Нещодавно видання «НВ» в репортажі з Кривого Рогу привело слова Олександра Вілкула про те, як місто зустріло перший день війни. Очільник військової адміністрації розказав, що о 5-й ранку зателефонував в аеропорт і дав команду заблокувати злітну смугу дорожньою технікою, а на в’їзди у місто вивів великовантажні автомобілі БеЛАЗ. Ці та інші заходи допомогли організувати міцну оборону, що не скажеш про психологічний стан людей. Вони реагували природньо – виїжджали у пошуках безпеки.
Це третя війна в моєму житті: Придністров’я, Майдан, 24 лютого. Пам’ятаю кожну з них. Більше не хочу, більше не можу. Боляче. Думати. Дихати. Жити.
Мені було 6 років, коли я почула перші постріли та вибухи. Це була війна в Придністров’ї. Тоді, бувши маленькою дівчинкою, не розуміла чому це відбувається. Не розуміла, чому ми тікаємо з нашого красивого, затишного дому в Молдові. Не розуміла, чому всі мої улюблені речі та іграшки я не можу взяти з собою. Чому ми їдемо так раптово, швидко та довго. Я питала: “Мам, а коли ми повернемось додому?”. Відповіді не було. І я більше ніколи туди не повернулася.
Батьки рятували нас від війни. Везли в Україну до бабусі. Пам’ятаю зруйнований міст, блокпости, військових з автоматами. Ніколи цього не забуду. Я спала. Прокинулася від того, що на мене з обох вікон машини направлені автомати. Так військові перевіряли чи перевозимо ми щось заборонене. За їх планом я мала злякатися та все розказати. Злякалася, але не розказала, бо не було що. Ми нічого не ховали. Просто тікали від війни. Цей страх і жах я несу все своє життя.
Протягом життя не раз бачила сон — на мій будинок летить літак і кидає бомбу. Один і той самий літак. Білий з зеленою смугою на правій стороні. Летить прямо на мене. Іноді я навіть бачила льотчика, який в ньому — красивий, молодий хлопчина з зеленими очима та злою посмішкою. Він чомусь мене ненавидить і хоче вбити. Не знаю чому, але відчуваю це дуже чітко. Ненависть. Чому вона існує та чому я в чомусь винна?
24 лютого я прокинулася від вибуху. 6 ранку. Я жила біля військової частини, яку атакували першого дня війни. Скло в будинку повилітало. Кішка в паніці сховалася під диван. Син не зрозумів нічого. Моя перша думка — невже знову? Ніколи не думала, що війна можлива у 21 столітті. Помилялася. Можлива. Справжня, жорстока війна.
Читайте також: Якщо прилетить, то нехай, але так, щоб не мучитися
Другий вибух. Я зрозуміла, що треба тікати. Швиденько покидала в рюкзаки речі, закуплену заздалегідь їжу, документи, фото мами і її записник. Є певні речі в житті кожної людини, які неодмінно мають бути завжди поруч. У мене — це фото моєї мами та її маленький блокнот. Маленький чорний блокнотик, в якому мама записувала щось важливе та цікаве. Короткі рецепти, маленькі вірші, дні народження, нумерологічні формули. А також мої малюнки. Пам’ятаю довгу чергу до лікаря і цей маленький мамин блокнот. Там я навчалася писати букви. Мені було 10, коли мама померла. З того часу багато що змінилося, але не біль. Він не вщухає ніколи. Її фото допомагають мені тримати з нею зв’язок. Чорний записничок — мій талісман, який пам’ятає мене маленькою дівчинкою.
Читайте також: Родина з Комишувахи: Так хочеться додому, навіть на попелище, але українське…
Третій вибух. Син одягнений, я шукаю кішку.
Четвертий вибух. Ми йдемо з дому. Більше ми туди не повернемось.
Ніколи не було так людно о 6 ранку на вулицях міста. Сім’ї з дітьми, валізами, собаками, котами. Стоять на дорогах, намагаються зупинити машини, просять кудись підвезти. А ми не можемо нікого взяти, нас в машині 6 дорослих, 3 дитини, кішка та собака. Люди панікують. Як страшно бачити перелякані очі матері, яка намагається спасти свою дитину.
Мене трусить, в голові звуки вибухів. Але я все чітко розумію. Почалася війна. Росія на нас напала. Я повинна рятувати свою дитину, як колись мене рятували мої батьки. Це моє першочергове завдання. Тепер рятівниця — я.
5 днів ми жили в бомбосховищі. Теплому, але темному та незатишному місці. Пахло сирістю, їжею та памперсами. Перші дні ми майже не розмовляли, прислухалися до вибухів, літаків, танків, гелікоптерів, будь-яких незвичних звуків. Навіть собаки, здавалося, лаяли по-іншому. А потім настала тиша. Страшна та жахлива тиша. Повітря було важким і насиченим небезпекою. І я зрозуміла “я не можу більше тут бути”.
