Через активні бойові дії на сході України розпочалася обов’язкова евакуація жителів Донецької і Луганської областей. Кіровоградщина зустріла вже три потяги з Покровська Донецької області з вимушеними переселенцями. Кропивницька, Олександрійська і Петрівська громади гостинно зустріли знедолених українців. Серед евакуйованих – багато людей з інвалідністю, маломобільних, дітей. Область підготувала для евакуйованих житло. Людей розселяють у соціальні гуртожитки, дитячі садочки, приватні будинки. Тих, хто потребує сторонньої допомоги, прийняли реабілітаційні центри і геріатричні пансіонати, хворих – лікарні. Всі переселенці отримали необхідну допомогу.
Евакуації потребують ще багато жителів східних областей, адже, за словами Віцепрем’єр-міністерки – Міністерки з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірини Верещук, там лишається ще кілька тисяч населення. Історія кожного переселенця – це особиста трагедія і біль від вирваного коріння життя у рідних домівках.
«Їжі не було зовсім. Рятували вишні, що достигли на дереві»
75-річний Аркадій Сніткін з Авдіївки Донецької області приїхав евакуаційним потягом до Кропивницького. З собою взяв єдину рідну душу – вівчарку Геру. Чоловік пересувається на візку, бо втратив ногу. Про себе розповідає: жив сам, рідних не має, тож коли евакуювався, забрав з собою собаку, не міг її полишити. Пара клунків з речами – все, що зміг узяти з нажитого.
Дорога видалася важкою для обох. Аркадій не може пересуватися без сторонньої допомоги, а собака увесь час була в наморднику. Гера немовби розуміла усю складність життєвої ситуації, у якій опинився господар і вона, бо її собачі очі випромінювали просто-таки людський смуток.
Про своє життя в рідній Авдіївці під час війни Аркадій розповідає скрушно:
«Щодня постійні обстріли. Будинки майже всі розбиті і зруйновані. Там уже немає ні газу, ні електрики. Ще у травні я вже не мав навіть їжі, всі крупи закінчилися. Знайшов три качани кукурудзи, зерно змолов на кавомолці, а качани перебив на дерть. Була у мене сіль, якою було засолене сало, я її заливав водою і там спливали маленькі крупинки смальцю, знайшов у підвалі банку томатного жмиху – і з цього варив таку мамалигу».
Аби приготувати їжу, потрібно було розпалювати вогонь на подвір’ї, проте це було дуже небезпечно, бо рашисти відслідковували, звідки йде дим, і туди стріляли. Такі «прильоти» траплялися часто, снаряди влучали у подвір’я і навіть у будинки. Аркадій Сніткін розповідає, що у сусідньому городі застряг снаряд, не вибухнув. У його ж будинку від вибухів повилітали вікна і двері, уламками побило дах.
Ворожі обстріли Авдіївки щодня посилювалися. Чоловік пригадує, як на початку травня у нього зацвіла абрикоса. З надією думав, що плоди достигнуть, він їх висушить і їстиме сушку. Але коли вийшов на подвір’я після чергового обстрілу, побачив, що цвіт на дереві увесь обгорів. Пізніше дізнався, що рашисти обстрілювали місто фосфорними снарядами, від вибухів яких усе довкола вигорає.
На вулиці, де жив чоловік, уже майже не залишилося людей. Не було кому допомогти йому купити і принести якоїсь їжі. Останнім часом вони з собакою зовсім голодували.
«Їжі не було зовсім. Рятували вишні, що достигли на дереві. Оце була вся моя їжа, а Геру вже зовсім не було чим годувати. Я був у відчаї. Тоді вирішив зателефонувати у Пенсійний фонд. Там мені підказали телефони гарячої лінії, за якими можуть допомогти виїхати з Авдіївки. А наступного дня до мене прийшов чоловік, дав сухпайок і сказав, що завтра відправлятиметься поїзд до Кропивницького. Це був мій шанс вибратися з Авдіївки живим», – каже літній чоловік.
