За одним з визначень, віра – це ментальний стан впевненості в істинності будь-чого. Недарма саме так звуть молоду жінку з Краматорську, яка прийняла непросте рішення залишитись у місті, аби допомагати його захисникам. І хоч сьогодні – після поїздки до дітей – вона вже в тилу, її серце разом з українськими військовими, які мужньо боронять рідні для неї вулиці.
Як і для всієї країни, життя Віри змінилося в мить. Рано вранці 24 лютого вона почула звуки вибухів. Розбудила родину і сказала, що почалася війна.
Вони з чоловіком мали план евакуації, бо вже пережили окупацію міста росією в 2014 році. В автівці був бензин, документи та валіза були складені, діти попереджені.
Але наступного дня чоловік сказав, що плани змінилися, і він залишиться захищати місто.
– Сядеш за кермо та поїдеш сама, коли буде потрібно. Я не можу інакше, – сказав чоловік.
Перші дні в місті відбувалось щось хаотичне та незрозуміле. Всі почали кудись бігти, щось робити, ніхто ще точно не знав що і як, але потрібно було діяти.
Першою подзвонила колишня сусідка, яка останні кілька років служила в Збройних Силах. Вона попросила знайти та привезти кілька важливих речей. Сказала, що впевнена, що Віра це знайде.
І вона знайшла. Спочатку знайшла гроші, потім транспорт, вони все купили і привезли.
“Я дуже добре пам’ятаю, як мені соромно було дзвонити своєму кумові, – він підприємець, і я точно знала, що в нього є гроші. Ніколи ні в кого нічого не просила, а тут довелось вперше. Він просто спитав “Скільки?”, і одразу гроші зайшли на картку.
За кілька годин подзвонили ще одні військові, потім ще одні. Потреби росли немов гриби після дощу. Лопати, сокири, кабель, казани, спальники, каремати, форма, термобілизна, взуття та бронежилети. Прийшлось згадувати старі контакти, шукати нові, телефонувати друзям за кордон, бо знайти щось в Україні було майже неможливо.
Гарні справи притягували до себе гарних людей.
Наша команда розросталася. Ми мали дівчину, яка в прифронтовому місті і в зачинених магазинах могла знайти неймовірні на той час речі, наприклад павербанки та теплі шкарпетки, які в перші тижні війни були страшенним дефіцитом, хлопця, який міг знайти спорядження та взуття за лічені години, а ще знайти бус, уазік і налагодити доставку із західної України, поки ми пили ранкову каву. Ще одна дівчина вміла настільки швидко написати заявку у фонди, що ми не встигали розвантажити бус, а вона вже відправляла новий лист.
Війна сильно оголила всіх, і люди почали проявлятися в найкращих своїх якостях.
Звичайно, були випадки недоброчесних вчинків, але про них і тих людей згадувати зовсім не хочеться.
А хочеться згадувати про вегетаріанське кафе, яке кожного дня готувало по 50 гарячих обідів, які ми розвозили по блокпостах. Ви б бачили, як хлопці раділи тим гарячим вареникам та плову. Хочеться згадувати про крамницю крафтових сирів, яка віддала всі свої запаси на потреби військових, і ми намагалися робити бутерброди з пармезану та камамберу. Або про звичайного чоловіка, який десь знайшов мій номер та привіз двадцять коробок сиру Філадельфія. Ми віддаємо хлопцям їжу, кажу: “Ось такий сир є, ось такий, це філадельфія, будете її на хліб якщо що намазувати. А він так жалісно на мене дивиться і питає: ”А що просто мівінкі немає у вас?”
А мівінкі не було, взагалі з сухпаями перші тижні було дуже погано. Нам збирали їх добрі люді на заході країни, а ковбасу та сосиски віддавали підприємці.
Такі прояви людяності та підтримки в мене завжди викликали сльози. Ось так тримаєшся довго, не пропускаєш все через себе весь той жах, що коїться, а потім п’ять ящиків ковбаси, привезені просто так, щоб вони не голодні там воювали, вибиває тебе із колії.
А ця взаємопідтримка у волонтерському середовищі, – про неї можна безкінечно розказувати.
– Я тобі бронік привіз, на складі лишив.
А я тобі що винна?
Та нічого, ну якщо сильно хочеш подаруй мені того бінокля, що у вас лежить.
“Не зміг тобі додзвонитися, люди готові допомогти, я потреби своїх продублював і половину тобі завезу днями”.
“Коробки з берцями закинув тобі на склад, бо в тебе телефон зайнятий, ти мені винна шампанське після перемоги”.
“Твоїм треба турнікети? Одразу кажу, що нормальні, бо тобі ненормальні не можна давати, ти їх всі на мене накрутиш”…
Працювати поряд з такими людьми – велика честь для мене.
Родина
Спочатку всі жили в батька, бо він мешкав на першому поверсі, і там здавалося трохи безпечніше.
Нескінченні сирени трохи напружували, але ситуація здавалася контрольованою.
Ховалися в коридорі та облаштували собі комору. Після другого авіаудару по місту прийняли рішення вивезти дітей в безпечне місце. Про те щоб їхати з ними Віра навіть не замислювалась.
Я безкінечно сильно люблю своїх дітей, але залишити наш волонтерський центр на той момент не могла морально, телефон не замовкав ні на хвилину, ми постійно вирішували сотні питань, комусь щось купували, замовляли та везли. Я відчувала, що моє місце зараз саме тут”, – каже Віра
Діти все це розуміли, тому героїчно сприйняли те, що поїдуть з бабусями.