1 березня ми з сином поїхали з нашого міста.
Дорога була важкою та довгою. Багато машин, безліч блокпостів, неймовірна напруга кожного метру шляху. Звуки сирени додавали жаху. Якось ми зупинилися на заправці. Випити чаю та вдихнути свіжого повітря. Людей багато, всі стурбовані. Хто звідки: Харків, Дніпро, Запоріжжя. Жодного безпечного міста в Україні вже немає. Всі під небезпекою удару. Всі ми тікаємо. Від війни.
Вечір, поїздка, гарячий чай — так приємно відчути щось зі звичайного життя. Можна було б уявити, що ми подорожуємо, їдемо в гості або у відпустку. Але сирена повернула до реальності. А потім спалах. Яскравий, великий спалах десь на горизонті. Щось прилетіло. Я рахую секунди, щоб зрозуміти як далеко він від нас (так мій батько вчив мене рахувати відстань від блискавки). Приблизно 10 кілометрів. Далеко. Але хтозна-куди воно влучить наступного разу. Все кинули та в паніці поїхали далі. Це були найстрашніші години мого життя. За вікнами темно, поле та ліс. Подекуди звуки вибухів та далекі спалахи. Вікна в машині відкриті, хоч і холодно, але мали чути що і де відбувається. Жодного слова майже 5 годин. Здається тоді я й отримала свої перші 3 сиві волосини.
Ми їхали, не зупиняючись, 12 годин. Діти, собака та кішка трималися дуже гідно. Чомусь вони розуміли, що не можна нити, вередувати та балуватися. Їли, спали, питали коли приїдемо. А ми не знали що відповідати. Просто їхали. Тікали від війни. Тривожні новини про нові прильоти, вибухи, жертви додавали жаху. Але ми трималися, як і діти, гідно. Розуміли — маємо найвищу ціль — врятувати своїх дітей.
7 годин на кордоні — останній крок (так ми думали тоді), і ми будемо в безпеці. Ми залишили Україну. Нашу красиву, вільну, сильну Україну. З болем у серці, зі сльозами на очах, із неймовірно важким відчуттям зради. Але ми залишили Україну. Коли перетнули кордон, я розридалася. Від стресу. Через годину піднялася температура. Від стресу. Наступного дня втратила голос. Від стресу.
Тікати від війни за кордон — це зрада? Покинути свій дім, залишити там все, що важливе, близьке та тепле: звичне життя, улюблену чашку, м’якенький халат, зручні капці, затишний куточок на балконі. Я проміняла своє життя на безпеку свого сина. Пошуки безпеки — це зрада? Постійно думаю про це зараз.
Тут ми не живемо. Тут ми чекаємо. Нічого не приносить задоволення, нічого не тішить. Радіти не можна, сміятися не можна, носити яскраве не можна. Тому що в нашій країні війна. Я постійно відчуваю тривожність. Щось гучно впало — небезпека, літаки — небезпека, звуки швидкої — небезпека. Все навколо страшне та небезпечне. Колись наснився сон про війну. Я бігла боса по землі, відчуваючи грудки землі під ногами, з маленькою дитиною на руках. Серед вибухів і вогню. Сховалася в підвалі, дивлюся, а там спить інша дитина. Прокинулася. Не розуміючи, що то був страшний сон, почала будити свого сина та переконувати, що треба тікати. Добре, що він у мене дорослий. Зрозумів, що відбувається. Заспокоїв, вклав спати. Коли я перестану тікати?
Я постійно відчуваю себе зрадницею. Чому не лишилася в Україні? Не пішла волонтерити? Не плету сітки? Чому я цього не роблю? Питаю я себе постійно. І не можу відповісти. Бо не знаю відповіді. Якби вона була у записнику моєї мами… Але там її немає. Як і порад, як із цим жити.
Читайте також: Народитися під час війни
“Мам, а коли ми повернемось додому?” — питає мене мій син. І тепер я розумію чому в дитинстві я на це питання жодного разу не чула відповіді. Тепер я розумію, чому мама постійно пропонувала поспівати після цього мого питання. Щоб не розридатися. Щоб не брехати. Щоб не засмучувати. Щоб берегти. Бо це найвища наша з тобою ціль, мамо, — зберегти своїх дітей.
Це найскладніше питання мого життя, яке переслідує мене з 6 років, з тієї першої війни. А я бачила їх три: Придністров’я, Майдан, 24 лютого. Пам’ятаю кожну з них. Більше не хочу, більше не можу. Боляче. Думати. Дихати. Жити.
Ксенія Мінчук, журналістка ІА «Есперт КР» та Громадського радіо.
Наразі перебуває у Кракові, Польща
01.06.2022
Матеріал підготовлений підготовлений у рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії
