Аналітична записка розглядає основні стратегічні цілі уряду Російської Федерації щодо окупованої території Автономної Республіки Крим у контексті культурної дипломатії як частини політики «м’якої сили». До уваги беруться ключові інструменти реалізації відповідних стратегій, а також дається короткий огляд акторів, що беруть участь у такій реалізації, і принципи їх залучення російським урядом.
Роль культурної дипломатії у зовнішній політиці Російської Федерації поступово зростає. Про це свідчить, зокрема, анонсована у липні 2020-го року реформа «м’якої сили», де культурна складова традиційно має велике значення. У випадку РФ культурна дипломатія переслідує насамперед дві взаємопов’язаних цілі:
- сприяти покращенню власного іміджу за кордоном, що зазнав суттєвого удару внаслідок збройної агресії проти України та цілого ряду міжнародних скандалів (наприклад, втручання у вибори в США у 2016- році, отруєння Сергія та Юлії Скрипаль на території Сполученого королівства тощо);
- поширювати та зміцнювати російський гібридний вплив шляхом експлуатації російськомовних меншин за кордоном і нав’язування російської версії історії з фокусом на відбілюванні тоталітарного режиму в СРСР та його ролі у Другій світовій війні.
Щодо другого пункту варто відмітити, що підтримка державної мови та її популяризація, в тому числі й на міжнародній арені, є однією з базових складових «м’якої сили», на яку покладається значна кількість демократичних держав, таких як США, Велика Британія, Франція, Німеччина тощо. У випадку Російської Федерації, однак, така політика нерідко має деструктивну для цільового суспільства кінцеву мету, адже зростання російськомовних меншин за кордоном збільшує і важелі впливу, якими Кремль послідовно користується для тиску на національні уряди (Латвія, Литва, Естонія) та може експлуатувати як привід для збройного втручання (Грузія, Україна). Російська «Стратегія зовнішньої політики» у статті 45 пункті д передбачає «захист прав та законних інтересів співвітчизників, що проживають за кордоном, на основі норм міжнародного права та міжнародних договорів Російської Федерації, визнаючи значний внесок співвітчизників у збереження та поширення російської мови та російської культури». Пункт е говорить про сприяння «консолідації співвітчизників, що проживають за кордоном, з метою більш ефективного забезпечення ними своїх прав у державах проживання» та «збереження самобутності російської діаспори та її зв’язків з історичною Батьківщиною».
У випадку Криму, однак, мова йде про ще одну стратегічно важливу ціль – легітимізацію окупації всіма доступними інструментами, в тому числі й шляхом культурної дипломатії. Саме ця мета знаходиться у фокусі переважної більшості культурних ініціатив Москви, що стосуються Криму та орієнтовані на зовнішню аудиторію. Найбільш відверто вона була озвучена ще у 2016 році на Х Конвенті Російської асоціації міжнародних досліджень (РАМД), секція якої мала назву «Публічна дипломатія як фактор подолання міжнародної блокади Криму». На практиці імплементація подібної політики триває фактично з початку окупації та реалізується на найвищому державному рівні.
Одним з її важливих інструментів легітимізації ідеї про «російський» Крим є культурна апропріація. Російський уряд активно позиціонує історичну та культурну спадщину Криму як російську, інкорпоруючи її в тому числі у стратегію розвитку місцевого туризму, на який Москва у 2019 році готова була виділити 100 мільярдів рублів. Проєкт Міністерства економічного розвитку, розрахований на шість років, робить ставку насамперед на «внутрішній російський» туризм, заохочуючи росіян відпочивати в Криму. Це цілком співвідноситься і з інформаційною політикою на створення образу ворога з західних країн, і з прагненням підкріпити почуття «національної гордості» від окупації («возз’єднанням» Криму з Росією станом на жовтень 2020 року пишається 30% росіян – це третій показник, що поступається лише «перемогою у Великій Вітчизняній війні» та «провідній ролі в освоєнні космосу», однак він суттєво знизився у порівнянні з попередніми 2017 та 2018 роками, коли він складав 43% та 45% відповідно). Зокрема, підтримуваний російським Міністерством культури портал «Культура.РФ» присвятив Криму цілий спецпроєкт. Однак великі надії покладаються і на іноземних туристів, яких заохочують насамперед природно-рекреаційними та культурними ресурсами півострова.
