Мета змін у Національному музеї історії України – перетворитися із «кладовища історії» на живий простір, стати актуальним, інтерактивним і активно комунікувати з аудиторією. «Музей має бути живим, актуальним, потрібним і відвідуваним. Ми створюємо новий сучасний музей – музей, який допоможе кожному українцю знайти своє місце в історії, який не лише україноцентричний, але й цікавий і потрібний для молодих людей. […] Ми почали персоніфікувати історію, героїзувати достойних людей, про яких десятиліттями не говорилося ні в експозиціях, ні на екскурсіях. Ми намагаємося зробити музей, який потрібний Україні сьогодні – у час, коли йде війна, коли нам потрібно говорити про ті приклади нашої історії, які б виховували самодостатню українську націю», – розповіла Тетяна Сосновська, директор Національного музею історії України, під час прес-брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі.
За її словами, за останні два роки музей кардинально змінив підхід до роботи, перетворюючись на музей, орієнтований на відвідувачів. Основна цільова аудиторія – молодь, школярі і родини, для кожної з груп створили програми і проекти. «Сьогодні ми засвідчуємо, що музей став потрібним громаді, – стверджує Тетяна Сосновська. – Є інертна частина, яка незадоволена і чинить спротив, тому що за два роки ми взяли шалений темп розвитку. […] Міністерство стоїть перед вибором – підтримати наші зміни чи дослухатися до малоактивної, млявої частини наших колег, які не хотіли б цих змін, тому що ми потурбували їх у зоні комфорту. Але, думаю, громада і спільнота не дозволять нам зупинитися».
«Наші музеї за радянський час перетворилися на мертві храми мертвого минулого. І щоб до них змінилося ставлення, треба працювати і спілкуватися з людьми. Коли до музею ходять люди – це означає, що музей живий. І саме цей процес я спостерігаю протягом останніх двох років», – зазначив Кирило Галушко, кандидат історичних наук, керівник проекту «Lікбез». «Ми бачимо, що проголошено певний вектор, і цей вектор втілюється. Громадськості потрібно докласти зусиль задля того, щоб такі зусилля не винагороджувалися санкціями, щоб принаймні на цьому фронті можна було працювати безперешкодно», – додав Юрій Макаров, журналіст, оглядач часопису «Український тиждень».
В Україні поки що немає музею, який був би візитівкою країни за кордоном подібно до того, як Прадо в Іспанії і Лувр у Франції – за винятком хіба що Мистецького арсеналу, який є виставковим центром, але не музеєм. Лише три приватних і один державний музей – музей Павла Тичини – брали участь у конкурсі музеїв від Європейського музейного форуму, хоча така можливість була з 1995 року. НМІУ у разі успішних перетворень має усі шанси стати музеєм-флагманом, вважає Ігор Гирич, доктор історичних наук, головний редактор журналу «Пам’ятки».
На думку Миколи Княжицького журналіста, народного депутата України (фракція «Народний фронт»), голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності, оновлений музей повинен «показувати українську історію чесно, по-друге – показувати її з української точки зору, і, по-третє, показувати її сучасно». Олександр Зінченко, історик, радник керівника Українського інституту національної пам’яті, зауважив, що сучасний музей має заохочувати до розмірковувань над історією. «Мало пишатися своєю історією – нам треба вміти робити висновки зі своїх помилок у минулому. І музей – це прекрасне місце для критичної рефлексії над минулим. Зараз у музеї величезна кількість подій, які спрямовані на деконструкцію міфів, на критичне переосмислення помилок, які були зроблені, наприклад, 100 років тому під час української революції. Це те, чим має займатися сучасний музей – комунікувати», – наголосив він. Україна є мультикультурною країною, тому важливо, щоб у музеї були представлені історії усіх народів, які проживають на її території, додала Катерина Смаглій, директор Київського офісу Інституту Кеннана. Вона зазначила, що вже налагоджується співпраця для обміну досвідом із музеями Ізраїлю, Шотландії та Польщі.
Експерти додали, що для впровадження інноваційних проектів недостатньо зусиль самих музейників – потрібна активніша підтримка з боку держави, у тому числі фінансова.
