Київ, 28 квітня 2016 року – Основна причина аварії на Чорнобильській АЕС та величезних людських жертв – недбальство та некомпетентність на усіх рівнях влади. Про це свідчать розсекречені документи колишнього КДБ. У звіті від 7 травня йдеться, що «вибух стався в результаті низки грубих порушень правил роботи, технології і недотримання режиму безпеки при роботі 4-го блоку АЕС». «Чорнобильська катастрофа не могла не відбутися в такій країні як СРСР, тому що була втіленням фундаментальної помилки закладеної в основу не станції, а всієї країни», – заявив Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, під час публічної лекції в Українському кризовому медіа-центрі. Цими фундаментальними помилками були глибокий патерналізм та принцип «лояльність = гарантія виживання». «Секретні повідомлення КДБ від самого початку рясніли попередженнями про проблеми у спорудженні та експлуатації станції. Як завжди у радянські часи, ті, хто керував спорудженням станції, хотіли вислужитися перед тими, хто керував країною і здивувати їх своєю оперативністю. […]Недбальство та некомпетентність, які призвели до катастрофи, панували й після неї. Керівники не розуміли «що це означає» і не здатні були оцінити реальну загрозу», – пояснив пан В’ятрович.
Із документів стало відомо, що тодішній міністр енергетики СРСР Непорожній принципово хотів завершити будівництво нової АЕС достроково і вимагав цього, ігноруючи попередження фахівців. У підсумку реактор запустили у грудні 1977, але через поспіх допустили численні помилки. Вже у 1976 році надходили повідомлення про технічну недосконалість обладнання – труб, баків, тощо. 17 січня 1979 року повідомили, що «на окремих дільницях будови 2-го блоку Чорнобильської атомної електростанції зафіксовано факти відходу від проектів і порушення технології ведення будівельних і монтажних робіт». За місяць, 19 лютого, відбулася аварійна зупинка першого енергоблоку АЕС. 20 квітня 1981 року на території станції стався значний радіоактивний витік. «Службою радіаційної безпеки ЧАЕС, — інформує партію КДБ, — визначено зону площею 180 м² з рівнем радіації, який досягав 20 мікрорентген в секунду при нормі в 0,8 мікрорентген», – зазначив Володимир В’ятрович. – Того ж року КДБ звітував про те, що «за період експлуатації 1977—1981 на атомній електростанції відбулося 29 аварійних зупинок, з них 8 — з вини обслуговуючого персоналу».
9 вересня 1982 року сталася аварія на першому енергоблоці АЕС. Спершу гадали, що на ліквідацію наслідків знадобиться 5 днів, проте у підсумку знадобилося півтора місяці. «В районі села Чистогаловка, розташованого в південно-західному напрямку на відстані 5 кілометрів від АЕС, на ґрунті реєструються так звані «гарячі» частинки розміром 10÷20 мікрон, активність, яких коливається від 10–7÷10–9 кюрі, що перевищує допустимі норми у сотні разів», – процитував пан В’ятрович. У тому ж звіті зазначено, що знайдені речовини смертельно небезпечні, проте місцевих мешканців ніяк не повідомили про аварію. Натомість, вищому керівництву відзвітували: «Обстановка в оперативному плані на АЕС і околицях нормальна. Фактів поширення панічних чуток не відзначається».
17 березня 1984 року надійшло повідомлення про тріщини в перекриттях третього і четвертого блоків. «Перший з блоків на той час працював трохи більше двох років, другий — лише вступав в експлуатацію. Але доробляти його не було часу — згодом кадебісти писали про поспіх з дотерміновим запуском реактора до чергового з’їзду партії», – зазначив Володимир В’ятрович. Зі спогаді вспівробітника КДБ Юрія Петрова відомо, що за 1983-1985 роки на ЧАЕС сталося 5 аварій і 63 відмови основного обладнання. В усіх випадках інформацію негайно передавали вищому керівництву, проте «належно реагували далеко не завжди». «Більше того, коли за матеріалами Прип’ятського міськвідділу КДБ була представлена інформація до ЦК Компартії України, котра свідчила про витік радіаційних речовин з ЧАЕС, вона була кваліфікована як дезінформація, а низка співробітників КДБ отримала стягнення по службі», – зазначив Володимир В’ятрович.
У жовтні 1984 року проводили спеціальний аналіз усіх чотирьох блоків. У звіті стверджувалося, що є проблеми з 1-м і 2-м блоком, а 3й і 4й «конструктивно виконані більш надійно». Звіт містить і коментар про те, що «блоки не гарантують надійної і безпечної роботи, так як випробування їх в екстремальних умовах не проводилися». Фінальна аварія 26 квітня 1986 стала результатом випробування турбогенераторів № 7 і 8 саме на четвертому, нібито надійному енергоблоці.
