«Я тут, бо таким чином, як можу, спокутую свою вину. Кожен з нас винний. Значить, я недостатньо ходив на мітинги і допустив це. Або хтось погано виховав своїх синів, що вони поїхали сюди вбивати і ґвалтувати. Всі», – каже чоловік у блакитній футболці з лого UNICEF, з яким розмовляємо на порозі гуманітарного центру в Кропивницькому.
Він говорить гарною російською. З перших слів, акценту розумієш, що він не місцевий. І не випадково. Нікіта Волгін родом із Санкт-Петербурга. І паспорт у нього російський. Щоправда, свою батьківщину він покинув ще в 2014 році, коли зрозумів, що з режимом йому не по дорозі.
«На тих, хто ходив на мітинги, дивились як на міських божевільних»
Нікіта росіянин. Його дружина – українка родом з Кропивницького. До 2014 року вони жили в Санкт- Петербурзі, там народився їх син.
Чоловік завжди був політично активним. Та навіть серед ліберальних громадян похід на мітинги часто вважався дивацтвом, мовляв, «зайнятись тобі немає чим». Нікіта неодноразово ходив на антивоєнні мітинги, коли окупували Крим, його затримувала і штрафувала поліція.
«Декілька днів ми посиділи в ізоляторі та відбулись штрафом. Тоді це ще був невеликий штраф, це зараз можна на десять років за таке сісти», – каже він.
Згодом на нього завели справу за образу тодішньої губернаторки міста і міської влади.
«Я тоді зламав офіційний сайт футбольного клубу і написав грубу критику на владу. На мене завели справу, але дали не термін, а штраф. Я вже тоді розумів, що тут небезпечно. Вже тоді було зрозуміло, що ті, хто проти, опиняться або за кордоном, або у в’язниці, або в труні», – каже Нікіта.
У грудні 2014 року родина поїхала до України і більше не поверталась. Зрозуміли, що життя там не буде. Раніше на заощадження придбали старенький будинок у Норвегії. Планували його використовувати для відпочинку, а в результаті саме там зараз живуть дружина і син Нікіти.
Мед у Норвегії
Нікіта показує норвезькі водійські права. Мову також вивчив, а от посвідку на постійне проживання, навіть попри ведення бізнесу, отримати так і не вдалось.
Основне заняття чоловіка – у сфері ІТ. Він придумує продукти, наймає команду розробників, а потім продає готові рішення для бізнесу. У Норвегії ж почав займатись екологічним бджільництвом. Відправляли мед у Францію, Англію, Малайзію. Концепція була: екологічний мед в екологічній тарі.
Інвестував гроші, платив податки і сподівався на візу приватного підприємця, але позиція країни була така: підприємцем може бути людина з дипломом, а оскільки диплома з бджільництва немає, то це некваліфікована праця.
«Коли ми, іноземці, приїздимо туди, то вони не припускають, що ми можемо мати свої амбіції», – каже Нікіта.
Країна дуже закрита для чужинців.
«Якщо у містечку буде всього два кафе: одне з несмачною їжею і високими цінами, але відкрите літнім місцевим чоловіком, а інше якийсь «Старбакс», який відкрив поляк, із гарним обслуговуванням, смачною їжею, то ходити всі будуть в перше. Бо власника першого всі з дитинства знають», – розказує чоловік.
Консерватизм норвежців не припав Нікіті до душі, тому вирішили родиною спробувати емігрувати в Канаду. А оскільки там вище цінують спеціалістів з дипломом магістра, а він лише бакалавр, то поїхав до Дніпра навчатись кібербезпеці. Встиг провчитись лише один семестр – розпочалося повномасштабне вторгнення.
Родина ж залишилась у Норвегії. Зараз саме це допомагає йому збирати пожертви.
Відділ особливих потреб
У Кропивницький Нікіта приїхав у кінці лютого. Планував навести лад у своїй квартирі, яка тут пустувала, щоб можна було здати в оренду. Натомість 24 лютого вирішив залишатись тут і не повертатись у Дніпро.
Спершу створив чат для знайомих, які готові були волонтерити. Згодом туди почали додаватись переселенці, яким треба була допомога з логістикою.
«Якимсь чином у той чат потрапила й Інга Дуднік, керівниця гуманітарного центру «Території успіху». Вона написала, що є потреба у вішаках для одягу. Тоді я пішов у супермаркет і скупив там усі, що були. Потім ще щось привіз, і ще. Потім прийшов на якийсь суботник», – згадує волонтер.
Він створив «карту переселенця», де онлайн відмічені геомітками всі ініціативи Кропивницького, що допомагають новоприбулим. У центрі завідує так званим «відділом особливих потреб».
«Люди, які до нас приходили, могли написати про певні потреби, які не стосувались одягу чи їжі. Наприклад, комусь треба було дитяче ліжечко, або конче потрібна пральна машинка», – каже він.
