Українцю не треба пояснювати, що таке для нього рідний дім, і що означає покинути його і поїхати у невідомий світ. Це такий біль, який вже ніколи не вийде із серця. Людей, які пізнали в Україні цей біль внаслідок вторгнення росіян, за даними ООН, більше восьми мільйонів. З них 44 % припускають, що назад вже не повернуться.
На кухонному столі застелена новенька скатертина, стоїть розмальована яскравими квіточками цукорничка, в будинку затишно, бо Світлана дуже полюбляє, щоб все в будинку було до діла… У телефонній розмові Світлана ділиться новим здобутком з подругою: “Іра, а в мене тепер є гарна цукорничка і скатертину нову постелила…”. Вона й сама не може повірити, що можна так радіти дрібничкам. Що в одну мить опиниться далеко від свого рідного селища. І все через війну…
Комишуваха
До Петропавлівки Світлана з чоловіком Василем та мамою Марією виїхали з селища Комишуваха. Це невеличке мальовниче селище в Попаснянському районі на Луганщині. До війни там мешкало близько 2000 тисяч жителів.
“Як у нас гарно було і в селищі, і місті… Таку школу відбудували, в місті такого закладу немає.
Дитячий садок гарний, все нове: металопластикові вікна, спортивний та тренажерний майданчики зі штучним покриттям, дітки там займатися. У місті й алеї, й фонтани, й вуличні ліхтарі… Така краса. І тут нам говорять, що буде війна. Яка війна? Нам тільки жити, ми все для цього зробили”, – згадує пані Світлана.
2014 року до Комишувахи вже заходили ворожі війська. Проте 12 серпня 2014 року українські військові вибили прибічників ЛНР з селища. І хоч відтоді цілковитої тиші жителі селища не чули, проте життя продовжувалося, налагоджувалося. Пройшло вісім років окупанти знову про себе нагадали…
30 травня 2022 року голова Луганської ОВА повідомляє: “Росіяни добивають Комишуваху”. Російські війська відкрили щільний вогонь по Комишувасі: зруйновано школу і сільраду, влучили в двоповерховий будинок, де ще не евакуювалися двоє жителів”.
На той момент у Комишувасі залишилися близько сотні жителів, яких намагалися евакуювати з селища. Залишатися було вкрай небезпечно, евакуюватися — також рулетка, бо окупанти обстрілюють евакуаційні автобуси…
Люди ховалися в підвалі багатоповерхівок. Але й підвали вже не були надійним муром від ворожої артилерії. Світлані з родиною вдалося виїхати з селища власним автомобілем. Окупанти згодом примусово вивезли всіх, хто лишився в селищі на окуповані території. Будинки місцевих жителів почали грабувати, все награбоване вивозили та продавали.
Зараз в селищі Комишуваха не лишилося нікого, та власне й від самого селища нічого не лишилося…
Читайте також: Якщо прилетить, то нехай, але так, щоб не мучитися
Родина
У Комишувасі родина Світлани прожила все життя. Тут народилися, будували своє гніздечко, жили, працювали.
“Усе було добре у нас. Ми працювали, жили, хто міг думати, що так все повернеться. Наша родина зараз розколена на дві половини. Донька одружена й проживає в Росії, там і онучка наша. А син ще не має власної сім’ї, зараз на війні, захищає нашу Україну. Донька щодня гукає до себе. А я не можу їхати в країну, яка забрала в мене все. В Україні мій дім, тут мій синок, ми не лишимо його самого. Щодня діти умовляли виїхати з Комишувахи, а нам так шкода було залишити нажите. У нас в Комишувасі дуже гарний будинок. Чоловік – будівельник, все зробив до діла, з комфортом”, – розповідає Світлана.
Посадили картоплю, посіяли моркву, засіяли пшеницю… І це вже під гул снарядів.
“Ми думали, що буде війна, і нам нічого буде їсти. Як ми можемо поїхати коли в нас тут все і тракторець, і машина, і господарство. Все життя вкладали в затишок, думали будемо старість там доживати”, – розповідає Світлана.