Трагічну роль зіграло те, що вище керівництво не усвідомлювало масштаби катастрофи, а напряму казати про це заважав вищезазначені патерналізм та лояльність. Перший звіт вночі 26 квітня виглядав як звичайне повідомлення про аварію на промисловому об’єкті, де серед іншого вказали, що рівень радіації «на території станції 20-25 мікрорентген на секунду, у Прип’яті 4-14 мікрорентген на секунду». У звіті о 15-00 26 квітня йдеться вже про рівень радіації гама-частинок в безпосередній близькості до вогнища до 1000 мікрорентген в секунду, на території АЕС – до 100, в окремих районах Прип’яті – до 2-4 мікрорентген в секунду», а від 28 квітня – 1000-2600 мікрорентген на секунду на третьому і четвертому енергоблоках і про 30-160 в межах міста». Реальне значення цих цифр, як з’ясувалося, просто не розуміли. «На документі з інформацією про міський радіаційний фон третього дня після аварії Володимир Щербицький залишив єдину резолюцію: «Что это означает?», – зазначив Володимир В’ятрович. В результаті у перші години замість того, щоб займатися евакуацією населення, спеціальна комісія намагалася не допустити «поширення брехливих і панічних чуток». Перше повідомлення у ЗМІ з’явилося лише о 9-й вечора 28 квітня, але у ньому не було жодної інформації про небезпеку. Вранці 1 травня, коли радіаційний фон у Києві сягнув піку, про це також ніхто не знав. Спецслужби повідомляли нагору, що «підготовка до святкування 1 травня проходить у виключно здоровій політичній обстановці». Евакуацію жителів розпочали лише через 36 годин. Евакуацію із 10-кілометрової зони завершили аж 3 травня, 4-5 травня лише планували евакуацію із 30-кілометрової зони. 20 травня влада ще навіть розглядала «можливість повернення населення на колишні місця проживання в низці населених пунктів в 30-ти кілометровій зоні». Правду приховали і від військових, яких скерували у зону. «З документів КГБ дізнаємося цікаві факти: при проведенні мобілізації деякі працівники комісаріатів, зокрема в Латвійській, Литовській РСР, Львівській, Івано-Франківській областях вдавалися до відвертого обману осіб приписного складу, яким повідомляли про направлення їх не в Чорнобиль, а в цілинні райони, говорили про оплату в п’ятикратному розмірі, обіцяли допомогу в отриманні безкоштовних путівок після повернення, надання інших пільг сім’ями», – зазначив Володимир В’ятрович.
Правда про аварію тотально замовчувалася упродовж всього року. «Грифи «секретно» накладалися на дані про справжні причини аварії, про масштаби руйнувань та радіаційну ситуацію у 30 кілометровій зоні, про заміри радіації в зоні та Україні в цілому, про дезактивацію і захоронення радіоактивних елементів, узагальнену інформацію про ураження променевою хворобою. Загалом перелік видів інформації, доступ до яких ставав не можливим складався з 28 позицій», – зазначив Володимир В’ятрович. – У повідомленнях КДБ періодично зустрічаємо звіти про «проведення попереджувально-роз’яснювальних бесід з особами, які допускають поширення брехливих чуток». Загалом за кілька місяців 1986 проведено 381 такого роду попереджувальну розмову».
Інформаційну блокаду тримали і на міжнародному рівні. Тривога піднялася вже 28 квітня, проте радянська влада вдалася до прямої дезінформації міжнародної спільноти і західних журналістів, які приїхали до СРСР. На руку замовчуванню зіграли й інтереси власників великого західного бізнесу, які остерігалися масового руху проти будівництва нових АЕС. «Знімальна група зацікавлена у висвітленні ліквідації аварії у вигідному для нас світлі у зв’язку з наміром власників атомних станцій Заходу довести безпеку їх подальшого використання», – йдеться у повідомленні КДБ про групу журналістів американської телекомпанії «СіБіЕс», яка саме заходилася у 30-км зоні на момент аварії. Для приховування правди використовувалися також європейські комуністичні газети.
Водночас, суспільство не могло не бачити реальних масштабів аварії. Відверта брехня з боку влади спричинила посилення протестного руху. У першу річницю аварії, 1987 року, співробітники КДБ звітували про свої активні дії зі стримування демонстрацій, проте у 1988 році спецзаходи вже не допомогли.
На думку Володимира В’ятровича, саме Чорнобильська катастрофа стала початком кінця комуністичного режиму, оскільки дав збій базовий принцип системи – «лояльність = запорука безпеки». Величезну дискредитуючу роль зіграло й те, що країна, яка оголошувала готовність до ядерного протистояння, не змогла адекватно відреагувати на аварію у мирний час. «Бездарність заходів із ліквідації аварії, евакуації населення, надання йому допомоги почали руйнувати звичний для радянської людини патерналізм — сподівання на державу зазнали краху, рятувалися ті, хто брав свою долю у свої руки. Елітарний і навіть маргінальний до того моменту антирадянський рух поступово ставав масовим, набираючи підтримку інертної більшості, яка втратила віру в силу та допомогу влади», – підсумував Володимир В’ятрович.
