До війни чи не найулюбленішими серед українців були голлівудські картини, що переносили на великий екран комікси про фантастичних героїв. Виходячи з кінотеатру, дітлахи мріяли про справжні пригоди у далеких світах, купували відеоігри, збирали колекції персонажів. Всі ці фільми об’єднувало одне: яким би не був головний злодій, добро завжди перемагало.
І маленькі, і дорослі не задумувались над тим, в чому вона – природа героїзму. Жили, росли, вчились, працювали, одружувались, виховували своїх дітей. І так було, допоки на землю України не прийшов ворог і не почав знищувати її вогнем. Це миттєво змінило людей. Чоловіки стали більш мужніми, жінки витривалішими, діти дорослішими. Поняття «герой» стало буденністю.
Війна триває. У кожного захисника в тилу залишилися рідні, друзі, близькі, заради яких вони власне й б’ються. І багато в чому результативність битв забезпечує не тільки зброя, оснащення, облаштування солдатського побуту, а й впевненість у тому, що рідні й близькі люди перебувають у хоча би відносній безпеці, що вони не голодують і не хворіють.
Бажання бути корисним переросло у волонтерство
Героїня моєї розповіді Тетяна Дехтярьова стверджує, що тил – це другий фронт, де все тримається на доброті й допомозі. Згадує, як жителі селища Печеніги на рідній Харківщині реагували на вторгнення сусіда-росіянина.
«Людей охопила паніка. Що робити, куди бігти? Стрімко зникали товари з полиць магазинів та аптек. Наше селище залишилося без шляхів з’єднання з обох боків. Мимоволі згадувала свою бабцю, яка завжди мала запаси сірників, солі, круп та іншого, – розповідає Тетяна. – Боляче було дивитися, особливо на стареньких».
Героїня відома своїм добрим серцем і подільчивістю. Допомагала завжди і харчами, і послугами, а то й порадою. Тому не розгубилася й почала шукати можливість у такий час бути корисною краянам. Вдалося познайомитися з такими ж небайдужими і хоча б невеликими партіями добувати гуманітарну допомогу.
«Ми привезли спочатку різні крупи, а потім тушонку, засоби гігієни, ліки тощо, – говорить Тетяна. – Звичайно, що хотілося більшого, особливо у перші дні війни. Але згодом почали підвозити продукти для населення військові, Червоний Хрест, інші волонтери, й стало легше».
Наразі волонтер-початківець знайшла гостру проблему й намагається знову бути корисною своїм односельцям та іншим жителям громади. Через обстріли чималенька кількість помешкань перетворилася на руїни або частково зруйнована. Тому будівельні матеріали дуже необхідні.
«Зима ж наближаться, а з нею холод. Зрозуміло, що у нас народ не чекає, як кажуть, милості ні від природи, ні від влади, а власними зусиллями облаштовує зруйноване. Але ж будівельні матеріали сьогодні дуже дорогі й далеко не кожному по кишені, – ділиться героїня. – Та й дрова не знайдеш. Хоча живемо серед лісів, але щоб купити, треба також викласти кругленьку суму. Де вона, та копійка, в бабусь чи матусь з дітками?»
Жінці вдалося залучити в громаду благодійний фонд, котрий надає саме такі матеріали, і наразі вона піклується про доставку зимово-ремонтних наборів для найбільш постраждалих. Люди отримують будівельні матеріали, дрова, хтось навіть «буржуйку».
Також Тетяна допомагає оформляти допомогу від ООН вразливим верствам населення.
«Процедура здійснюється онлайн, і тому людям похилого віку важко це зробити, хтось взагалі не може, – ділиться вона. – Починалося все просто: оформила спочатку своїм батькам, а потім сусідам, а там вже «сарафанне радіо» спрацювало».
Світ розділився на «до» і «після»
Початок війни, 24 лютого, Тетяна, напевне, запам’ятає на все життя.
«Було дуже гучно від вибухів, і те відчуття жаху просто словами не передати. Але поступово оговтавшись, разом із чоловіком Віктором поїхали до моїх батьків. Мама й тато також перелякані, почали разом збирати речі, ліки та інше необхідне, – згадує Тетяна. – Збирали на випадок від’їзду, бо не знали, чого чекати».