Бабуся Марія
Бабуся Марія Федорівна (мама Світлани) народилася 1939 року, зараз їй 83 роки. Пережила Другу світову війну. Але ніколи-ніколи не виїжджала зі своєї домівки. Жінка ногами майже не ходить і не хотіла лишати батьківщини. У березні цього року жінка 40 днів просиділа в підвалі.
“Ми у Другу світову нікуди не переїжджали, нікуди не бігли, нічого такого не було. У моєї мами було четверо дітей і всі живі. 1943 року звільнили Луганщину, мені було 4 роки тоді. Ми все пережили й голод, і війну. Але такого пекла тоді не бачили. Мені вже 83 роки, вважаю, що я прожила життя, а в чому діти і онуки винні? А ці молоді солдатики, які гинуть, як же їх шкода. Яке ж материнське серце витримає”, – розповідає Марія Федорівна.
Одні руїни
Світлана згадує про пережиті страхи і плаче. Такого жаху, каже, не було 2014-го.
“У 2014 році в нас було спокійно. Ми не переживали таких жахіть. А тепер на власні очі бачимо, як вбивають людей. І не має змоги по-людськи поховати. Замість домовини – замотують в ковдри, в мішки, і хоронять на городах. Один за одним будинки вигорають, бомблять… Снаряд попав в будинок моєї сестри – все згоріло за десять хвилин. У сусідки чоловік паралізований, доглядає його сама, вийшла по воду з будинку — вибухом відірвало голову. Такого жаху нікому не бажаємо”, – з острахом згадує Світлана.
Підвал
Родина пережила 2014-й рік в Комишувасі та сподівалася, що 2022-му зможуть лишитися вдома. Але тепер все не так, як вісім років тому. У підвалі родина пробула понад 50 днів.
“У лютому, коли почався наступ на Україну, ми вже почали готувати підвали, чоловік підварив буржуйку. Але це була більше пересторога, і ми вірили, що підвал нам не знадобиться. До нас війна дійшла 3 березня. Ні сирен, ніяких сповіщень, ніяких попереджень… 4 березня почалися такі обстріли, що ми вже сиділи в підвалі. Тільки у години затишшя, це було десь з 4-й ранку, вибігали по домівках, щоб приготувати їжу. Встигала навіть хлібинку спекти. В інший час виходити на вулицю не можна було”.
Разом із сусідами родина Світлани облаштували підвал: внесли туди все, що могло знадобитися. Ліжка, посуд, ковдри, харчі, воду. Ховалася в підвалі близько 30 осіб.
Була в підвалі й сусідка з трьома дітками (найменшому хлопчикові 3 рочки, дівчинці 8 років і старшому 15 років). Старший хлопчик мав онкологічне захворювання та перелом хребців, тож був нерухомий. З ними дуже здружилися за цей час.
“Жінка з дітьми наважилася першою, хоч і під обстрілами, евакуюватися. Ця подорож була для них повним жахом. Але вони встигли виїхати до Києва, а ми лишалися вдома, надіялися, що нас мине”, – розповідає Світлана.
Життя в підвалі ще довго давало свій відголос, адже прожили 50 днів під постійними канонадами.
“Ми не роздягалися на ніч. Спали в одязі. На дворі лютий — ми оце забігли до будинку, швиденько обмилися і знову натягуєш усе на себе. Коли ще вдома ночували, вночі одну шкарпетку зніму, другу шкарпетку зніму, а потім чую свист, швидко все натягуєш знову. Ми жили в постійному очікуванні, що треба бігти в підвал”, – розповідає Світлана.
Навіть коли родина виїхали в Петропавлівку, ще довго не наважувалися знімати на ніч одяг.
Евакуація
Обстріли не затихали та все наближалися до Комишувахи.
“Коли ми надумали покинути село, вже було майже нереально виїхати: були постійні обстріли… І все ж ми виїхали з Комишувахи. Збиралися дуже швидко, за годину треба було взяти тільки найважливіше. Я вхопила якісь чашки, постільне… Відібрала старі фото з дітьми і все. Забрала подушку-віслючка. Я її кладу в сумку, а чоловік – з сумки, я знову кладу в сумку, бо то ж подарунок моєї онучки. Вася каже: залиш, не бери зайвого. У нас думка була, що ми скоро повернемося”, – пригадує Світлана.
