією Міністерства внутрішніх справ України, майже за чотири місяці війни з України виїхали понад 6,2 мільйона біженців. За даними ООН, станом на початок липня в Україні загинули понад 4,8 тисячі цивільних осіб, поранені понад 6,2 тисячі. Без сумніву можна сказати, що війна вплинула на кожну українську родину. Далі – історія однієї сім’ї з міста на кордоні з росією та білоруссю.
Тетяна Файзулліна родом з міста Чернігів. Область має спільний кордон з білоруссю та росією. Приватний будинок Тетяни знаходиться у передмісті, неподалік від лісу та поблизу річки Білоус, від якої пішла історична назва району – Подусівка. Сама жінка працює інженером на кафедрі інформатики в Національному університеті «Чернігівський колегіум» імені Тараса Григоровича Шевченка. За більш ніж чотири місяці війни родина пережила чимало – від переховування в погребі рідного дому до поїздки за кордон і повернення назад.
Ранок 24 лютого для Тетяни почався із дзвінка сина о 6-й ранку – почали бомбити Київ та Харків. Чоловік, який працює водієм на міському водоканалі, поїхав на роботу і повернувся назад, бо підприємство вже не працювало. Чернігівка зізнається, що вони, як і частина українців, не були готові до таких подій.
«Того ж дня ми пішли на ринок за продуктами. Повсюди були черги, переважно за хлібом. Після обіду хотіли взяти соняшникову олію, але її вже ніде не було. Я почувалася тривожно», – згадує жінка.
Пізніше до Тетяни приїхала донька з двома онуками: півтора і шість років. Вирішили, що в батьківському будинку буде безпечніше і спокійніше, ніж у багатоповерхівці. Оскільки ще тривала зима, перевагою перебування в приватному будинку з опаленням дровами було тепло, розказує жінка. Хоча більшість чернігівців мерзли в підвалах багатоповерхівок (на вулиці тоді було мінус вісім).
На той час у цьому районі Чернігова було тихо – постріли і звук «Градів» вперше вони почули аж вночі. Родина Тетяни вирішила переховуватися в погребі на рідному подвір’ї, облаштувавши там тимчасове житло. В прохолодне приміщення з консервацією поставили обігрівач, настільну лампу, дитячий візочок. Особливо сильно відчувались вибухи бомб, які ворог скидав з літаків, згадує жінка: дрижала вся хата, здавалося, що дах впаде на голову. Дорослі швиденько вдягали дітей та бігли в темряві у погріб.
«До нас звук сирен не доносився, тому ми слухали радіо, де повідомляли про повітряну тривогу. В перші дні між бомбардуваннями готувала борщ, щоб було що їсти, та й просто відволіктися. Час від часу виїздили до магазинів – сусіди підказували, де що працює. Одного дня чотири години простояли на морозі у черзі в аптеку, щоб купити найнеобхідніше в домашню аптечку», – розповідає Тетяна.
Зранку, коли розвиднялося, всі сусіди виходили на вулицю, дуже раділи один одному, ділилися продуктами, пригощали, хто чим міг, додає Тетяна. Обговорювали новини, підтримували та підбадьорювали одне одного, молилися за рідний Чернігів. Днів тижня та дат жителі не пам’ятали – рахували днями війни: восьмий день війни, дев’ятий день війни…
З водою та електрикою були перебої, як і у всіх містян. Зник газ та мобільний зв’язок. Телефон члени родини заряджали від автомобільного акумулятора – якраз за тиждень до початку війни купили машину. Коли акумулятор розряджався, машину штовхали, щоб завести. І знову заряджали мобільні пристрої, щоб бодай хвилинку поговорити з рідними. Питною водою запаслись завчасно, каже чернігівка, але доводилось економити. Технічну воду носили з копанки – завдяки сніжній зимі її було достатньо.
Так сім’я Тетяни Файзулліної прожила 10 днів. Далі донька з маленькими дітьми вирішила поїхати на захід України – їй допомогли волонтери. Сама ж оповідачка з чоловіком під обстрілами прожила ще три тижні.
Виїхати вслід за донькою вирішили, коли вибухи і обстріли почали лунати дедалі гучніше та ближче. Неподалік Тетяниного будинку 5 березня впали уламки збитого російського літака, який бомбив житлові будинки. Один пілот загинув, іншого льотчика, Олександра Красноярцева, взяли в полон. Після приземлення він застрелив людину, яка вийшла на нього з вилами. Про цей випадок написали чи не всі українські ЗМІ.
Жінка розповідає, що покидати рідний дім не хотіла. Як і багато інших чернігівців, на той момент сподівалась пересидіти війну вдома. На її затишній вулиці розташовані 11 дворів, всі сусіди товаришують, допомагають один одному. Розказує, що на початку війни зять сусідки через день привозив із села чотирьохвідерний бідон молока. Його безкоштовно розподіляли між місцевими жителями. На той час магазини в районі не працювали, ТЕЦ пошкоджена, водонасосні станції зруйновані. За словами жінки, мер міста просив місцевих жителів допомогти робити домовини – було вже кількасот загиблих. Але їх навіть не могли поховати на міському кладовищі – його постійно обстрілювали. Для загиблих рили траншеї в лісі і хоронили там. Життя поступово перетворювалося на справжнє пекло. Вдень артобстріли, вночі ракети, під ранок – літаки. Останньою краплею для жінки став «приліт» у сарай сусіда – 90-річний чоловік загинув від осколкових поранень.
