До початку повномасштабного російського вторгнення Рубіжне було одним із найбільших міст Луганської області. Тут працювали великі підприємства, функціонувало безліч навчальних закладів, відкривалися нові магазини та кафе. Невелике та затишне зелене містечко було домівкою не лише для місцевих, а й для переселенців першої хвилі, а також студентів-іноземців, які приїжджали сюди здобувати освіту з країн Африки та Азії. Здавалося, тут було все, що потрібно для життя людині, яка віддає перевагу провінції, і, незважаючи на великий відтік молоді на Луганщині, Рубіжне складно було назвати депресивним або старіючим містом.
Особливо позитивні зміни було видно останні кілька років. У місті втілювали в життя різні інфраструктурні проєкти, закупили нову комунальну техніку, впроваджували молодіжні ініціативи.
«Дуже тішило, що Рубіжне розвивається. Якщо раніше ми з родиною постійно думали про те, щоб кудись поїхати, то в 2019 році прийняли тверде рішення залишитися. Рідне місто перевтілювалося на очах. Ми купили будинок і машину, відкрили власну справу, що приносила непоганий дохід, якого вистачало на життя і навіть трохи відкладати на майбутнє. Рубіжне приваблювало своєю компактністю. До того ж поряд були літні батьки, які потребували турботи», – ділиться думками рубіжнянин Олег (тут і далі імена співрозмовників змінено).
І справді, все місто можна було «дослідити» за кілька годин. Громадським транспортом городяни переважно користувалися, щоб дістатися району Силікатний чи мікрорайону Південний або ж поїхати до сусідніх населених пунктів.
«У Рубіжне ми з рідними переїхали 2014 року після того, як росіяни окупували наш Луганськ. Майже відразу полюбили це місто. Я вступила до медуніверситету, мама та тато знайшли роботу. Батько влаштувався на КТК, а мама їздила до Сєвєродонецька. За мірками великого міста це приблизно як із одного району до іншого з’їздити. У Рубіжному я познайомилася з прекрасними людьми, знайшла своє кохання і взагалі почала нове життя. Можна сказати, що всі ми були щасливі, наскільки це можливо, а потім прийшла росія і забрала у нас будинок уже вдруге», – розповідає двічі переселенка Ганна. Наразі дівчина разом із близькими тимчасово проживає у Дніпрі.
Місто переживало різні часи, але таких страшних, як зараз, за свою більш ніж сторічну історію не знало (Рубіжне засноване у 1895 році, статус міста має з 1934 року).
24 лютого – початок чергової фази кривавої війни, розв’язаної росією проти України, – в Рубіжному розпочалося з вибухів. Це ворожі ракети полетіли у бік НВП «Зоря» (одне з містоутворюючих підприємств, на якому, крім іншого, у великих обсягах вироблялися промислові вибухові речовини). Люди тоді ще не знали, що відбувається, і не усвідомлювали, що їм доведеться пережити у найближчі місяці.
«Коли прокинувся – мене скував страх. Було складно повірити, що все це відбувається наяву. Все падає з рук, телефон розривається від дзвінків родичів – паніка була у всіх. Люди питали, що робити, а я не знав, що їм відповісти. У голові крутилася лише одна фраза: «Зберігайте спокій, все буде добре». Потім ми весь день дивилися телевізор, читали новини у соціальних мережах, зв’язувалися з близькими у різних кінцях країни. Дзвонили також родичі з росії – це був єдиний раз, коли ми з ними говорили, адже після слів про те, що вони нас «звільняють», я не витримав і кинув слухавку», – згадує Олег.
Наступний тиждень у Рубіжному минув відносно спокійно, адже місто знаходилося далеко від зони бойових дій. Проте з кожним днем ворог наближався дедалі ближче. Вже на початку березня значна частина Луганщини контролювалася окупаційними військами, адже українські воїни були змушені тактично відступити та залишити такі міста як Сватове, Старобільськ, Новопсков та інші. Було ухвалено рішення обороняти трикутник Лисичанськ – Сєвєродонецьк – Рубіжне, Кремінну, а також рубежі в Попаснянському районі.
Після того як окупанти захопили села поблизу Рубіжного, почалися хаотичні обстріли міста, а 6 березня і перші спроби штурму.
Першими під ударом окупантів опинилися околиці – 7-й та 8-й мікрорайони. «Демілітаризовувати» Рубіжне росіяни почали з житлових будинків на проспекті Московському.
«Коли почалися «прильоти» містом, ми вирішили поїхати і, як виявилося, рішення було правильним. Нам не довелося спостерігати на власні очі, як ці покидьки знищують усе, що нам дороге. Чи важко було все кидати? Безперечно. З собою ми взяли лише найнеобхідніше. Досі сльози навертаються, коли згадую останні хвилини в нашому будинку і як востаннє прокручував ключ у замку. Зв’язка ключів досі валяється у кишені зимової куртки. Такий сувенір із минулого чи гіркий післясмак солодкого життя, яке було в нашому домі», – ділиться переживаннями Олег.
Варто зазначити, що у той час відбулося кілька ключових подій: зник мер Сергій Хортів (який пізніше з’явився у стані окупантів); евакуація з центральної частини міста припинилася (на підконтрольну територію можна було виїхати тільки з мікрорайону Південний); з’явилися перші жертви серед мирного населення.
