Лише за один тиждень Бобринеччина Кіровоградської області втратила на війні трьох своїх молодих синів: Сергія Мирончука, Миколу Філіпенка, Давида Петрова, якому в травні виповнився лише 21 рік. Цього літа він мріяв одружитися зі своєю Марійкою.
Коли по закінченню Бобринецького профтехучилища Давиду прийшла повістка з військкомату проходити медичне обстеження, він ані на мить не марнував часу, пішов без жодних заперечень і думок якось обминути призов. І вже за день, як кажуть його рідні, в чому був, у тому й пішов до армії. Навіть друзі, які добре знали хлопчину, не могли повірити, що Давид уже у військовій формі. Завжди відвертий і водночас добрий, щирий, вирішив, що зараз треба вчитися захищати рідну землю. Він був, як вихор. А тут якось відразу змінився навіть його погляд: став глибоким і задумливим, а безтурботна посмішка перетворилася на дух справжнього воїна.
Давид народився квітучої пори – 23 травня 2001 року в селі Солонцюватка Бобринецького району Кіровоградської області. Сестра Тетяна розповідає, що ще малюком він був дуже допитливим і любив щось готувати. У чотири роки вже знав, що кидають у борщ. І в юначі літа, коли збиралися друзі, він завжди чаклував на кухні, підказуючи свої рецепти.
Коли хлопцю виповнилося чотири роки, родина переїхала в Бобринець. Сімейне життя батьків не склалося, тому Давид ріс у жіночому оточенні: мама й дві старші сестрички. Тож завжди казав, що в нього три мами, і любив їх безмежно. В шість років пішов у міську школу № 5, в якій навчався до 7 класу.
«Ходив на футбол і обожнював грати в комп’ютерні ігри, «танчики», знав про кожну деталь і запчастинку. Дуже любив космос, море… Мріяв стати моряком. Вчителі дуже любили його. З дітьми легко знаходив спільну мову. У 7-му класі перейшов у Ковалівську школу, по закінченню якої пішов навчатися на кухаря. Із задоволенням готував і хизувався своїми стравами вдома. Коли виповнилося 18, йому принесли повістку в армію. Сім’я в паніці, а він в чому стояв, в тому і поїхав, сказавши: «Дівчатка, я вже дорослий», – згадує Тетяна. Служив у Чернівцях в ДШВ.
«Розповіді про стрибки з парашутом були фантастичні, ми раділи від того, що він знайшов себе. Через пів року зателефонував і сказав, що підписав контракт, тому що нарешті знайшов своє місце і покликання. Хотів будувати військову кар’єру. В армії зустрів своє кохання, дівчина теж військова. Ми одразу її полюбили. Вони були ідеальною парою…» – продовжує розповідати сестра.
За два місяці до війни Давид пішов на військове навчання й отримав професію кулеметника. Коли телефонував додому, міг годинами розповідати про ті кулемети. Він прямо жив цим. Планував після закінчення контракту здати на водійські права й далі вчитися у військовому напрямі. Коли в лютому рашисти вторглися в Україну, він і його побратими одразу стали боронити Батьківщину.
Своїм рідним сказав: «Йду захищати своїх дівчаток». Був у багатьох гарячих точках, але заспокоював, говорив, що ми обов’язково переможемо й будемо жити щасливо та спокійно на своїй землі. Але, на жаль, не судилося йому дожити до Перемоги. 4 серпня, під час останнього завдання перед відпусткою, він отримав тяжке поранення, а наступного дня його серце перестало битися. Всі знають його як чесну, справедливу, чуйну, турботливу і дуже веселу людину. Він заряджав позитивом. Ми будемо його безмежно любити і пишатися ним.
Мужній, відважний, амбітний, упертий у позитивному значенні. Давид з юнацьких літ був опорою в сім’ї, бо чоловіча робота була на ньому, а господарської роботи ніколи не цурався. Треба було і за худобою доглядати, і води наносити… Життя в ньому буквально вирувало. А ще прагнув справедливості у всьому, міг постояти і за себе, і за своїх друзів.
Ось лист, який надійшов 27 вересня 2018 року до матері від командира частини, де служив Давид:
«Коли я вперше зустрівся з Давидом, то побачив у ньому кулеметника і при ближньому знайомстві запропонував стати ним, і після перших стрільб я був вражений тими результатами, які він показав. То не був найкращий результат, але він така людина, яка бажала покращення, і через місяць я називав його «Мій найкращий кулеметник». На той час він був солдатом строкової служби, але, незважаючи на те, що в країні йде війна, вирішив продовжити свою службу за контрактом. Давид сильно любив повітрянодесантні війська, за проходження служби він здійснив 11 стрибків із парашутом. У нього завжди на першому місці Побратими, Сім’я і Україна. Герою слава!».
Якось на службі в метушні схопив не свій рюкзак, а коли прийшов його обміняти, власницею виявилася скромна дівчина Марійка. Вони не могли відвести очі один від одного і відтоді стали нерозлучними. Давид та Марійка були, ніби близнюки. З нею Давид ще більше змінився: уже зовсім зникла його дитяча безтурботність, а плани на майбутнє були досить чіткими. До війни познайомив наречену зі своїми дівчатками, які відразу прийняли Марійку в своє сімейне коло. У травні друзі зазвичай вітали Давида з днем народження, а він усе повторював:
«Не сумуйте. Я скоро приїду, одружуся на Марійці, яку дуже люблю, зустрінемось і гарно відсвяткуємо».
Де перебуває Давид, не знали ні його друзі, ні навіть рідні. Він жодного разу не хизувався своїми бойовими подвигами. На всі запитання відповідав з гумором і стверджував:
«Усе добре. А ви, мої мама і сестрички, живіть повноцінним життям, я вас захищаю. Вдягайте туфельки й фарбуйте губки. Ви завжди повинні бути красивими».
Виявляється, він постійно був на передовій. Коли прийшла гірка звістка про поранення Давида, всі до останнього вірили, що він виживе. Але в соцмережі його батько повідомив, що після отриманого поранення в районі Пісків на Донеччині Петров Давид Олександрович помер у лікарні міста Селидове.
Прощалися з Давидом у Бобринці 9 серпня в скромній оселі мами: воля рідних була, щоб він хоча би так востаннє побував удома. Гордість і біль змішались у серці за цього героя. Рідні кажуть, що ніколи не пробачать ворогові того, що сталося. Поховали Давида Петрова з військовими почестями на міському Ковалівському кладовищі на вході біля самого Хреста, на початку Алеї Пам’яті. У цей час знову лунала сирена.
«Коли вже закінчиться ця клята війна? Нехай матері й рідні окупантів переживуть те, що зараз переживаємо ми, хоронячи своїх дітей. Щоб вони відчули цей пекельний біль», – казали жіночки, які стояли поряд.
На Маковія мені пощастило побувати в обласному перинатальному центрі, звідки забирали новонародженого. У фойє вже стояла інша група військових з квітами: у побратима народився син. Можливо, здалося, але один із воїнів один в один був схожий на Давида. «Спасіба усім», – каже молода мама. «Не спасіба, а дякую», – виривається голос хлопчика, вірогідно, старшого братика.
Дякуємо молодим мамам, які вірять у наше світле майбутнє без русні. Дякуємо вам, мужні матері, які народили й виховали справжніх захисників України. Їх імена навіки вписані в її історію.
Ігор Леус
18.08.2022
Фото з Фейсбук-сторінки Давида Петрова, надані його сестрою Тетяною Лупашко
