Прикладом сили волі для багатьох жителів Чернігівщини стала тендітна Лідія Єреп. Під кулями вона возила хліб та ліки, на своїх стареньких «Жигулях» допомагала проводити евакуацію. А історія про те, як пані Лідія вийшла без страху до ворогів з пропозицією здатися ЗСУ — передається із вуст у вуста й досі.
Лідія Єреп — староста села Стара Басань Бобровицької об’єднаної територіальної громади що на Чернігівщині. Село пережило 28 днів обстрілів, полону та пожеж. До останнього жінка не вірила у можливість збройного конфлікту, адже у 21 столітті такого просто не може бути!
«24 лютого о 8 годині ранку я прийшла на роботу й вже було введено воєнний стан. Надійшло розпорядження перебувати на посту цілодобово. Мені допомагав син, ночували у будинку старостинського округу. Вдома залишилися невістка з онуками, старший син та чоловік. Після початку вторгнення росії люди кинулися тікати з Києва. Рятуючись від ракет у столиці вони сподівалися на те, що тут буде безпечніше. До війни у селі проживало 600 осіб, а після 27 лютого нас було вже понад 2000. З новин дізналися про те, що по області рухається ворог, та сподівалися — до нас не прийдуть».
1 березня до пані Лідії зателефонувала староста Пісок й повідомила, що техніка рухається на Стару Басань. Колона близько сімдесяти одиниць: танки, «буки», «гради», «смерчі». О 18:00 було чути страшні постріли біля села. Однак зупинив їх на хвилин 40 завал: частина окупантів розпилювала дерева, інші попрямували до тракторного стану в пошуках палива. Ночували «гості» у будинку культури та в офісі старости, митися ходили у школу-інтернат.
Пропозиція для ворогів – здатися ЗСУ
Лідія Олексіївна вирішила поговорити з окупантами, а раптом вони теж не хочуть воювати й здадуться без бою?
«Рідним нічого не сказала, тихо вийшла з дому й подалася до старостинського округу, який став штабом для загарбників. Мене зупиняє рашист: «Здраствуйте, мамочка, а вам куда?». Я сказала, що потрібно поговорити з головним. Навколо стоять танки, солдати з автоматами — на вигляд їм не більше 20 років, мабуть, строковики. Вийшов на переговори заступник їхнього командира. Я й говорю: «Хлопці, ну навіщо гинути, здавайтеся нашим!». У відповідь почула, що не можна, що наказ. А я крізь сльози кажу: «То ви хоч наших людей не вбивайте!». На що мій співбесідник запевнив, що у них інші цілі, а він сам взагалі одесит. Не встигли ми договорити, як налетіла наша авіація й здійснила обстріл».
Перші окупанти у селі прожили дві доби, 3 березня колона рушила в бік Києва, на Бервиці. Та після них приїхали наступні, і так було цілий місяць: одні приходять, інші йдуть у бік Києва. Центральна дорога стала трасою для ворожої техніки. На тракторному стані був склад боєприпасів, після звільнення села сапери знайшли багато розтяжок та нерозірваних снарядів.
У середині березня почалися проблеми з харчами та ліками, необхідно було їхати в район за гуманітарною допомогою.
«11 березня разом з сином ризикнули й подалися в Бобровицю до міської ради. День був спокійним й ми змогли привезти в село хліб, дитячі суміші, найнеобхідніші ліки. Однак вже 13 березня подорож ледь не стала останньою, врятував янгол-охоронець. У сусідній Ярославці ми зустріли вражу колону — вони заблукали, повернули замість Бервиці на Бобровицю. Ворог відкрив вогонь, дякувати Богу у повітря. Але машину сусідів таки обстріляли, на щастя, всі залишилися живими. Після цього випадку кілька днів не виходила з дому, а потім знову вирушили по гуманітарку».
Єрепи, аби не залишити село без їжі та ліків, проклали маршрут околицями села, повз болота, намагаючись не потрапляти на очі росіянам. Ворожа техніка щодня рухалася селом. 16 березня окупанти підпалили сухостій й вогонь за лічені хвилини був на хуторі Тимки, та люди подолали вогнище. Допомогло чудо — вітер змінив напрямок й полум’я перекинулося в бік полів. 21 березня знову виникла пожежа через загарбників, сміливі місцеві жителі вгамовувати пожежу з лопатами та відрами.
«На київському напрямку ЗСУ почали «лоскотати» нерви окупантам, тож вони лютували. 20 числа оголосили евакуацію жителів Старої Басані, сумнівів не було — тут буде щось страшне. За один день виїхало понад 200 машин. Наступного дня ворог обстріляв трансформатор та здійснив підпал будинків. Люди мені телефонують, благають зробити, хоч щось. Але що зробиш? Вогонь, як в пеклі, допомоги чекати немає звідки — пожежний автомобіль не приїде через загрозу обстрілів. Вирішила зібрати тих, хто не виїхав й спробувати самотужки, без води приборкати вогонь. Саме наша згуртованість та відчай допомогли перебороти пожежу та запобігти великому лиху».
Криваві дні
Зі сльозами пані Лідія згадує період з 25 по 28 березня. Після того, як вражий танк підірвався на міні, росіяни запідозрили чоловіків й забрали у полон вісьмох. Двоє було закатовано та вбито, решта — чудом змогли вирватися з полону. 27 березня —найстрашніший день для старобасанців. Ворог, відступаючи з київського напрямку, де зазнав поразки, вирішив помститися жителям Старої Басані.
«Близько 12:00 колона почала рухатися селом й гатила нещадно по будинках — згоріло 23 хати, 6 сараїв, розстріляно понад 60 помешкань. На жаль, не обійшлося без жертв: молода жінка, мама двох дітей замість того, щоб лягти на підлогу, вирішила сховатися за шафу, від обстрілу померла на місці. В один будинок заїхали просто танком. Це були дні, коли ворог почав відступати з Чернігівщини, він озвірів, хотів зрівняти наші села із землею».
Життя продовжується
Село потроху оговтується після пережитого: повертаються сім’ї, лагодяться помешкання. На перший погляд, нормальне життя повернулося у Стару Басань, однак душевні рани не загояться ще довго. Зараз жителі об’єднуються та плетуть маскувальні сітки, збирають гроші для потреб ЗСУ, навіть влаштовують ярмарки. Пані Лідія сама не знає, як вдалося все пройти, не зламатися, не втекти, коли була можливість.
«Чоловік дуже переживав, він й так після інсульту. Боявся, що окупанти прийдуть до мене, бо я староста. Та й чули звідусіль, що голів викрадали та катували. Часом було дуже страшно, але не за себе — за дітей та онуків. Але не могла й покинути село, твердо вирішила залишитися й допомагати, на що вже вистачить сил. На все життя запам’ятався ранок 28 березня: прийшло багато жінок, заплакані, пропахлі димом. Беруть мене за руки, благають знайти чоловіків, синів. Важко збагнути… я щось записувала, намагалася знайти потрібні слова. Спробувала їх заспокоїти, нагодувати… Страшно згадувати. Вірю, що Україна переможе, нас чекають ще свята, не такі, як раніше, але вони будуть. Ми маємо жити, маємо підтримувати хлопців на передовій, надавати підтримку тим, хто найбільше постраждав під час навали ворога. Війна чорними руками понівечила долі, обірвала життя, знищила мрії. Але ми маємо попри біль та розпач, зневіру та здавалося б безвихідь — зберегти холодний розум та відкрите серце».
Світлана Зазимко, м. Бобровиця, Чернігівська область
04.08.2022
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
