Людмила Ткаченко, голова Новгород-Сіверської громади, Чернігівська область на тему «Як українські міста під окупацією залишаються незламними» у рамках спецпроєкту «Україна у вогні».
«Україна у вогні» – це спецпроєкт Українського кризового медіа-центру, Євроатлантичного курсу та Аналітичного центру УКУ. Він містить експертні відеоролики, покликані пояснити та проілюструвати основні меседжі українських представників місцевого самоврядування, посадовців, активістів та експертів, які є найбільш актуальними на порядку денному та створені для отримання переможної відповіді України на військову агресію Росії.
Виступ прямою мовою:
Наша громада розташована на кордоні з рашистською росією. Якщо донедавна ми були сусідами, то сьогодні – це наш ворог, який вторгся на нашу землю, вбивав наших людей. У нас зараз тільки таке ставлення до цієї країни.
Із перших днів війни наша громада перебувала в окупації. Ми були відрізані від постачання медикаментів, продуктів, дитячого харчування… Ми були відрізані від світу. Але ми ніколи не опускали руки, тому що розуміли, що ми – північний форпост країни.
Я вдячна нашим мешканцям, які приходили до мене з перших днів та хотіли щось робити, чинити супротив. Я розумію, що в той час, коли через нашу громаду проходили тисячі одиниць рашистської військової техніки, у нас не було чим чинити військовий супротив, але морально ми ніколи не здавалися ворогові. Ми навіть психологічно були готові до того, що будь-якої хвилини ворог може увірватися в міську раду. Приходили до нас хлопці місцеві і казали мені: «Людмило Миколаївно, ми з тобою, ми місто не здамо!». Ми навіть хотіли під час воєнних дій, які проходили на нашій території, провести таке віче – показати росіянам, що ми – Україна, і жоден ворог нам не страшний. Але наші військові заборонили, бо була загроза, що місто можуть обстрілювати під час скупчення людей. Тому ми виходили з виступами та підтримкою в соцмережах. Я людей для себе відкрила по-іншому. На скільки наш український народ згуртований, а під час біди – готовий на такі вчинки, які в мирний час навіть не уявляли собі.
Хочеться розказати, як ми пережили цю окупацію. У нас є два населених пункти – Грем’яч та Михальчина Слобода, які розташовані у двох кілометрах від росії. Російські військові заходили туди з умислом наш народ повернути до себе, спочатку казали: «ми вас не будемо трогати, ми по-доброму, по-сусідськи». Але час показав: були і обстріли, і викрадання людей… Старосту Грем’яча викрали, вона 19 днів пробула в російському полоні в Курському СІЗО, зазнала і фізичних, і психологічних знущань. Слава Богу, що вдалося її повернути, зараз вона проходить реабілітацію. Вона розповіла, як над нею знущалися, як допитували по чотири рази на день. Це не вкладається в голові… Жінка, якій 60 років, і так над нею знущатися. Це не люди, це не військові, це не нація навіть.
В окупації ми не опускали руки, намагалися знаходити шляхи виходу, незважаючи на те, що була небезпека. Ми намагалися підтримати людей – так, як і люди підтримували нас. Єдиний шлях, який ми називали «дорогою життя» – це був партизанський шлях через ліс, через річку, він давав нам можливість хоч якось постачати продукти, дитяче харчування у громаду. Це була сусідня Сумська область, місто Шостка – там вціліли оптові бази. Ми різними способами намагалися вижити і показати росіянам, що ми не боїмося. Було й таке, що під обстрілами треба було добиратися в Полтавську область, бо тільки там ми могли дістати паливо, яке було вкрай потрібне для постачання продуктів і медикаментів. Хлопці наші їздили під обстрілами, об’їзними шляхами через Сумську область, де проводилися активні воєнні дії. Наше місто має тисячу років, пережило не одну війну, але Новгород-Сіверський ніколи не здавався, і наші чоловіки довели ще раз, що вони готові захищати не тільки місто, а і Україну.
Мені також важко було ще й тому, що люди були налякані, тому мені треба було часто виходити в ефір лише для того, аби заспокоїти, знайти правильні слова, запевнити, що нас ніхто не покинув.
Мені також важко було ще й тому, що люди були налякані, тому мені треба було часто виходити в ефір лише для того, аби заспокоїти, знайти правильні слова, запевнити, що нас ніхто не покинув.
Як Україна згуртувался в цей час! Я спілкувалася з очільниками міст Хорол, Лохвиця, Кременчук, ніхто не відмовив нам у допомозі. Це було приємно. У такій біді ми єдині. Ми ніколи не були покинутими. Треба було набратися терпіння пережити цю біду. Слава Богу, ми пережили.
На сьогодні територія Новгород-Сіверської громади перебуває під контролем Збройних Сил України. Ми потихеньку повертаємося до цивільних справ. Зараз думаємо, як нам ремонтувати дороги, тому що їх вщент знищила російська військова техніка. Дуже багато її йшло через нашу громаду.
Сьогодні ми відновлюємо сполучення. Але дуже важко, тому що ми, ніби на окраїні. Із Черніговом є сполучення, але там підірвані мости. Тобто ми маємо сполучення до деяких точок. У напрямку Сумської області, яка була для нас головним постачальником, ми теж відрізані. Бо єдиний міст, який сполучав Новгород-Сіверський з Шосткою, був підірваний. Партизанська дорога, яку ми називали «дорогою життя», зараз непроїзна, бо був масштабний розлив Десни. Є ще об’їзна дорога, але це майже 200 км зайвого шляху. Але нічого, ми не опускаємо руки. Ми їх не опускали під час війни, не опускаємо й зараз. Ми шукаємо шляхи виходу. Я дуже вдячна нашим підприємцям, які також шукають шляхи постачання. Так, об’їзними шляхами, це плюс 200 км, але продовжують постачати. Тому громада не відчула блокади.
Ще одна проблема – немає автобусного сполучення. Адже наші військові зараз перевіряють територію, по якій рухалася російська техніка. Дуже велика територія може бути замінована, бо росіяни тут окопувалися в лісах. Ці місця зараз перевіряють. Аграрії наші не можуть повтомасштабно проводити посівну через небезпеку замінування полів. Але громада потроху повертається до життя.
Коли з’явилися у нас у місті така кількість військових, то така радість була – від того, скільки хлопців, скільки техніки військової…
Україна – це країна, яка здатна та готова чинити опір. Коли ми зустрічаємося з військовими, а люди у нас такі щирі на слова, щедрі. На Великдень мешканці громади так щедро ділилися з військовими всім, що наготували вдома! Така радість була у хлопців. Вони казали: “нарешті ми відчули свято – це, як побувати вдома”. Була така радість, що народ і армія – єдині. І це показали люди своїми вчинками. Таким добрим ставленням і вдячністю, з якою вони несли це все.
І я стовідсотково впевнена, що все буде – Україна!
