Тепер всі ми знаємо, що життя ділиться на три частини. Перша – довоєнна – вже закінчилася. З нею залишаться спогади про тихі спокійні роки зростання. Особистого і країни в цілому.
Другу частину ніхто не очікував. Здавалось, війна – поняття з підручників, кінофільмів, новин з Сирії. Ще за тиждень до лютневого вторгнення говорили: «Не буде Росія з нами воювати». Хто про це зараз згадує? За кілька днів величезну територію Україна накрила хвиля. Вогнева, голосна, безжальна. Обмаль часу на прийняття рішення. Всі їдуть на захід. Твоя родина разом з усіма.
Тисячі українців третю частину вже не побачать. Трагічний лічильник працює. Військові, цивільні, діти, дорослі – смерть не обирає.
Втім, мільйони врятувалися. Саме їм зустрічати перемогу, відновлювати поранену країну, пам’ятати загиблих. Мільйони історій, і жодних схожих між собою. Є і такі, що випромінюють виключно оптимізм.
Грандіозні були плани: обкатати щойно придбану машину, ремонт, старт нового футбольного сезону. А головне – весілля, призначене на 14 квітня в Харківському центральному Палаці одруження. Було готове все: весільна сукня і фрак для нареченого, запрошені гості, складений сценарний план і замовлений весільний фотограф.
З цією парою ми якраз і познайомилися на їхньому весіллі, яке відбулося вже в Змієві. Без гостей і сукні. Ба більше, маючи багато знайомих у б’юті-сфері, вони шукали бодай когось з фотоапаратом, хто відзніме цю значущу подію. Цим «кимось» стала я — мене «знайшов» наш спільний знайомий з царини спорту. Наречені були в фірмових іменних спортивних костюмах, і попри складний час і чуже місто — у піднесеному настрої.
Таня Красногорська — стиліст, майстер святкових (у тому числі й весільних) зачісок. Її послугами до війни залюбки користувалися харківські та київські селебриті. Крім того, Таня — оптик, біометрист, спеціаліст з виготовлення окулярів. 24 лютого зранку, як завжди, мала йти на роботу, щоб допомагати людям бачити яскраві барви світу.
Євген Вдовенко — спортсмен, футболіст, директор бази «Металіст-1925» та спортивний директор молодіжної команди цього клубу. Ще 19 лютого він зустрічав основний склад, що прилетів зі зборів у Туреччині. Команда розпочала підготовку до зустрічі з «Шахтарем». 26 лютого в Харкові цим матчем мав стартувати футбольний рік, а це — неабияка подія для «зарядженого» на футбол міста, де «Металіст» — не про спорт, а радше про релігію.
24 лютого о 4:50 Тетяна та Євген прокинулися від звуків бомбардувань. У вікнах, що виходять у бік окружної, «показували» блокбастер: снаряди, що летіли з різних боків, спалахи, вибухи… В те, що там, на окружній йде справжня війна, не вірилося. Хоча «з-за парєбріка», де в Тані ще залишилися адекватні родичі, попереджали: Путін підписав указ, де визнав «ЛНР» та «ДНР», і тому війна — цілком реальна.
Женя ліг досипати, а Таня — збирати речі. Згодом з’ясувалося, що у валізах, крім найнеобхіднішого, виявилися три металевих сита і набір спецій…
– Я не розуміла, що кидаю у валізи, це були якісь хаотичні рухи, — каже Таня. — Хоча документи в нас були зібрані, та хто ж вірив, що почнеться війна!
Вони хотіли «відсидітися» на базі у Високому, але прихисток там виявився такий собі.
За кілька годин зателефонувало керівництво клубу і викликало Євгена на базу. На вулиці стояли черги до банкоматів та бюветів, а дорога до Високого замість години зайняла три, бо з Харкова вже почали тікати люди.
Доросла команда «Металіста-1925» з бази вже виїхала, але залишалися кілька футболістів з «молодіжки», в тому числі хлопець з Кот-д’Івуару, та декілька працівників.
Чотири дні всі ці люди намагалися працювати.
28 лютого зовсім поряд розпочався бій. І всі, хто залишався на базі, спустилися у підвал. А потім, під час тимчасового затишшя, їм сказали: «У вас є 10 хвилин, щоб звідси виїхати!»
У позашляховик якось «завантажилися» 13 людей та сумки з документами, і вся ця компанія переселилася до Мерефи, де жила одна із співробітниць бази.
Місяць вони мешкали такою компанією в невеликій кімнаті, а частіше — у підвалі, бо березень був чи не найгарячішим місяцем протистояння на Харківщині між Збройними Силами України та російськими загарбниками. І головне, мало хто розумів, куди воно поверне. Паралельно відправляли з гарячого регіону пацанів. Найскладніше було з легіонером — щоб він виїхав, довелося зв’язуватися з Посольством Республіки Кот-д’Івуар в Україні, організовувати таксі на вокзал (у тих умовах це було на межі подвигу і обійшлося «всього» у п’ять тисяч гривень). Дякувати Богу, всі виїхали на захід, усі в безпеці.