“Ти обіцяєш, що скоро приїдеш до нас? Точно обіцяєш?” – менша донька заглядала в очі та притискала свого ведмедя на пероні вокзалу.
“Я буду тобі дзвонити кожного дня, а ти будеш відповідати, весь час бери трубку, чуєш мене?”- старша стурбовано і розгублено смикала рукава светра.
“Це були найважчі хвилини мого життя. Коли я посадила їх на потяг та йшла по спустілому вокзалу, то думала: як може людина одночасно відчувати таку сильну любов і ненависть? Всередині все тремтіло, сльози котилися градом, але я знала, що то єдине правильне рішення”.
Почалися холодні та монотонні дні, коли я прокидалася о шостій від першого дзвінка, йшла до центру, виконувала свою роботу, без сил приходила ввечері і заплющувала очі.
Зараз важко сказати скільки тон вантажу ми отримали та на яку суму. Скільки коробок та ящиків були завантажені, перебрані та відвезені військовим за призначенням.
Скільки випито кави та скурено сигарет. Мороз та постійні вибухи з сиренами виснажували. Але розуміння, що хлопцям набагато важче, додавало сил. Ми намагалися підтримувати один одного, постійно жартували та підколювали, відганяючи тривожні думки, яких ставало все більше.
Дзвінків без відповіді та непрочитаних повідомлень ставало все більше. За місяць кожен голос з того боку телефона став вже рідним.
Пам’ятаю, як одного разу хлопці зателефонували та попросили купити їм тосол. Ми купили та поставили в центрі три каністри. Телефоную – немає зв’язку, на інший – та ж сама історія. Пройшов день, два, тиждень. “Може приберемо його на склад? – питають дівчата, – Ні, вони приїдуть, знаю шо приїдуть. Так той тосол простояв десь три тижні в коридорі, і я вже, здається, змирилася з тим, що за ним ніхто не приїде, як одного разу бачу на екрані знайомий номер.
“Ми в порядку, Вірунька, ми живі”.
“Я через вас посивію завчасно, – наче сварю їх, а сама ледь стримую сльози.
На початку квітня я зрозуміла, що маю побачити дітей, і ця туга за ними заважала тверезо мислити та працювати. Я сіла до нашого бусу, який їхав за вантажем на захід країни та пообіцяла, що за чотири дні повернуся.
Дуже хотіла зробити дітям сюрприз, і про мій приїзд знала тільки бабуся, малі нічого не знали. Ми не бачились цілий місяць, і я дуже хвилювалась. Менша донька вийшла у відкриті двері. Пам’ятаю як вона закричала і повисла у мене на шиї. Ми так і сіли на вулиці на сходах. Йшов дощ із снігом, а ми сиділи на вулиці, міцно обійнявшись, та плакали.
Потім ми багато гуляли вулицями, я здивовано дивилась на людей, які сидять у кафе, на працюючі магазини, на аптеки в яких були знеболювальні та корвалмент.
Дні минули дуже швидко. Вночі перед від’їздом я не могла заснути і почула, як мала хнюпає носом.
“Ти не можеш не поїхати? Дивись скільки тут людей, ніхто з них не там, чому ви з татом там? Я не можу без тебе, будь ласка, лишись”.
Зранку я поїхала на Схід. Дорога була важка, і новини з міста не дуже втішні.
Вночі подзвонив чоловік і попросив не заїжджати в місто. Потім подзвонили хлопці військові і також попросили виїхати всім нашим волонтерам. Потім ще одні.
Ми вирішили їхати все одно, бо мали довезти важливі речі, але в дорозі подзвонили всім своїм колегам і прийняли важке рішення виїхати з міста того ж вечора.
Двома бусами ми вивезли трьох собак, сімох котів, щура та равликів. А ще пʼятьох волонтерів, які зовсім не хотіли нікуди їхати. Ніхто не знав, куди ми їдемо та що буде далі. Ми просто їхали нічною дорогою, залишаючи за собою звуки сирен міста, що стояло на краю прірви.
Життя в тилу
Перші кілька днів я просто лежала і ненавиділа себе за прийняте рішення. Гризла себе зсередини вдень і вночі. До тями мене привів важкий дзвінок, шукали машину, щоб вивезти поранених.
Я зрозуміла, що час на самовинищування скінчився, і треба знову працювати.
З того дня я майже не маю вихідних. Ми знову все купуємо, завантажуємо і передаємо.
В центрі лишилося кілька людей, які за певних обставин не можуть виїхати з міста, то ж вони там приймають, а ми тут шукаємо і передаємо.
Наші волонтери живуть зараз по всій країні, центральні та західні області в одному ритмі продовжують купувати форму, їжу та обладнання, шукати транспорт та допомагати нашим на сході.
Більшість з тих військових, яким ми зараз допомагаємо ніколи не бачили мене, бо вони зайшли вже після того, як ми виїхали з міста. Але вони знають кодову фразу, яка завжди змушує мене вставати та щось робити для них: “Мені хлопці сказали, що ви допомагаєте”.
Ми намагаємось, здається, що дуже мало, що це якась маленька краплина, що треба більше. Але ми робимо свою маленьку справу кожного дня, і таких як ми – мільйони. Кожен з нас робить свою справу, яка наближає нашу Україну до Перемоги.
Валерія Пімкіна, журналістка «Краматорськ Post», Краматорськ, Донецька область
30.05.2022
Матеріал підготовлений підготовлений у рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії.