9 березня – день, коли Рубіжне буквально занурилося в темряву. Через обстріл місто залишилося без води та світла, а пізніше і газопостачання. Почалося мародерство.
«Це нагадувало фільм про постапокаліпсис. Ніколи не подумала б, що в житті побачу щось подібне. Якби вони обносили продуктові магазини та аптеки, це можна було б хоч якось зрозуміти, бо на перше місце стало питання виживання. Але навіщо люди крали побутову техніку, косметику, одяг? Сусідка сказала мені, що набирають усе, поки є можливість, мовляв, Україна вже не повернеться, а, отже, таких магазинів, як «Єва» та «АТБ», вже не буде. Ще мене дурою назвала, що я нічого не беру. Мені ж так соромно було через те, що відбувається. Хотілося просто ревіти, коли побачила, на кого перетворилися деякі знайомі», – каже Ганна.
Далі розпочалися міські бої, під час яких Рубіжне розділилося на дві частини: одну контролювали окупаційні війська, іншу – українські військові. Фактично лінією розмежування стала вулиця Богдана Хмельницького.
Увійшовши до міста, окупанти почали проводити зачистки та вивозити награбоване майно. Тоді ж рубіжняни вперше побачили сумнозвісних кадирівців.
Крім того, в Рубіжне сотнями звозили насильно мобілізованих в ОРЛО – брудних, погано екіпірованих, невмотивованих. Всі вони тільки й говорили про те, що не бажають і не вміють воювати, дуже хочуть додому. Більшість із них гинули у своїх перших боях, адже росіяни використовували їх як гарматне м’ясо.
Квартири та сховища загарбники обходили зі списками, мобільні телефони у цивільних забирали, а тих, хто видавався їм підозрілим, вели в невідомому напрямку. Доля деяких викрадених досі залишається невідомою.
«Поводилися вони борзо, і ми змушені були підкорятися і мовчати, адже складно сперечатися із озброєними до зубів людьми. Особливо проявляли себе кадирівці, які займалися зачистками. Ходили вони по квартирах натовпами, вибивали двері та залітали всередину з криками «Аллах Акбар». Мого знайомого відвели на штаб, де били і ставили навколішки. У результаті його таки відпустили ледве живого.
«Еленерівці» на їх фоні виглядали, як бомжі: одягнені у будь-що, беззубі, смерділи перегаром. Були серед них і майже діти. Як я зрозумів із розмов, їх просто схопили на вулиці та відправили на фронт», – розповідає рубіжнянин Володимир.
Для «картинки» місцевих мешканців почали масово евакуювали на північ області і в ОРЛО. Тих, хто не зміг самостійно влаштуватися там або не мав родичів у росії, примусово депортували в депресивні регіони.
Місто, яке зовсім недавно жило мирним і розміреним життям, перетворилося на одну з філій пекла, яке росіяни влаштовували в рамках «спецоперации по защите Донбасса».
Здається, аби вибити українських військових, окупанти застосували все можливе озброєння: від авіації, артилерії та танків до установок розмінування УР-77 «Метеорит». За деякими даними, у Рубіжному «Змія Горинича» застосовували 17 разів, але лише один із них був зафіксований на кадрах – це удар по коледжу, від якого згодом нічого не залишилося.
Весь цей час у місті виживали цивільні: готували на багаттях, ходили під обстрілами по воду, засинали та прокидалися у холодних підвалах під канонаду.
Кількість загиблих внаслідок російської агресії мирних жителів Рубіжного, за різними даними, обчислюється сотнями. Точну цифру наразі назвати неможливо.
Через два місяці героїчного опору Збройні Сили України вийшли з населеного пункту, адже оборонятися було більше ніде – окупанти просто стерли з лиця землі кілька районів.
Зараз Рубіжне – фактично місто-привид, з якого поїхали майже всі. Його сьогодення жахливе, а майбутнє ще страшніше. Попереду холоди, а комунікації все ще не відновлено. В місті бракує медикаментів, а люди змушені стояти в довжелезних чергах по гуманітарку, яку до того ж розкрадають.
Пропагандисти всіма силами намагаються показати картинку «повернення до мирного життя», але марно, адже крім прошарку маргіналів та пенсіонерів, які ностальгують за радянським минулим, прихильників «русского мира» на Луганщині не залишилося. Росію ненавидять навіть ті, хто ще недавно був до неї лояльний.
«У липні ми приїжджали до міста, щоб забрати деякі речі. Те, що побачили там, – страшно, і словами описати це навряд чи вийде. Частина Рубіжного стерта в нуль. Деякі райони постраждали менше, але все одно практично немає будинків, до яких не «прилітало» б. Коли зайшли до своєї оселі, то взагалі стало не по собі: двері вирвані, все перерито і, вибачте, обгажено. Дуже багато речей зникли, але, на щастя, залишилися фотоальбоми і деякі бабусині дрібнички. Вони дорогі як пам’ять. Коли були там, виникало бажання просто спалити те, що залишилося, і бігти куди очі дивляться», – поділився переживаннями Володимир.
До початку нової фази війни у Рубіжному, за різними даними, проживало понад 50 тисяч мешканців. Сьогодні майже всі вони розкидані по світу.
50 тисяч зруйнованих доль – такою є ціна безглуздої війни, розв’язаної росією, для одного невеликого міста. Страшний злочин, за який рано чи пізно винним доведеться відповідати.
Олексій Артюх, Рубіжне
25.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
