“Окупація – це коли ти вдома, але здається, що в полоні”

«Рубіжне розділило долю Маріуполя. Промислове місто зруйноване вщент, уцілілих будівель немає, багато будинків відновити неможливо. На подвір’ях – цвинтарі», – написав голова Луганської ОВА Сергій Гайдай.

До війни тут проживали понад 60 тисяч жителів, працювали на заводах, у бюджетній сфері, у розвиненому малому підприємництві. Сьогодні рубежі розділилися на три категорії: ті, що евакуювалися у безпечні міста України чи за кордон; ті, кого депортували до росії або на окуповані території; ті, що залишаються у заручниках у кадировців та проживають у підвалах міста.

В Рубіжному досі відсутні комунікації. Окупанти не можуть організувати навіть елементарне вивезення сміття, яке накопичилося у дворах ще навесні. У кожному кварталі воно перетворилося вже на стихійні звалища. Сотні рубіжан досі залишаються похованими поблизу власних будинків. Місто, яке випускало продукцію, яка дозволяла побачити світ у різних фарбах, перетворене на попіл.

До повномасштабного російського вторгнення Ганна (ім’я героїні змінено) разом із чоловіком та маленькою донькою проживали у Рубіжному, що на Луганщині. У них були спокійне життя, улюблена робота та надія на завтра. Все щезло вмить 24 лютого 2022 року.

Коли на початку березня окупанти розпочали штурм міста, перебувати там стало небезпечно і сім’я вирішила виїхати на північ області до батьків. Селище Троїцьке, в якому вони були змушені зупинитися на той момент, було вже захоплено російськими військами, а угруповання «ЛНР» встановлювало свої «порядки».

Ганна розповіла нам свою історію перебування в окупації та причини, які змусили сім’ю залишити рідний край, вирушивши у невідомість за тисячу кілометрів.

Життя до

Рубіжне, осінь 2021 / фото Олексій Артюх

До 24 лютого я жила спокійним, розміреним життям: виховувала маленьку доньку, чекала на чоловіка з роботи, сама трохи працювала віддалено. У вихідні ми з сім’єю за традицією пили каву біля готелю. Ходили в гості до друзів, їздили погуляти в інші міста – найчастіше у сусідні Лисичанськ та Сєвєродонецьк. Мріяли купити будинок у Рубіжному та завести собаку.

Одна з кав’ярень у центрі Рубіжного. Одне з улюблених місць
мешканців міста / Фото Олексія Артюха

Нам подобалося у цьому місті. Воно було таким затишним, тихим і по-своєму красивим, дуже зеленим. Останніми роками Рубіжне сильно розвивалося, і ці зміни помічали буквально усі жителі міста: відкривалися нові магазини, постійно щось ремонтувалося. Багато було молоді, зокрема студентів-іноземців.

Чи знала я, що буде щось страшне? Передчуття було, але мені здавалося, що війна спалахне з новою силою тільки на Донбасі. Про те, що це станеться по всій країні, навіть подумати не могла. Коли в ЗМІ почала з’являтися інформація, вирішила про всяк випадок подивитися, де знаходиться найближче бомбосховище.

Найстрашніший ранок

Вранці 24 лютого ми прокинулися від дзвінка свекрухи, яка мешкає на Луганщині біля кордону з Росією. Вона сказала, що у них стріляють. Я почала дзвонити своїм рідним, вони теж чули якісь звуки, але ніхто не знав їхнього походження. У Рубіжному тим часом було тихо. Близько сьомої ранку чоловік поїхав на роботу до Краматорська, запевнивши мене, що все нормально і щоб я не накручувала себе. І вже потім почала з’являтися інформація по ТБ та в Інтернеті. За кілька хвилин пролунало кілька вибухів і в нас. Далі – як у маренні. Обдзвонювала всіх рідних і друзів через кожні 15 хвилин. І коли хтось не брав слухавку більше, ніж протягом години, серце просто виривалося. Взяти себе в руки мене змусила 11-місячна донька, яку треба було нагодувати і заспокоїти.

Бігти чи залишатися?

Ми думали, що все вирішиться за кілька днів дипломатичним шляхом, тож спочатку думали залишатися. Та й їхати з дитиною здавалося небезпечнішим на той момент, ніж перебувати в місті.
На початку березня зрозуміли, що добра вже можна не чекати і що нам потрібно рятувати дитину. Тоді вже були загиблі в Сєвєродонецьку і почало прилітати по Рубіжному.