Тоді брались шукати необхідне через соцмережі. Так в гуртожитки відвезли кілька пральних машин та холодильників. У перші весняні місяці активно відгукувались на прохання про найнеобхідніше як місцеві, так і друзі-іноземці з США, Норвегії.
Критичною потребою був посуд. На нього збирали гроші серед колег.
«Норвезька пошта запустила таку акцію, що будь-які посилки в Україну вагою до 20 кілограмів відправляють безплатно. Так мені зараз шлють одяг, речі для дому. Вже 15 посилок отримав, а 10 десь ще їде», – розповідає Нікіта.
Хтось із переселенців просив про найнеобхідніше, інші – складали список, схожий на лист Санта Клаусу, тоді з таких переліків обирали лише щось одне.
«Ніхто ж не знає, що можна просити. Хтось просить матрац, а хтось – матрац, подушку, ковдри, постільну білизну, сковороду, каструлю, фен – довжелезні списки. Спершу ми намагались дати по максимуму. А потім зрозуміли, що не рухаємось по списку, а забезпечуємо тих самих людей усім бажаним. Тому згодом вирішили закривати хоч одну потребу і йти до наступного потребуючого», – каже він.
Таким чином вже 3000 людей отримали допомогу предметами побуту.
«На жаль, ми не маємо ресурсу всім дати все. Якби було, я серед площі поставив би контейнер з матрацами і написав: «Приходьте». Але ми жодного разу не мали можливості дати людині подушку того ж дня, коли вона про неї просила, бо на них була черга заздалегідь», – розповідає чоловік.
Тим паче що переселенців у місті стає дедалі більше – нині мова про 23 тисячі людей, – а ресурси волонтерів, донорів і простих кропивничан не безмежні.
«Якщо навесні ми кидали клич у соцмережах і швидко знаходили потрібне, то зараз в рази тяжче. Бо цих речей просто немає, щоб віддати», – каже він.
Мрія про громадянство
Тепер про Канаду Нікіта й не думає. У його планах – життя в Україні. «Тут у мене відпочиває душа. З усіма можна говорити відверто», – каже волонтер.
Про громадянство України він думав ще кілька років тому, але відлякувала складна процедура. Зараз же твердо вирішив рухатись до цілі. Тому найближчим часом розпочинає навчання на курсах української та у мовному клубі. Він прекрасно розуміє українську, але сам говорить нею не надто впевнено. Каже, для нього це необхідність, адже не знати мову країни, де живеш, соромно.
«Кілька років тому мене відлякала процедура. Мені тоді сказали, що після збору документів треба очікувати 2-3 роки указу президента, а потім матиму рік, щоб вийти з російського громадянства, і лише після того отримаю український паспорт, але є ризик, що все за рік не встигну», – каже він.
Справді, процедура отримання громадянства не з легких: треба подати всі документи, які підтверджують право на отримання громадянства, далі треба дочекатись указу президента про присвоєння громадянства, а після впродовж двох років відмовитись від колишнього громадянства.
І тут є дві проблеми. По-перше, відповідні укази президента виходять раз у кілька років і можуть не включати в перелік всіх охочих. По-друге, у росії, яка з легкістю роздає свої паспорти, вийти з громадянства дуже складно: є ризик за два роки цю процедуру не пройти. Крім того, віддалено це не вийде зробити, бо консульство росії в Україні зараз не працює, а поїздка туди для багатьох може бути небезпечною.
«Сходив ще раз у міграційну службу уточнити. Сказали, що від мого останнього візиту три роки тому вийшов лише нещодавно указ про громадянство від Зеленського, але з дуже малим переліком людей. Тобто ті, хто тоді вже чекав два роки, чекає й досі», – говорить Нікіта.
Проте пробувати варто, вважає він. І щиро дивується з російських опозиціонерів, які зараз виступають проти заборони видачі росіянам шенгенських віз.
«Не розумію, чому вони проти? Це ж адекватні санкції. Мені здається, вони просто хочуть всидіти на двох стільцях. Якщо ти реально боїшся за своє життя, то ти вже виїхав і просиш в іноземної держави притулку. Тобі не треба віза. Якщо ж ти хочеш візу, то ти хочеш їздити. То ти така лицемірна тварина, яка хоче там заробити грошенят і з’їздити в Європу щось купити», – каже Нікіта і готовий до того, що потрапить під обмеження, адже вважає, що всі громадяни мають нести колективну відповідальність: «В українських чоловіків зараз своя колективна відповідальність. Вони нікуди не можуть виїхати, незалежно від своїх політичних уподобань. Чому ж у росії думають: «Якщо ти за путіна, то сиди, а якщо проти – їдь»?
Нікіта каже, що неоплачувану роботу в гуманітарному центрі не вважає волонтерством – скоріше обов’язком, який лежить на ньому, поки не закінчиться війна.
Анастасія Дзюбак, Кропивницький
18.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
