«Практики уважності для дітей та дорослих», «Як підготувати дитину до повернення в Україну», «Як підтримати дитину під час евакуації», «Як говорити з дитиною про ядерну небезпеку». Це далеко не повний перелік практичних порад від відомої дитячої і сімейної психологині Світлани Ройз. У вівторок вона стала гостею спеціального проєкту Українського кризового медіа-центру «Діалог. Кава з Трощинською».
Люди нерідко ускладнюють своє уявлення про психологічну підтримку, особливо під час бойових дій. Насправді, вона зіткана з доволі простих речей. На думку ведучої, якби якомога більше людей знали, як це працює, то могли б повірити у прості практики і нарешті їх почати робити. Однак, коли починаєш говорити їм, щоб дихали, пили водичку, вони кажуть: «Ні, що мені дасть твоя водичка, краще дай таблетку хорошу, щоб війна закінчилась».
Світлана Ройз у воєнний час вирішила створювати багато різних практичних ідей, які б могли знадобитись батькам і просто дорослим поруч із дітьми, і вигадала проєкт, який називається «Обійманці».
«Взагалі мирному житті я людина – обіймака. Проте зараз кожного разу запитую, чи можна так робити? Існує правило: коли дитина знаходиться у збудженому стані, ми не можемо на неї напасти з обійманцями, бо це тільки підсилить відчуття стресу. Особливо не можемо торкатися відкритих частин тіла, навіть якщо це наша дитина. Тому вирішила придумати щось таке, що допоможе бути в близькості, не торкаючись один одного», – розповіла психологиня.
Тепер кожний, хто загуглить «обійманці», знайде красиві картки. Там будуть розмальовки і поробки, які можна зробити разом з дитиною. Там є пропозиція близькості і дитина сама може корегувати цю близькість.
В розмові з головною редакторкою Громадського радіо гостя багато уваги приділила іграшкам.
«Мені було цікаво, з якими іграшками сьогодні грають діти, – пояснила Світлана Ройз. – Я провела невелике опитування. Лише 5 з 250 респондентів зізнались, що діти в них граються ляльками. В основному обирають м’які іграшки, конструктори і все, що стосується зброї. Дівчата і хлопці майже не граються щільними ляльками. Більше беруть м’які окситоцинові іграшки. Коли береш оцю штуковину, одразу хочеться посміхатися, входимо в більший контакт зі своєю тілесністю. Якщо дитина не обирає якусь фігурку, в якої є образ тіла, це означає, що вона не є в контакті зі своїм тілом. І зараз без доторків у соціальній дистанції у світі, де ми бачимо один одного у віконці zoom переважно тільки по пояс, у нас спотворюється наш внутрішній образ тіла. Це не дуже добре».
Діти, як і дорослі не завжди можуть відповісти на питання «Ти як?». Світлана Ройз роз’яснила, чому так відбувається.
«Кожного разу, коли я буду заглиблюватись, з одного боку, починаю рефлексувати, і це дуже корисно. З другого боку, коли можу назвати те, що відчуваю, я починаю це опрацьовувати, і цей досвід можу більше витримати. Але коли починаю відповідати на це питання, потрібно, щоб у моєї лімбічної системи був запас сил. Інакше таке собі наговорю, що з цим не зможу впоратись. І я можу у дитини запитати, чого б хотіла зараз оця сумна лялечка? І може дитина б сказала: «Вона хоче, щоб її обняли». І ми розуміємо, що це те піклування про дитину, якого вона в цей момент потребує».