Найскладніше було забрати маму Марію Федорівну. Жінка жила окремо в будинку. Ногами майже не ходить, тож подружжя швидко придумало як маму перевезти. Умостили маму на господарську тачку та й повезли. Зараз пригадують це з гумором, жартують: “Зять на весіллі в тачці не катав, хоч на схилі віку покатає тещу”.
Петропавлівка
Світлана з родиною поселилися в Петропавлівці. Оселилися в будинку, який допомогли облаштувати волонтери. У порожньому будинку з‘явилися меблі, старенька пралка, найнеобхідніші речі. Про облаштування в будинку вже дбали самостійно.
“Уперше після підвалів ми опинилися в тихому місці. Тут хоч і вмикають сирени, проте тут тиша, працюють магазини. Якось зібралася і пішла в магазин. На поличках побачила скатертини на стіл, точнісінька така, як була в мене вдома. Мене накрили емоції”, – Світлана розплакалась, трішки заспокоївшись, продовжила. – “Хотіла купити скатертину, щоб хоч частинку з нашого будинку нагадувало, але подруга мене відмовила, бо то буде нагадувати про жах, який ми пережили. За що нам таке не розумію. Нас позбавили радості, роботи, житла, всього. Ми ж ніколи не будемо такими, як ми були. Як з цим миритися, як жити далі, з чого почати у свої 53 роки”?
До Петропавлівки Світлана приїхала вже за однокласницею Іриною. Її родина виїхала з Комишувахи раніше, будинок шукала для подруги.
“Ми так за Ірою й приїхали сюди. Як добре, що поруч є рідні люди. Так нам легше, вона як рідна мені. Хочеться мати якусь рідну душу. Ми з нею зустрічаємося і посміємося, і поплачемо… Разом переживаємо всі труднощі”.
Світлана знову починає плакати. Кожен спогад дається важко.
Днями з Комишувахи вдалося виїхати й рідному брату Марії Федорівни — Віктору. У свої 76 років він подолав відстань з Комишувахи до Петропавлівки на електровелосипеді. Виїхали о 6-й ранку, а наступного дня надвечір були в Петропавлівці.
“У лісосмугах ночували в спальниках. Виїхали в чому були, навіть без шкарпеток. Каже: “Марію побачив, треба й брата побачитись”. І зібрався далі їхати до Полтави на велосипеді. Але вже до Полтави відправили його автомобілем”, – розповідає Світлана.
Думки до дому
“Так хочеться до дому, навіть на попелище”, – говорить Світлана. – “Перед виїздом, відчувала, що це останній раз на своєму подвір’ї, у своєму домі. От що забрала з будинку, то це ікони, а одну залишила, щоб охороняла наш дім”, – зізнається Світлана.
Насправді ж у Комишувасі немає вцілілих будинків. Про те, що будинок згорів дізналися нещодавно. Повертатися немає куди. Родина обживається на новому місці. Розробляють город, наводять лад у дворі. Василь вже знайшов собі роботу. Бабусі Марії купили гачки і вона зайнялася улюбленим плетінням килимків з ганчірочок. Пані Марія говорить часто про війну.
“Отака біда прийшла, що хочеться плакать, кричать”, – говорить пані Марія. – “Хочеться вийти на зустріч окупантам і сказати: “Та що ж ви робите, та зупиніться, заради дітей”. Споконвіку Донбас був Україною, а тепер ви що з ним хочете зробити? Повиїжджали люди, а кожен хоче додому, хоч і на руїни, аби вже це все скінчилося. Коли сиділи ми в підвалі, священник привіз нам свічку. Я ще не бачила такої великої. Ми її запалювали, а до того – крутили каганці на олії, які капотіли. Хто подумав би, що у 21 сторіччі каганці робитимемо. Хто б міг подумать, що ми, українці, будемо по всьому світі шукати прихисток”.
Родина не перестає дякувати за прихисток: “Люди надзвичайно добрі і щедрі”. Надіються на мир і Перемогу.
Ірина Ситнік, «Петропавлівка City», Петропавлівка, Дніпропетровська область
2.06.2022
Матеріал підготовлений підготовлений у рамках спільного проєкту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру міжнародного розвитку за підтримки Посольства США у Києві та Міністерства закордонних справ Естонії