Прилавки одного з рубіжанських супермаркетів “АТБ” на початку березня

Надворі було 5 березня. «Визволителів» тоді в місті ще не бачили, «прилітало» тільки на околицях. До тотального мародерства також залишалося кілька днів. Купити продукти та підгузки було складно, але ще можливо. Запам’яталося, як ми йшли по хліб через ринок на «Ластівці», а до нас вийшла жінка з кондитерської крамниці і дала торт. Сказала, роздають товар, що залишився.

Зібрали два пакети речей, коляску, двох своїх котів і почали шукати шляхи втечі. Спершу намагалися вибратись на своєму авто через Лиман, але нас не випустили наші військові – там недалеко тоді точилися бої. Наступного дня вдалося виїхати далекими дорогами попід Харківською областю. Ми слідували до батьків у Троїцьке. І так вийшло, що поки ми туди доїхали, до селища якраз зайшли росіяни. Ми перетнули, здається, дев’ять блокпостів, три з яких – російські. Пропускали швидко, не затримували.

Наслідки перших “прильотів” по Рубіжному, фото Луганська ОВА

Життя в окупації

Понад три місяці ми пробули в селищі, яке знаходиться під контролем окупантів. Три місяці страху та нерозуміння, що робити далі. Роботи не було, не було грошей. Продукти дорогі, а за бензином – великі черги.

Що таке свобода слова, довелося забути: за будь-який невірний рух можна було потрапити «на підвал».

Скріншот із відео. Жителі Троїцького не пускають окупантів до селища

Люди у Троїцькому просто приречені на злидні та голод. Фермери кидали поля під пар, адже займатися землею стало невигідно. Окупанти намагалися переконати нас, що тепер буде краще: дешева комуналка, робочі місця, нормальна зарплата. Але люди їм не вірили – вони нормально жили при Україні й не просили ні «звільнення», ні «захисту».

І справді, про що можна говорити, коли вони роти відкривали, побачивши обладнання в наших школах і лікарнях. Зізналися, що луганчани такого не бачили зроду, і дивувалися, звідки таке взагалі у селищі.

Як ви знаєте, окупована Луганщина відрізана від цивілізації. Є виїзд лише через Росію. Щоб потрапити на підконтрольну Україні територію, треба подолати великий та недешевий шлях через кілька країн.

У Троїцькому дуже страшно за дітей. У селищі дуже багато техніки, тому малеча у нас не гуляла далі своїх дворів. Літаки та гелікоптери літали цілодобово. Не знала, як заспокоїти дитину. Як сказати, що це не страшно, якщо навіть нам, дорослим, було страшно?

Літак окупантів у небі над Троїцьким. Стоп-кадр відео з
Телеграм-каналу “Артюх”

Все дуже дратувало, надії на завтра не було зовсім. Рідне селище стало якимось чужим. Складалося відчуття, що його просто зафарбували сірим. Окупація – це коли ти вдома, але здається, що в полоні.

Перебувати в такій обстановці просто не було сил, тому ми все зважили і знову вирішили виїжджати.

Нові випробування

Їхали таким маршрутом: КПП «Піски-Логачівка» – Вороніж – КПП «Терехове-Бурачки» – Лудза – Гаргждай. Дорога зайняла 4 дні, враховуючи, що ми зупинялися на ніч у Воронежі та Лудзі. На російських КПП, на щастя, інцидентів не виникало. Але було дуже важко з маленькою дитиною, бо вже стало спекотно. Черг не було: десь по вісім авто перед та позаду нас. Однак пропускали дуже повільно, наче спеціально тягнули час.

Вирішили далеко не їхати та зупинитися в Гаргждаї, тут жили наші знайомі з Луганщини, і вони знайшли нам житло у місцевих мешканців. Поки що живемо у людей, безкоштовно, вони допомагають, чим можуть. Знайшли мені ноутбук для роботи, доньці придбали підгузки, іграшки та горщик. Продуктами теж допомагають.

Чоловік влаштувався на будівництві. Загалом, роботу знайти можна. Зарплатня близько 800 євро на місяць. А от з житлом є проблеми. Дорого, та ще й не всі хочуть здавати українцям.

Тим, хто тільки прибув до Литви, видають ваучери на продукти, є також одноразова виплата – 267 євро на людину. Щомісячних виплат немає.

Крім того, тут немає статусу біженця як такого, всі оформлюють тимчасовий прихисток від війни на рік.

Як складеться тут життя – ми не знаємо.

Ми поїхали, але наші серця залишилися в Україні. Тому повернемося додому відразу, як тільки-но більш-менш стабілізується ситуація.

Ганна та її донька, фото надане співрозмовницею

Олексій Артюх, Рубіжне-Київ
13.07.2022