А вже о 10-й годині ранку до них у будинок приїхала родина Олексія з Чугуєва з двома маленькими дітьми. Люди жили в квартирі, що знаходилася поблизу військового летовища. Вже з першого вибуху помешкання не стало.
«Приїхали злякані, бо вибухом зруйнувало стіну будинку і вона ледь не впала на маленьку трирічну донечку. Дякувати Богу, дружина Олексія встигла в останні секунди вихопити маля, – розповідає жінка. – Вони дітей у машину похапали й приїхали, у чому були. Не можу згадувати без сліз».
Родину прийняли і розмістили навіть з комфортом. Для малечі дістали дитяче ліжечко, що залишилося від онучки Маші, знайшли й речі, й ванночку, аби всім було зручно.
А потім у цей гостинний будинок приїхали брат Сергій з сім’єю та рідними дружини. Знайшлося і місце, і тепле слово, і смачний обід.
«У мами з батьком розмістилося 14 чоловік, а ми з Віктором також прихистили своїх знайомих з Харкова, жили восьмеро», – розповідає Тетяна.
Непросто було, бо люди приїхали практично без нічого, тому добуванням продуктів займалися всі. Та не це було найстрашнішим. Перший день і ніч просиділи у погребах, бо гриміли вибухи і було дуже страшно. Сказати, що замерзли, – то нічого не сказати, особливо діти. Тож на ранок чоловіки зайнялися облаштуванням цих сховів. Повиносили консервацію, дошки на долівку поклали, зварили дві «буржуйки».
«А ще встановили повітряну дуйку, щоб тепло від «буржуйки» краще розходилося у погребі, – розповідає наша героїня. – Стало краще і тепліше, але не легше на серці».
Поступово налагоджували спільний побут. Як згадує Тетяна, доводилося тільки хліба по 8 буханок пекти.
Великий світ, а Батьківщина тут
Таким гуртом прожили більше місяця. Ситуація не покращувалася. У сусідні села вже зайшли орки, тож виникла загроза окупації й Печенігів. Тому поступово стали від’їжджати хто куди. Жінки з дітьми знайшли притулок у Польщі. Тетяна виїхала до своєї доньки Анни за кордон.
«Вона кожен день благала приїхати, плакала. Говорила: бери бабцю й діда та приїздіть, – розповідає Тетяна. – Своїх батьків я не вмовила, вони навідріз відмовилися покидати рідну домівку, а сама поїхала. Хоч зі своєю онукою Машенькою наспілкувалася та набавилася. Але думки все одно всі вдома були».
Тож коли в травні під час обстрілу селища «Градами» прилетіло на подвір’я і в будинок Тетяни, вона зібрала речі й повернулася. Чоловік вмовляв все ж таки виїхати до родичів на Житомирщину, але не склалося.
«Куди їхати? Де б не був, а вдома краще. Немає такої країни, як наша, бо тут все своє, все рідне, – ділиться героїня. – Ось я й сказала чоловіку: ну як ми поїдемо? У нас город, яке не яке господарство, та й будинок треба відбудовувати. А як поїдемо, то без консервації залишимося й час золотий – літо – для латання даху втратимо».
На тому й порішили. А Тетяна знову, крім власних клопотів, допомагає односельцям. Наразі вона продовжила займатися своєю професією – бухгалтерією, веде приватні підприємства. Її роботодавці теж доєдналися до допомоги потребуючим.
«Влітку наше селище декілька разів обстрілювали, у підвалах ховалися. А от коли Харківщину звільнили – стало тихо, – ділиться Тетяна. – Я не повірила, коли новину почула, що з сусідніх сіл орків вигнали. Та й усвідомлення, що ми вільні, не відразу прийшло».
Але коли офіційно підтвердилося, що Харківщина звільнена, то, як згадує героїня, разом із сусідами плакали та скандували «Слава ЗСУ!»
«Зараз вже легше, бо наші воїни звільняють території. Зрозуміло, що обстріли ракетами енергетичної інфраструктури – це страшне лихо. Та ми зможемо це пережити. І зиму пройдемо, і весну зустрінемо, аби швидше прийшла перемога!» – каже наприкінці Тетяна Дехтярьова.
Тетяна Сиром’ятнікова