«Мій чоловік сказав: може, купівля авто перед війною – це знак, що треба їхати?.. Коли вилазили на дах по драбині, щоб зловити мобільний зв’язок, бачили стовпи диму по місту, розбиті будинки. Тоді і наважились поїхати – зібрались буквально за ніч в темноті, бо світло не можна вмикати. В дорогу взяли продукти з морозильної камери, весняні куртки, чоловік забрав кожуха та інструменти. Ми тоді не знали, чи повернемось ще коли-небудь додому», – пригадує жінка.
Вирішили поїхати до доньки в Чернівці. Добиралися на авто через поля за допомогою навігатора – всі вказівники на дорогах були приховані. Ввечері приїхали до міста Золотоноша Черкаської області – їх зустріли і нагодували волонтери, залишили на ночівлю в хостелі. Наступного вечора подружжя вже було в Чернівцях. Їхали через Білу Церкву, Вінницьку та Хмельницьку області – за підрахунками чоловіка Тетяни, зустріли близько сотні блокпостів. Через два дні після їхнього від’їзду російські нападники розбомбили єдиний міст, яким ще можна було виїхати з міста.
У Чернівцях Тетяна з чоловіком відразу зареєструвались як внутрішньо переміщені особи. Жінка пригадує: в інтернеті було безліч оголошень про допомогу, місцеві волонтери роздавали одяг для дорослих, постільну білизну, а також одяг та харчування для дітей. Родина жила на квартирі у знайомої в центрі міста. Згодом господарка житла запропонувала родині Файзулліних виїхати за кордон, в Болгарію.
«Мене мучила совість, чи можу я поїхати кудись на відпочинок, коли мої сусіди сидять під обстрілами. Але ні я, ні рідні ніколи не були за кордоном, тому вирішили скористатися нагодою. Закордонних паспортів ми не мали, втім, виїхали без проблем – маршрутним автобусом прямо із Чернівців, заплативши 60 євро за квиток», – додає Тетяна.
Родина приїхала на схід Болгарії, на Сонячний берег Чорного моря. Їм надали тимчасовий прихисток із триразовим харчуванням у готелі, недалеко від міста Несебир. Чернігівка пригадує, що за 7 тижнів проживання зустріли чимало співвітчизників. Ставлення жителів Болгарії було неоднозначним: частина людей співчували і казали, що українці – гарні люди, на яких напала росія; інша частина була незадоволена великою кількістю біженців.
Наприкінці травня сім’я повернулась до України – дуже засумували за домівкою, за собакою та котом, яких лишили на сусідів. У Чернівцях забрали автомобіль і приїхали до рідного Чернігова. Їх будинок був частково пошкоджений: побитий шифер на даху, обвалена стеля на кухні, вибиті шибки в господарських будівлях. Жінка додає – все швидко відремонтували.
З початку червня Тетяна повернулась на роботу в університет: незважаючи на війну, навчання студентів триває. Навчальний рік закінчився в онлайн-режимі. Будівля Чернігівського університету практично не постраждала. Чоловік Тетяни наразі не заробляє – він досі працівник водоканалу, але на роботу не викликають. Родина живе на його пенсію та зарплату жінки.
«Жити важко, але ми обов’язково дочекаємося перемоги. Дуже переживаю за наших захисників. Від важких думок намагаюся відволікатися прогулянками з собакою та порпанням на городі – коли повернулись, посадили картоплю. Вже подали документи на закордонні паспорти – про всяк випадок. Але їхати з рідного міста не плануємо – тут наш дім, а десь далеко ми нікому не потрібні», – вважає Тетяна.
Жінка додає: війна змінила її ставлення до мешканців сусідньої держави. Її подруги з росії як одна кажуть, що українці самі винні в усьому і не варто вірити брехні з телевізора. Відкривати фото і посилання з описом війни в Україні, які надсилає Тетяна, вони бояться. Наразі вона не підтримує зв’язок із ними.
Про війну поблизу її будинку нагадують побиті дерева та вирви від розірваних снарядів. Сирени тут працюють кілька разів на добу – через обстріли прикордонних сіл. У самому центрі Чернігова – розбиті житлові будинки, лікарні, готелі, стадіон, міська бібліотека, школи, дитячі садочки. Рідна школа Тетяни відновленню не підлягає. Але при цьому майже неушкодженими лишились старовинні церкви, якими славиться українське місто.
Днями в інтерв’ю українському виданню голова Чернігівської обласної військової адміністрації В’ячеслав Чаус розповів, що зараз у місті проживає 200 тисяч осіб – до війни було на 80 тисяч більше. Всього в області в результаті російської агресії пошкоджено понад 5 тисяч об’єктів, з них понад 90% – це житло. Безпосередньо в місті до 2 тисяч приватних будинків та близько 1,5 тисячі багатоповерхівок частково пошкоджені або зруйновані. Зараз міська влада, за словами Чауса, за рахунок державних та благодійних коштів працює над відновленням критичної інфраструктури – водопостачання та електромереж, а також лікарень і дитячих садків.
Альона Катіон, Харків
12.07.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
