Є таке журналістське правило – не писати про себе і особисте. Твоя професія – знайомити з іншими людьми, розказувати їх історії, наштовхувати читачів на власні роздуми. Але що робити, коли війна мов катком проходить по тобі та твоїм дітям?
До жовтня 2014 року моя старша дитина Поліна Сабаєва прожила в Кадіївці (Стаханові) на Луганщині. У 13 років мала налагоджений побут, шкільний колектив, який щиро любила, та колектив секції зі спортивної акробатики, який любила так само. Батьки і брат, кімната, де все по-твоєму, навчання й друзі, спорт, поїздки на змагання, бабусі й дідусі, літні табори – правильний спосіб життя, як то кажуть. 17 жовтня того ж року він зламався – розпочався біг від війни.
Цей день Поліна пам’ятає в деталях. Власне поїздці передував доручений їй батьками збір документів – своїх та братових – у школі. І пояснення вчителям, куди й чи надовго вони їдуть. Тоді вчителі щиро вірили, що діти повернуться, і школа продовжить працювати під українським прапором.
Їхали вночі на автівці знайомого. Сиділи з братом на задньому сидінні. Мати, тобто я – на пасажирському сидінні, з величезною квіткою в ногах. У машині було напхано барахла – від банок із «закривашкою» до шматків фанери, з яких ми потім у гуртожитку лагодили стола.
Коли вночі все це вивантажували з автівки біля дверей гуртожитку в селі на Старобільщині, вона страшно плакала.
Далі була школа, в якій їй було некомфортно. Потім – на останній семестр 9 класу – школа в Сєвєродонецьку, в якій було комфортніше. Там прожила пів року в хрещеної – теж переселенки, теж в орендованій квартирі-«напівгостинці».
А улюбленого спорту більше не було. Та й важко, шукаючи напрямок для переїзду, брати до уваги ще й наявність певної спортивної секції в певному населеному пункті.
Проте ні те село, ні Сєвєродонецьк так і не стали для неї повною мірою своїми. І тоді на горизонті її молодого життя з’явився Харків. У цьому місті, закінчуючи 9 клас, вона – чи то інтуїтивно, чи випадково – знайшла себе, вступивши до одного з коледжів. Навіть закінчивши його та обравши вищий навчальний заклад, лишилась у своїй кімнаті в гуртожитку. Там нарешті все було так, як треба саме їй. Шпалери, календар на двері шафи, робоче місце, речі, розставлені і складені так, як їй треба, зручне ліжко. Хто знав, що прийде день, і з тієї кімнати на п’ятому поверсі доведеться переселятись у коридор – разом із тими, хто залишався в гуртожитку. Разом зі своїм матрацом. Той день – 24 лютого 2022 року.
Вони прожили так більше тижня. Їх обстрілювали цілодобово. У якийсь із тих перших днів біля коледжу палав магазин. В інший у підвалі вилетіло вікно. Але коледж і гуртожиток стояли.
Тоді майже не спали. Жили невеличкою тісною компанією у коридорі, де не було вікон. З мінімумом їжі, навіть без валер’янки. Заснути хоча б на кілька годин Поліні вдалось лише того дня, коли в гуртожиток приїхав Віктор Лук’янов – директор коледжу, який вона свого часу закінчила.
«А до нас Віктор Іванович приїхав ночувати! – сказала вона тоді по телефону. – А в нього в самого п’ятеро дітей».
Присутність людини, яка звикла брати на себе відповідальність за інших, трохи заспокоїла мешканців коридору, нарешті вони змогли хоч ненадовго глибоко заснути.
Тим часом війна стукалася у двері, і треба знову від неї бігти.
Виїхала з гуртожитку дівчина випадково: зателефонував двоюрідний дядько і сказав, що їде з Харкова на похорон батька на Кіровоградщину.
Уперше за ці дні вийшовши на вулицю, за шалені гроші на таксі під обстрілами вона приїхала на вокзал і дісталася Кіровоградщини.
За ці пів року, що провела в Кіровоградській області, встигла пожити й у родичів, і в хостелі при кафе, і в дачному будиночку. Не раз відчула, що то таке, коли тебе разом із близькими виселяють із житла, і неважливо, з яких причин.
Чисельні переїзди – ще з 2014 року – змусили її гостро, до сліз сумувати за власними речами, нехай і дешевими з точки зору вартості, вираженої в грошах. Сумувати за блокнотиками, в які вклеєні фото котиків. За іграшками-бегемотиками з кіндер-сюрпризів. За своїми старими конспектами. За шкатулкою, яку мама привезла з Івано-Франківська.
Про поїздку в Кадіївку, залишену у 2014 році, не було й мови, а от в обстрілюваний Харків хотілось неодмінно. Подивитись на кімнату й забрати хоч якісь речі. Поїхати наважилась у кінці червня.
Практично перед її приїздом до Харкова в будівлю коледжу, де провела чотири щасливі роки й отримала професію та диплом, прилетіла російська ракета. Тому приїхавши до міста, вона застала співробітників коледжу, які на чолі все з тим самим Віктором Івановичем розбирали завали.
Ризикнула піднятись на п’ятий поверх недоруйнованого гуртожитку, зайти у свою кімнату. Де-не-де на сходах і в коридорах зі стелі звисала арматура з нанизаними на неї шматками бетону. Шибки вибиті. У деякі кімнати заходити відверто небезпечно.
І при цьому в кімнаті з розбитим вікном всі речі впорядковано, складено… Навіть підлога підметена, адже співробітники коледжу й гуртожитку весь цей час лишались на робочих місцях. Усвідомлення цього, спілкування з людьми, які були раді її бачити, додавало оптимізму.
Як зізнався один із викладачів коледжу, крадіжки були. Але крали лише валізи. Бо тим мешканцям гуртожитку, які приїжджали за своїми речами, не було в чому ті речі вивозити. Отак забрав хтось і валізу Поліни.
Вона забрала свій одяг, забрала якісь улюблені дрібниці на кшталт різьбленої дерев’яної шкатулочки, щоправда, травмованої під час обстрілу і вже порожньої, бо милі дрібнички з неї перемішались зі сміттям. Напевно, перемішались зі сміттям та були разом з ним прибрані співробітниками гуртожитку й іграшки з кіндер-сюрпризів, любі серцю навіть тоді, коли тобі вже 21, а не 13.
Вивозити це довелось у мішках, адже валізи вже не було. Тепер ці речі продовжують мандрувати з Поліною Кіровоградщиною. Замислюючись над цим, розумієш, що мандри скінчаться аж ніяк не завтра. Іноді це відчуття змушує плакати, але віра таки перемагає.
Юлія Сабаєва, Луганщина – Кіровоградщина
19.09.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
