24 лютого 2022 року сталася подія, яку сприйняли по-різному. Для частини українців почалася війна, для іншої частини відбулася тільки ескалація війни, яка на той момент тривала вісім років. Так чи інакше, але після 24 лютого війна стала очевидною для всіх. Рік – це доволі серйозний термін, можна говорити про певне улягання емоцій і спробувати подивитися на ситуацію більш холодним розумом.
В Італії тече невеличка ріка Рубікон, зараз вона доволі мілка, а в 49 році до н.е. Рубікон слугував кордоном між республікою Італія та її провінцією Цизальпійською Галією. В останній проконсулом служив Юлій Цезар. Він не мав права заходити зі своїм військом на територію Італії, але вирішив захопити владу. Перед початком активних дій він стояв на берез річки і зважував варіанти – ризикнути, повалити республіку і стати диктатором чи утриматися, бо сили недостатні, а за такі дії загрожує страта. Після переходу Рубікону дороги назад не було. Цезар ризикнув і виграв, після чого вираз «перейти Рубікон» став фразеологізмом.
Путін був у дещо схожій ситуації. З тою відмінністю, що він і так давно диктатор, але вирішив посягнути на сусідню республіку. Його авантюра з анексією Криму і частини Донбасу зійшла йому з рук. Він уміло використав інструментарій проксі-війни, переконав світ і навіть частину українців, що «не все так однозначно», зібрав сили на кордоні і думав – переходити кордон чи ні. На відміну від Цезаря, що перебував у значно слабшій позиції, Путін був впевнений у собі. Свій перехід Рубікону він прокоментував загрозливими зверненнями, вірив, що його армія впорається із завданням за три дні, і тоді світ муситиме з цим змиритися.
Якщо згадати реакцію міжнародної спільноти, що знала про плани путніського рубіконопереходу, то можна припустити, що у разі успіху кривавого диктатора, світ висловив би глибоку занепокоєність, ООН декларативно засудила би Росію, а далі усі почали б працювати з окупаційним маріонетковим урядом України, ніби нічого не трапилося.
Україна і сама не дуже вірила у свої сили, недооцінювала себе, переоцінювала ворога. Після перших перемог почався зворотній процес – переоцінювання себе та недооцінювання ворога. Спочатку всі думали, що війна скоро закінчиться, а коли лік повномасштабній війні перевалив за півроку, з’явилися думки, що вона триватиме роками. Усі ці гойдалки сприйняття можна списати на стрес, травму і захисні механізми.
Мабуть, значно продуктивніше сприймати війну як даність, балансувати між ситуацією, що вимагає надконцентрації та надзусиль задля перемоги, і марафоном, що вимагає економно витрачати зусилля, щоб передчасно не впасти. Більшість українців скоротила горизонт планування робочих питань до кількох днів, таким же і має бути горизонт побутового прогнозування перспектив війни.
Які ще ключові зміни відбулися у нашому суспільстві після 24-го лютого?
Ревізія поділу на свій-чужий. Протягом восьми років гібридної війни, а до того ще з початку 2000-х, українців намагалися розколоти і розсварити між собою. Повномасштабна війна багатьом показала, що попри регіональні відмінності, усі, хто вибирають Україну – це свої, а всі хто проти України – це чужі. Ця система координат не ділить Україну ні про Дніпру, ні по Збручу. До першої групи за різними соціологічними дослідженнями належить переважна більшість. Звісно, відголоски певних стереотипів усе ще можна знайти то тут, то там, але тенденція абсолютно чітка.
Ревізія поділу на своє-чуже. Чимала частка суспільства не розуміла потреби у декомунізації, вважала її «не на часі», «зайвим втручанням у нашу історію», «перешкоджанням старшому поколінню спокійно померти у світі, у якому воно сформувалося». А після 24 лютого розгорнулася деколонізація. З’явилося розуміння нав’язаності не тільки комуністичної, але і російської культури, публічний простір почали активно відчищати від русифікаційних маркерів, причому з низової ініціативи. У радіоефірі зникла російська музика навіть без квот, бібліотеки почали ревізію своїх фондів, велика кількість російськомовних безповоротно перейшла на українську.
Кристалізація волонтерства. Волонтерський рух в Україні активно розвинувся у 2014 році, але розмах його у 2022 році – повномасштабний. Воєнне волонтерство, цивільне волонтерство, волонтерство відбудови, волонтерство соціальної допомоги, волонтерство захисту тварин і список цей можна довго продовжувати.
Бажання миру після перемоги. Ця зміна дуже важлива. Якщо до 24 лютого велика частка соціуму була готова до миру шляхом пошуку компромісів з Росією, то зараз така позиція вкрай непопулярна. Росіяни перейшли стільки Рубіконів звірства, що суспільство просто не може собі уявити ніяких компромісів.
Від «братського народу» до «Карфагену». Росія протягом колоніального контролю над Україною, втовкмачувала нам, що ми їхні брати, багато українців у це вірили. Але своєю відкритою і нічим не прихованою війною Путін не перейшов Рубікон, як Юлій Цезар, а перетворив Росію на «Карфаген», знищення якого прагне більшість населення України.
