«Війна — це не конкурс на найкращий героїзм. Героями є всі, хто тут. Всі, хто з 24.02.22 став частиною війни. Героїзмом є життя тут, на своїй землі. Кожен з нас уже частина героїчної історії». Цей вираз належить відомій львівській психологині, президентці Української Асоціації Гештальт-терапії Ларисі Дідковській. Її розмова з головною редакторкою Громадського радіо Тетяною Трощинською у спеціальному проєкту Українського кризового медіа-центру стала спробою сканування як суспільства в цілому, так і кожного українця.
«Головна ознака війни і того, що вона робить зі світом – це його поляризація на свій-чужий. На тих, хто виїхав і тих, хто лишився. На тих, хто під окупацією і тих, хто у безпечному місці. Якщо піти шляхом цієї поляризації, буде те, що ми знаємо з часів римлян – розділяй і володарюй», – вважає психологиня.
Ми стаємо різними і ця різність спричинена військовими обставинами. Вони роблять її неминучою і не дають можливості обирати якусь середину. Люди, які поїхали за кордон, здійснили свій вибір. Ті, хто залишився тут – свій. Якщо ми хочемо знайти в цій ситуації порятунок, не повинні поглиблювати цього розщеплення, не посилювати конфронтацію і протистояння наскільки це можливо.
«Друга халепа, яку робить війна – легалізує агресію, – продовжила Лариса Дідковська. – Додавши її до поляризації отримаємо фронт навколо. Не тільки на лінії бойового зіткнення, а навіть в середині кожної людини».
Чи правда, що війна проявляє гірше і краще, чи це така банальність? Таке запитання адресувала їй ведуча.
Гостя процитувала Ремарка, який сказав, що у темні часи добре видно світлих людей. Той, хто був світлим, стає ще світлішим, а то, хто маскувався у сірій середині, стає темнішим, бо сірої середини вже немає. На лінії лишаються три соціальні ролі – свій, чужий і зрадник. Свій – це той, хто думає і діє, як я. Чужий – той, хто проти мене, а зрадник – той, хто перебіг від мене до нього.
Війна змінила не тільки наше ставлення до багатьох речей. Змінюється сама динаміка стресу.
«На початку це тривога і страх. З’являється фаза резистентності або мобілізації, коли людина хоче подолати перешкоду, справитись з нею. Саме це ми робили у перші місяці нападу, і воно допомагало долати неочікувану небезпеку. На це йде велика кількість енергії і очевидно, що після цього має бути фаза виснаження», – пояснила Лариса Дідковська.
Вона також відповіла на запитання, чому частина людей закривається від правди війни?
«Є поняття психологічного захисту, який започаткував ще Зигмунд Фрейд. Коли в енергомережі забагато напруги, запобіжник вимкне струм, – зазначила психологиня. – Інакше погорить вся хата. Так само із психоемоційним навантаженням. Якщо його забагато, включаються наші захисти через витиснення, заперечення, раціоналізацію. Головне – не взаємодіяти з цією жахливою реальністю. Тоді і робимо вигляд, що цього немає».
Окрему увагу Тетяна Трощинська приділила темі сімейних стосунків на відстані. Що радить експертка в цьому плані?
«Раптом війна розщепила система сім’ї на декілька підсистем: мати з дітьми, батьки з дітьми, хтось загинув, хтось на фронті, хтось в окупації. Усі ці трансформації дуже радикальні. Це не просто хтось поїхав у відрядження і за тиждень повернеться. І тут є речі, про які важливо пам’ятати. Відстань для кохання – це вітер для багаття. Якщо воно маленьке, вітер його загасить. Якщо велике, перетворить на величезну пожежу. І це випробування відстанню пояснює благополучність або неблагополучність сім’ї», – зазначила президентка Української Асоціації Гештальт-терапії».
Крім того, є такий каталізатор наших стосунків, як друзі. Чим ми перевіряємо їх? Бідою. І, нарешті, ще один чинник. Кожен з членів сім’ї неочікувано і непрогнозовано міняється. Люди звикають жити один без одного, і отже розраховувати на себе. Потім, коли знов доведеться жити разом, знов доведеться звикати до вміння жити разом. І ці стосунки «нових» людей – теж задача, яку потрібно буде вирішувати.