Одним з яскравих прикладів культурної апропріації в контексті окупації Криму є справа про «скіфське золото» – експонати кримських музеїв колекції «Крим – золотий острів у Чорному морі». Під час окупації колекція перебувала в музеї Алларда Пірсона в Амстердамі, Нідерланди, і судова справа про місце повернення експонатів триває. Український уряд наполягає, що «скіфське золото» має бути повернене на підконтрольну Києву територію України, з чим у 2016 році погодився Окружний адміністративний суд Амстердаму. З цим, однак, незгодний уряд Російської Федерації, що подала апеляцію на «незаконне» рішення. Зокрема, міністр закордонних справ Сергій Лавров стверджував, що «російсько-нідерландські відносини затьмарені розв’язаною в голландських ЗМІ антиросійською кампанією, неправосудним вердиктом амстердамського суду щодо передачі експонатів виставки «Крим – золотий острів у Чорному морі» Україні, а не кримським музеям».
Іншим прикладом, що виходить за рамки кримського контексту і торкається ширших питань боротьби за культурно-історичну спадщину, є позиціонування всесвітньо відомого художника-марініста Івана Айвазовського, що жив і працював у Криму, як російського митця. Це проблематична для України культурна традиція, започаткована за часів Російської імперії, яку Москва продовжує активно просувати, в тому числі й на міжнародному рівні. Так, у нью-йоркському Metropolitan Museum of Art, де також виставляються картини Айвазовського, він ідентифікується як російський митець. Схожих прикладів можна навести багато, і найвідомішим серед них є художник-авангардист, автор «Чорного квадрата» Казимир Малевич, чия творчість так само була апроприйована та закріпилась у масовій свідомості як російська. У випадку з Айвазовським, наслідки мають опосередковане, проте важливе значення не лише для боротьби за українську культуру як складову національної ідентичності, але і для територіальної цілісності країни. Коли Україна наполягає на тому, що Крим є її територією, важливо боротись не лише суто з правовими аргументами, але й з історичними міфами – адже відносно поширеним є сентимент про те, що так званий «референдум», можливо, не був законним, проте був «історично справедливим». Міжнародне сприйняття митців, що жили і творили в Криму, як російських, не сприяє цій боротьбі.
Варто також відмітити, що Айвазовський був одним з тих, хто зображував на своїх полотнах Ластівчине гніздо – замок, який став неформальною емблемою Криму, і який у цій якості тепер експлуатує російський уряд. У 2014 році Центральний банк Росії випустив пам’ятну монету із зображенням цього замку тиражем 10 мільйонів, присвятивши її акту окупації. У 2015 вийшла пам’ятна банкнота з Ластівчиним гніздом номіналом 100 рублів.
Включення Криму в російський культурний контекст відбувається не лише за рахунок таких символічних жестів, але і через роботу з куди ширшими аудиторіями. У 2015 році однією з найбільших подій російського кінематографа став вихід пропагандистського «документального» фільму режисера Андрія Кондрашова «Крим. Дорога додому», частиною якого були інтерв’ю з політиками найвищого рангу включно з Володимиром Путіним. Фільм був розрахований насамперед на підсилення «патріотичних» почуттів у самої російської аудиторії, але здобув широку увагу у світових ЗМІ. Стрічку планувалось перекласти на 36 мов світу. Однак, хоча цей фільм і став одним з найбільш відомих пропагандистських медіапродуктів про Крим, він був далеко не єдиним. Починаючи з 2014-го року, на території окупованого півострова було знято більше 40 кінокартин різних жанрів, що ще більше нормалізує сприйняття Криму як інтегральної складової російського історико-культурного простору, в тому числі й у тих країнах, що експортують російський контент для власного показу.
Однією з ключових інституцій, що працюють над легітимізацією образу «російського» Криму в культурно-історичній площині, є Росспівробітництво (Федеральне агентство у справах Співдружності Незалежних Держав, співвітчизників, які проживають за кордоном, і з міжнародної гуманітарної співпраці). Основний інструмент імплементації російської «м’якої сили» за кордоном поруч з іномовними пропагандистськими медіа на кшталт RT та Sputnik, Росспівробітництво є підвідомчим Міністерству закордонних справ органом. У 2017 році депутат Державної Думи від партії «Справедлива Росія» Сергій Миронов запропонував перенести до Криму штаб-квартиру цієї організації та Ростуризму. В 2020 році таку ж думку озвучив інший депутат, цього разу від «Єдиної Росії», Дімітрій Белик, аргументуючи свою пропозицію тим, що «Севастополь і Крим завжди були на вістрі боротьби за Русский мир, ми маємо унікальний досвід збереження нашої історичної ідентичності та любові до Росії. Без перебільшення можна сказати, що наші регіони не лише самі прагнули повернутись до Росії, але й поширювали цю ідею в Україні».
Враховуючи безпосередню належність до органів влади Російської Федерації та загальний політичний клімат у державі, позиція Росспівробітництва є цілком передбачуваною. Прикметно, що у 2020 році Росспівробітництво відмовилось підтримувати популярну всеросійську акцію «Тотальний диктант» через вибір автора текстів для неї – Дмитра Глуховського. Письменник критикував окупацію півострова, через що голова Росспівробітництва Євгеній Прімаков відмовився давати йому «майданчик за державний кошт», одночасно стверджуючи, що політичні погляди автора йому «абсолютно не цікаві».