Втомившись від життя між кімнатою та підвалом, Євген і Тетяна почали шукати більш безпечний прихисток. Знайшли його в Змієві. Тут Євген колись грав у місцевій команді. Кажуть, більше допомагали чужі люди, колишні партнери по команді. А рідні… «Кожен сам за себе», — казали рідні.
14 квітня Таня написала в своєму Інстаграмі:
«Сьогодні, 14.04.2022, разом з моїм Женею @e.v.v.1978 ❤️❤️ мали розписатися в Центральному РАЦСі нашого міста Харкова.
Ніколи не пробачу «раші» за те, що вона мені причинила біль, страждання і переживання!
А за Мій Харків, «рашка» — ти відповіси ще по-повній!!!»
Весілля Тетяни Красногорської та Євгена Вдовенка таки відбулося — 30 квітня. Для Тані воно стало першим.
– Коли мої подруги виходили заміж, я навчалася, — говорить схвильована наречена, чекаючи на Євгена, який поїхав у справах і затримувався. — Перша освіта, друга… Завжди знаходилися речі важливіші. А, можливо, просто не було людини, з якою хотілося б провести поряд все життя, що залишилося. І от, коли така людина з’явилася, в Україну прийшла війна. І тепер ми — без роботи, без коштів, без власного житла, без розуміння, що буде далі. Але поряд є кохана людина. Це рятує!
Через чотири місяці після втечі з палаючого Харкова Таня і Євген Вдовенки досі мешкають у Змієві. Змінили вже третю квартиру, продовжують дякувати друзям з навколофутбольного зміївського товариства.
Війна затягнулася на довше, ніж сподівалися більшість із нас. Але вона допомогла відокремити головне від другорядного.
– Нам із Женею насправді дуже пощастило, — говорить Тетяна. — Три місяці невпевненості і безробіття припали на цукерково-букетний період і медовий місяць після весілля. Незважаючи на складний час, ми були і залишаємося оптимістами. Кохання допомагає переживати негаразди, тримає в тонусі. Можливо, коли б не було війни, в нас не вистачало би часу один на одного. Робота 24/7 без вихідних, якісь відрядження, зустрічі… А так — ми навчилися бути разом і радіти дрібницям.
Таня купила коханому, який є великим шанувальником риболовлі, фідерну вудку і рибальське крісло.
– Ми не знаємо, що буде завтра. І розуміємо всю серйозність ситуації. Але в нас є рибальське крісло! Всі щасливі, — посміхаються Таня і Женя. — І якщо раніше ми планували відпочинок в Єгипті і дуже сперечалися з цього приводу, то зараз ми ловимо рибу на ставку неподалік і отримуємо від цього колосальне задоволення.
А ще в подружжя з’явився пес породи басет-гаунд. Дівчинку разом з іще двома цуценятами через війну не забрали з розплідника в Києві. Тому заводчиця вирішила подарувати її подружжю Вдовенків на весілля. Цуценятко їхало до них довго. Але тепер кумедна й непосидюча собака ще більше мобілізує Таню і Женю. Бо це — неабияка відповідальність! А значить, розслаблятися не можна!
І трохи про роботу.
Таня повернулася до роботи в тій же оптиці, де працювала до війни. Звісно, в Харкові. Чотири години вона витрачає на дорогу в не дуже комфортабельному автобусі. Але станом на сьогодні мати стабільну роботу — великий привілей!
– Ми не розслабляємося ані на хвилину, бо знаходимося в такому місці, звідки чути всі прильоти — і в районі аеропорту, і на ХТЗ, і на П’ятихатках. Попереджаю чоловіка, що можу просто не повернутися — банально автобус не вийде в рейс.
Що стосується Євгена, то він теж став до роботи, але в нього ситуація менш райдужна.
– База «Металіста-1925» зараз знаходиться в дуже плачевному стані, — розповідає Євген. — Війна не шкодувала інфраструктуру з самого початку, а 2 червня у будівлі бази в Високому влучила російська ракета. Вибух був такої сили, що після «прильоту» утворилася вирва глибиною 5 метрів. Вікна повибивало в основному корпусі та в тому, де жив дубль, фасади пошкоджено… Ми працюємо потроху, але в нинішніх умовах можемо доглядати тільки за полями, та й то обмежено.
А футбольний сезон, до речі, в Україні таки відбудеться. Тільки гратиме «Металіст-1925» не на рідному стадіоні, а на Київщині.
24 лютого 2022 року розділило життя цих двох, як і всієї країни, на «до» і «після». Але кохання змістило акценти.
– До війни не так цінувалися моменти, з яких складається життя. Те, що ти мав роботу й стабільну зарплату, вільний час і можливість кудись сходити. У той же парк Горького — улюблене місце відпочинку всіх харків’ян, — говорить Таня. — А сьогодні, розуміючи, що в безпеці не може бути ніхто, ми навчилися цінувати те, що маємо. І допомогло в цьому кохання.
Тетяна Логвіна, «Вісті Зміївщини», Зміїв, Харківська область
06.07.2022