Коли потяг прибув на перон у Кропивницький і волонтери допомогли Аркадію і Гері вибратися з вагона, він полегшено зітхнув. Тут його, як і усіх евакуйованих, одразу нагодували і напоїли гарячим чаєм. Не забули і про собаку.
«Чесно кажучи, я боявся сюди їхати. Але побачив, що тут дуже добрі люди, розумію, що нам з Герою у Кропивницькому буде краще, ніж удома, більше не голодуватимемо. Головне, щоб ми з нею були разом, бо в мене, крім неї, нікого більше немає», – з надією каже чоловік.
Аркадія Сніткіна у Кропивницькому не розлучили з улюбленою вівчаркою, як і всіх переселенців, які з собою забрали своїх домашніх улюбленців. Чоловіка поки розмістили у центрі тимчасового перебування безпритульних людей, йому виділили окрему кімнату з виходом на вулицю і пандусом. Він зможе самостійно вигулювати собаку. Обоє трохи заспокоїлися після пережитого, Аркадій Сніткін навіть сподівається, що тут йому допоможуть зробити протез, щоб він міг хоч трохи самостійно ходити. І вірить, що після перемоги повернеться в рідну Авдіївку.
“Три дні пішки тікали полями, бо нас мали вже розстріляти“
Неймовірно важкою і довгою була дорога з села Підстепне Херсонської області на Кіровоградщину для Наталії Макаренко та трьох її синів. Про страхіття життя на окупованій території Херсонщини розповідати без сліз не може. Каже, рашисти жорстоко поводяться з місцевими людьми, особливо якщо ті не приховують проукраїнської позиції. Але найстрашніше те, що є там і прибічники «руського міра», які здають своїх. Саме так сталося з її родиною.
«Жити там стало неможливо. У магазинах продуктів немає, на ринках ціни космічні, а готівки у людей майже немає, зняти її ніде. Ліків немає. Росіяни тримають людей у страху, грабують. Можуть прямо на вулиці зупинити і відібрати телефон, начебто для перевірки. За будь-який спротив – зразу стріляють. Я зателефонувала знайомим з Олександрійського району на Кіровоградщині і домовилася переїхати до них. Але ж виїхати з Херсонської області дуже важко. Людей не випускають. Дехто по кілька діб стоїть на виїзді з міста, сподіваючись його покинути. Комусь це вдається за гроші. Ми з синами зібрали речі і три доби переховувалися у полях, бо хтось вказав рашистам, що я підтримую Україну і ненавиджу росіян, а ще мій молодший син – татарин. Мене попередили, що нам додому повертатися не можна, нас там уже шукають і якщо знайдуть – розстріляють. Потім вийшли на трасу, і добрі люди довезли нас до Запоріжжя. Там дізналися про евакуаційний потяг із Покровська Донецької області до Кропивницького. Так дісталися в це місто», – схвильовано розповідає жінка.
Трохи перепочивши, підкріпившись і отримавши допомогу психологів, Наталія Макаренко з дітьми поїхали далі у село Микільське Олександрійського району. Там їх уже чекали.
«Я дуже вдячна людям, які допомогли нам вибратися з того пекла і знайшли нам житло. Ми не пропадемо, уміємо працювати на землі. Аби тільки пошвидше вигнали клятих рашистів із нашої України», – зі сльозами на очах говорить жінка.
Уже наступного дня після заселення у Кропивницькому людям привезли гуманітарну допомогу: борошно, олію, крупи, дитяче харчування, засоби гігієни. Таку ж допомогу отримали й переселенці, яких прийняли інші громади. Як запевнив начальник Кіровоградської ОВА Андрій Райкович, крім гуманітарної підтримки, допомагатимуть цим людям вирішувати питання із влаштуванням дітей у садочки і школи, працевлаштуванням.
Любов Попович, Кропивницький
14.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