Обидві пропозиції щодо перенесення штаб-квартиру Росспівробітництва до Криму були відхилені, але розташування її у Москві не впливає на реалізовану цим органом політику щодо Криму. Росспівробітництво активно проводить міжнародні заходи, покликані закріпити сприйняття окупованої території як російської. Зокрема, в 2019 році у Республіці Молдова проводилась вікторина «Крим в історії Русского мира». У листопаді та грудні 2020 року в Гомелі, Республіка Білорусь, проходила фотовиставка «Прекрасна Таврида». У грудні 2020 року на території окупованого грузинського міста Цхінвалі, столиці іншого маріонеткового утворення Кремля «Республіка Південної Осетії», підбили підсумки іншої вікторини, «Чи знаєте ви Крим?».
Окремий інтерес представляє ряд заходів, проведених за участі Росспівробітництва у Єревані, Республіка Вірменія, в 2019 році, присвячений п’ятиріччю окупації – включно з покладанням квітів до пам’ятника Айвазовському. Прикметно, що російський уряд вдався до перевіреної тактики, залучаючи насамперед залежні від нього місцеві організації та/або проводячи відповідні заходи за кордоном, щоб потім створити враження міжнародної підтримки. Серед учасників заходів була, зокрема, газета «Комсомольська правда у Вірменії», діловий і культурний центр «Крим», НГО «Об’єднання регіональних науково-навчальних центрів» та вірменський осередок міжнародної асоціації «Друзі Криму».
«Комсомольська правда…», юридично зареєстрована у Єревані, повністю відтворює редакторську політику материнської газети в РФ, що, як і абсолютна більшість російських медіа, є інструментом пропаганди та дезінформації. Центр «Крим» було створено маріонетковим «парламентом» окупованого Криму в 2014 році з метою «підвищення інвестиційної привабливості Республіки Крим на міжнародній арені, а також представлення культури Республіки Крим в Росії та країнах світу». Як очевидно з цілі створення, ця структура безпосередньо залучена в експлуатацію Криму російською культурною дипломатією.
Об’єднання «Друзі Криму» створено пізніше, у 2016 році, але фактично з цією ж метою – «розвиток міжкультурної комунікації, контактів та взаємодії з регіональними, національними та міжнародними організаціями». Її діяльність представляє собою яскравий приклад «гібридної аналітики» нижчого рівня, яка передбачає просування дезінформації через залучення формально незалежних експертів, що працюють переважно на західну аудиторію. Об’єднання виразно фокусується на міжнародному векторі діяльності, про що свідчить, зокрема, його координаційна рада, до складу якої входять виключно іноземці. Такий склад команд створює враження широкої міжнародної підтримки «російського Криму» в експертному та активістському середовищі. Втім, більш детальний аналіз показує, що всі члени Координаційної ради стабільно беруть участь в урядових заходах та/або є членами інших пов’язаних з Кремлем організацій. До прикладу, Голова ради Ян Чарногурський, колишній прем’єр-міністр Словаччини, є штатним експертом відомого клубу «Валдай» – однієї з основних інституцій у рамках «гібридної аналітики» Кремля, що залучає політиків найвищого ранку включно з Володимиром Путіним.
Прикметною є структура організації, що прагне поширювати свій вплив за кордоном через відкриття місцевих клубів «друзів Криму», очолюваних, як правило, членами Координаційної ради загального Об’єднання. Такі клуби діють у Греції, у Туреччині, у КНР та ще в ряді країн. За схожим принципом імітації підтримки за кордоном залучаються і держави, представники яких можуть не входити до самого Об’єднання, але в яких Росія має значний вплив – як, наприклад, у Сербії. У 2019 році в Белграді відбувся захід «Белградський діалог: за конструктивні відносини з Росією і визнання волевиявлення народу Криму». Сербська сторона була найактивніше представлена депутатом «Сербської радикальної партії» Алєксандаром Шешелем[1]. Шешель був представником держави в Парламентській асамблеї Ради Європи, де стабільно просував євроскептичні погляди, традиційно підтримувані Росією, зокрема й один з найпопулярніших наративів Кремля про те, що пандемія нібито продемонструвала неспроможність Європейського Союзу, та про «антиросійську істерію» в Європі. Також він озвучував тезу про необхідність розпочати інтеграцію Сербії з Росією. Шешель є представником ультраправих сил, яких Москва особливо активно підтримує та використовує у своїх інтересах на міжнародній арені, зокрема і для легалізації агресії проти України.
