Олександр Волощук – людина, відома не тільки в своєму регіоні. Він – письменник і мандрівник, який автостопом здолав не одну тисячу кілометрів. У його доробку – одинадцять виданих книжок. Над дванадцятою почав працювати ще до війни, а закінчував її вже на Городнянщині, прикордоння якої він з побратимами охороняє з 5 квітня, одразу після звільнення Чернігова від ворожої навали. Книга буде про виживання в сучасному світі, в тому числі й у запеклих битвах з ворогом.
«Нас зустрічали з прапорами, сльозами на очах, обіймами. Таке не забувається»
Саме так Олександр написав у Фейсбуці про той момент, коли їхня військова колона першою входила до залишеної російською ордою Городні. А ще – про те, як у нашому містечку в магазині почув, як одна жінка вчила свого маленького сина, що треба поважати людей у військовій формі. І коли Олександр став у чергу, хлопчик раптом опинився біля нього і протягнув свою ручку для привітання. А потім так само привітав й іншого військового. Це було дуже зворушливо для воїнів, які тільки-но повернулися з пекла оборони Чернігова.
24 лютого мандрівник був удома, в Чернігові. Каже, що в перші години важко було осягнути розумом те, що відбувається. Але коли через короткий проміжок часу почалися масові обстріли Чернігова й гинули люди, питання що робити вже не стояло. «Я собі сказав, що якщо зараз не візьму до рук зброю й не піду захищати Україну, я ніколи більше не зможу себе поважати». Тож так і зробив. 3 березня разом із чоловіком сестри вони вже були у військкоматі.
«Нас набрали в групу 22 чоловіка, – розповідає Олександр. – Комбат одразу попередив, що це війна, хлопці, і вже не сьогодні-завтра доведеться вступати в бій, тож хто боїться, краще не рипатись. Жоден з двадцяти двох не змінив свого наміру».
Перші два тижні оборони передмістя Чернігова припали на район Новоселівки. Ворог обстрілював безперервно. 14 березня в їх бліндаж прилетіла міна. Двоє вбитих і п’ятеро поранених. Наступного дня четверо потрапили в полон. Так з 22-х в строю залишилось тільки 13. Такими були реалії боїв, від звуків яких здригалась і Городня.
Позиції в Новоселівці було втрачено під напором ворога, їх пост перемістився в район Бобровиці, де після боїв не залишилось жодного вцілілого будинку. Олександр згадує, як проривалися на їх пост ворожі диверсійно-розвідувальні групи. Одного дня після шаленого артобстрілу рашисти, вирішивши, що на посту не залишилось українських воїнів, рушили вперед, попередньо кинувши в укріплення дві гранати. Вчотирьох Олександр з побратимами не лише відбили росіян, а й заволоділи їхньою зброєю – автоматом та двома гранатометами. При цьому самі залишились неушкодженими.
Тягу до журналістики відчував з дитинства
Хист до написання творів у Олександра відзначали ще вчителі в шкільні роки. Однак вибір ним професії по закінченні школи для багатьох став несподіванкою – пішов навчатись у чернігівське училище на будівельника, обравши професію муляра-монтажника. Після строкової служби влаштувався працювати за фахом на будівництво. Одночасно робив дописи про спорт, про чернігівську жіночу футбольну команду «Легенда» в заводську газету камвольно-суконного комбінату. Був пресаташе «Легенди», а згодом працював журналістом у заводській газеті «Робітниче слово». Далі була робота на міському та обласному телебаченні. А потім Олександра запросили на Донбас, висвітлювати життя іншої футбольної команди. До Чернігова повернувся у 2002 році.
«Знову став будівельником, зводив будинки для багатих людей під Києвом, – каже Олександр. – Це дозволяло мати певні кошти, щоб почати втілювати в життя свою мрію подорожувати світом. Власне, свою першу подорож я здійснив ще в 17 років. Це був велопробіг по Криму. Потім багато їздив з футбольними командами, але в межах України. Душа ж прагнула більшого. Тому в 2002 році я наважився на першу мандрівку автостопом».
Подорожує Олександр сам. Каже, що так легше – ти ні від кого не залежиш. Самотність для нього ніколи не була тягарем. Є можливість зосередитись, подумати. І додає, що подорожі автостопом – то ціла наука зі своїми правилами, своїми законами. Звісно, повністю без вкладення коштів здійснити омріяні мандрівки не вдасться, але кошти не захмарні, якщо не ночувати в готелях, не харчуватись у кафе, не користуватись таксі.
«У мене завжди з собою намет, – каже Олександр. – Попередньо налагоджую контакти, зв’язуюсь з людьми, які готові мене прийняти. Буває, що вдруге повертаюсь на те саме місце – за один раз не завжди встигаєш «вловити» все цікаве, зібрати необхідний матеріал для книги».
На рік – лише три-чотири місяці вдома
Саме такий стиль життя в мандрівника. У вільний від подорожей час він працює і заробляє гроші для мандрівок і видання власних книг.
Олександр говорить, що мрія доїхати автостопом до Магадана в нього з’явилась, коли працював будівельником. Щоб здійснити цю подорож, готувався не один рік, збільшуючи кожного разу термін перебування в поїздці. У 2003 році побував у Молдові, Придністров’ї. У наступному – на Соловецьких островах, в Архангельську, Карелії. Потім був Кавказ, Закавказзя, захід Узбекистану, Казахстан. І в 2006 році зважився нарешті на омріяну поїздку до Магадана. Розраховував на чотиримісячну подорож, але вона затягнулася більш ніж на пів року – тривала 200 днів. Бо з Магадана вирішив майнути літаком на Сахалін, а звідти теплоходом до Курильських островів.
«Я не просто мандрував – я мав мету досліджувати життя українців за межами нашої країни, – каже Олександр. – Збирав матеріал і вже тоді розумів, що використаю його для майбутньої книги. Під час тієї поїздки побував на мисі Край Світу острова Шикотан. Так народилась і назва майбутньої книги – «Автостопом на Край Світу». То був почин.
Відтоді письменник Олександр Волощук став автором одинадцяти книг, які побачили світ. Джерела фінансування виходу книг різні: дві вдалося видати за рахунок державної програми, яка діяла в Чернігівській ОДА, на книжку про історію «Легенди» гроші збирали гуртом зі знайомими, друк однієї з книжок оплатила газета «Сіверщина», а здебільшого Олександр вкладає власні кошти в те, щоб його дітища побачили світ.
Наразі до друку готова дванадцята книжка, яку він дописував у окопах Городнянщини.
«Я вдячний городнянцям за їхнє ставлення до нас, військових, – каже захисник. – Волонтери нас підтримують і харчами, і всім необхідним. І місцеве населення допомагає постійно, хто чим може».
Не зраджуючи покликанню дослідника, Олександр і зі зброєю в руках відшукує цікавинки. Так, 11 липня, риючи окопи, вони з побратимами натрапили на старовинне рало, схоронене на глибині півтора метра. Тепер воно поповнить експонати місцевого музею.
Напередодні війни Чернігівський Мандрівник, як його величають місцеві ЗМІ, відсвяткував своє 50-річчя. Каже, що вірить у Перемогу і разом з побратимами готовий боронити Україну до кінця.
Світлана Томаш, Чернігівська область
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