«Об’єднання регіональних науково-навчальних центрів» є дещо менш вдалим прикладом такої самої діяльності. Організація позиціонує себе як недержавна, але не має власного вебсайту, лише пасивну сторінку на Facebook вірменською та російською мовами, що показує регулярне партнерство з Росспівробітництвом. Цілком імовірно, що саме для такого партнерства вона і була утворена, оскільки роль місцевих проксі як удаваних незалежних акторів була і залишається для російського гібридного впливу принципово важливою.
Варто повернутись до тези Белика про популяризацію ідеї російського Криму в Україні, де Росспівробітництво також відіграє не останню роль. Враховуючи напружені стосунки з українською владою, організація значно обмежує свою діяльність і здебільшого покладається на місцевих акторів для непрямої популяризації ідей, що можуть викликати суспільний резонанс та спровокувати увагу з боку правоохоронних органів України. Прикладом такого симбіозу є, зокрема, діяльність «Міжнародного педагогічного клубу» в Києві. Організація, діяльність якої, на перший погляд, не пов’язана з політичними процесами, курується двома членами спільноти «На підтримку російської мови» та, попри назву, фокусується виключно на промоції російської мови, літератури та визначеної Кремлем версії світової історії. «Міжнародний педагогічний клуб» бере участь у заходах за участі Росспівробітництва, зокрема й тих, що орієнтовані на міжнародну спільноту, як-то форум «Молодь Європи – за мир» у 2016 році, одним з організаторів якого був фонд «Русский мир». У 2019 році клуб рекламував захід «Перспективи освіти російською мовою», що проводився на території окупованого Севастополя за підтримки того самого фонду, чия співпраця з освітніми установами в Україні була заборонена.
Висновки та рекомендації
Підбиваючи підсумки, варто відзначити, що російська культурна дипломатія в контексті Криму спрямована насамперед на легалізацію окупації та поширення ідеї про історично-культурну приналежність півострова до російської цивілізації. Для цього активно використовується, зокрема, культурна апропріація, яка є ширшою складовою російської політики у сфері культури стосовно держав колишнього СРСР. Для просування необхідного порядку денного Кремль широко використовує державні інституції від Міністерства закордонних справ до Міністерства туризму. Однак одним з ключових акторів є Росспівробітництво як організація, фокусом якої є впровадження «м’якої сили» РФ.
У своїй діяльності як Росспівробітництво, так і російський уряд загалом значною мірою покладаються на місцевих агентів впливу, що дозволяє імітувати підтримку окупації міжнародною спільнотою та поширювати відповідні наративи. З цією ж метою створюється цілий ряд формально незалежних організацій на території Росії, Криму та за кордоном, які функціонують за принципами «гібридної аналітики». Ключовими міжнародними партнерами для таких ініціатив стають публічні діячі та політики, що сповідують євроскептицизм, є представниками ультраправих сил та підтримують зовнішньополітичне зближення з Росією і, відповідно, є для неї традиційними партнерами.
Спираючись на це, видається можливим запропонувати наступні короткі рекомендації:
- Активізація боротьби за українську історико-культурну спадщину на міжнародному рівні. Залучення мистецтвознавців та істориків для фактологічного обґрунтування українського права на привласнені Росією об’єкти. Проведення інформаційних кампаній для різних цільових аудиторій закордоном за участі Міністерства закордонних справ України, Українського інституту, Українського культурного фонду та інших відповідних установ.
- Активне відслідковування всіх ініціатив російського уряду, що спрямовані на експлуатацію Криму в культурній дипломатії, та системна, швидка реакція на подібні загрози. Залучення експертної спільноти для відповідної комунікації з міжнародними цільовими аудиторіями.
- Мапування російських агентів впливу за кордоном, що просувають кремлівський порядок денний стосовно Криму, та поширення такої інформації серед міжнародних партнерів з акцентом на загрози, які становить їх діяльність для самих цих держав.
- Запуск і активний розвиток «Кримської платформи».
- Встановлення контактів та активне залучення до української культурної дипломатії в контексті Криму кримськотатарської та української діаспори.
[1] Батько Алєксандара, Воїслав Шешель, був звинувачений у воєнних злочинах Гаазьким трибуналом для колишньої Югославії за допомогу Слободану Мілошевичу. Алєксандар також сповідує праворадикальні політичні погляди.
Виконано в рамках програмної діяльності Ради зовнішньої політики «Українська призма» за запитом Українського інституту в межах Ініціативи з розвитку аналітичних центрів в Україні, яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» у партнерстві з Ініціативою відкритого суспільства для Європи (OSIFE) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні. Думки та позиції, викладені у матеріалі, є позицією автора та не обов’язково відображають позицію Посольства Швеції в Україні, Міжнародного фонду «Відродження» та Ініціативи відкритого суспільства для Європи (OSIFE).
Олександра Цехановська, Керівниця Групи з аналізу гібридних загроз Українського кризового медіа-центру
