Новгород-Сіверська міська територіальна громада розташована на півночі Чернігівщини. Центр громади – Новгород-Сіверський – це мальовничий куточок на Десні та одне із найдавніших міст України. Його тисячолітня історія пов’язана з князем Ігорем Святославичем – героєм «Слова о полку Ігоревім». Тут переплелися давньоруська, козацька, польська та російська історії. І саме ця громада одна із перших відчула на собі наслідки «захисту та порятунку людей від київського режиму» Росії, яка вторглася в Україну 24 лютого. Голова Новгород-Сіверської громади Людмила Ткаченко разом зі своєю командою перебувала в окупації з перших днів війни. І навіть після звільнення росіяни не залишають цю громаду у спокої. 12-го травня 2022 року від авіаударів російських військ у місті загинуло троє людей, 30 – поранені, знищено два навчальних заклади. Ми говорили з нею про окупацію, про мужність і сміливість новгород-сіверців, згадували про те, як громада жила до 24 лютого, а також будували плани на майбутнє.
– Людмило Миколаївно, як ви дізналися про початок повномасштабного вторгнення Росії, які були думки?
– 24 лютого близько 5-ї ранку пролунав дзвінок. Телефонував мій перший заступник і сказав, що почалася війна. Спочатку я не сприйняла цю інформацію. Як війна? А тоді вже почалися дзвінки з прикордонних населених пунктів: «Миколаївна, рідненька, що нам робити? Тут таке твориться, тут тисячі одиниць техніки йде!» У перший день російські війська обстріляли наші села Грем’яч та Бучки.
– А де були ваші рідні?
– Вони були зі мною, з перших днів війни і зараз. Власне, у мене навіть думки не було, щоб кудись їхати. Проте я хотіла відправити сина, студента Київського університету, до родичів в Івано-Франківську область. Але він мені сказав: «Я не зрадник, я не кину тебе тут, буду з тобою до кінця!». Така материнська гордість у мене була, що я так виховала сина.
– Пані Людмило, а ви народилися на Чернігівщині?
– Я народилася в Маріямполі Івано-Франківській області. Моя мама із заходу України. Батьківський же рід, якому понад 300 років, пов’язаний з Новгород-Сіверщиною. І коли у школі вчителька розповідала про відому стародавню пам’ятку літератури «Слово о полку Ігоревім», то звертала увагу на те, як тісно переплетені різні куточки нашої держави. Ярославна, як відомо, була з Галича, а князь Ігор – з Новгород-Сіверська. А я так собі тоді розмірковувала: моя мама теж з Галича, а батько з Новгород-Сіверська. І було в цьому щось таке містичне. Я ніколи не думала, що буду жити в Новгороді (так місцеві називають Новгород-Сіверський) та ще стану головою громади. Бо моє дитинство та юність пройшли на заході України. Я закінчила Тернопільський університет, а потім переїхала у Новгород-Сіверський, адже батько повернувся на свою малу батьківщину, тут вже вийшла заміж, осіла.
– Ви сказали, що ніколи не думали, що станете головою громади…
– Я працювала на митниці, в податковій, пізніше у Фонді соціального страхування. І коли Олег Бондаренко, який очолював Фонд соціального страхування, переміг на виборах і став міським головою, запросив мене у свою команду. У жовтні 2020 року він знову виграв вибори, але, на жаль, на третій день після оголошення результатів помер від короновірусу. У січні 2021 відбулися нові вибори і серед 8 кандидатів, люди довірили посаду міського голови мені. І вже ми разом з командою створювали Новгород-Сіверську міську громаду, до якої входять 83 населенні пункти.
– Людмило Миколаївно, ваша громада з перших днів війни перебувала в окупації. Що відбувалося у громаді?
– Ми були відрізані від світу. Але ми ніколи не опускали руки, тому що розуміли, що ми – північний форпост країни. З перших днів вторгнення Новгород-Сіверський був в облозі. Російські війська перекрили танками в’їзди та виїзди з міста. Вони їздили вулицями, і, до речі, дислокувалися недалеко від того місця, де ми мешкали з родиною. Російські військові спочатку думали, що їх тут зустрічатимуть з хлібом-сіллю. І були налаштовані неагресивно. Містяни до них приходили і цікавилися, що вони роблять в Україні. Ті говорили, що приїхали рятувати українців від нациків. На що люди відповідали: «А де ви тут бачили нациків? Не треба нас рятувати!». На блок-постах у місцевого населення забирали та розбивали телефони. Швидкі не пропускали. Лікарі їхали до хлопчика, який був у тяжкому стані. Російські військові познущалися з фельдшерів, стріляли та залякували їх.
– Чи були погрози від окупантів на вашу адресу?
– Мені це передавали земляки, що російські військові розпитували у людей за владу. Я отримувала телефонні дзвінки з погрозами від них. Говорили мені: «До скорої зустрічі, кицю!» та називали «с.кою у вишиванці!». Ми навіть психологічно були готові до того, що будь-якої хвилини вони можуть увірватися в міську раду. Звичайно, було страшно, бо ми не знали що робити. Зброї не було, ми ж цивільні люди. Наша тероборона на той час захищала Чернігів. Найперше, що ми зробили – знищили документи, які стосувалися АТОвців. У ті страшні дні скликала місцевих активістів. Я була здивована, бо прийшло так багато чоловіків і вони всі не вміщалися в актовій залі. Хлопці казали мені: «Людмило Миколаївно, ми з тобою, ми місто не здамо!». Відразу організували цілодобове патрулювання в усіх населених пунктах. На скільки наш український народ згуртований, а під час біди – готовий на такі вчинки, які в мирний час навіть не уявляли собі.
– Голови громад і сьогодні залишаються у зоні ризику. Чи були якісь інструкції від органів державної влади, як діяти в окупації?
– Ми обговорювали це з головами громад. Не було чітких вказівок, чіткої інструкції, що нам робити. Розумієте, з одного боку загрожувала небезпека і нам, і рідним, а з іншого – якщо ти евакуюєшся, то тебе звинуватять у зраді. Чесно кажучи, кожен робив по своїй совісті. І мої колеги не кинули громади. З першого і до останнього дня були на місцях. У мене ж так само працювала команда і їм теж загрожувала небезпека. Ми робили, як вважали за потрібне. На мою думку, на законодавчому рівні потрібно було прописати кроки, що робити, коли ти в окупації. Адже голів громад викрадали, розстрілювали, звинувачували у зраді. Ми опинилися в зоні ризику і були не захищеними. Мене особисто морально підтримував голова Чернігівської військової адміністрації В’ячеслав Чаус, і це дуже важливо, коли ти залишився один на один з війною, з усіма проблемами. Мої заступники говорять, що я залізна леді. Мене підтримувала родина, моя команда. Я їм показувала приклад, що не можна опускати руки і наша команда спрацювала злагоджено.
– Вся Україна хвилювалася за долю старости села Грем’яч вашої громади, яку викрали та вивезли на територію Росії. Як російські військові поводилися у сільський населених пунктах громади?
– Якраз найбільше постраждали сільські населенні пункти Грем’яч, Михальчина Слобода. Спочатку не було агресії. Але коли російські військові побачили, що їм тут не раді, то вони вдиралися в села та шукали прикордонників, учасників АТО, шукали зброю. Вимагали паливо та їжу. Хочу сказати, що наш народ з гонором, він так просто не здається. Російські солдати почали викрадати людей, вивозили та знущалися над ними. Так вивезли старосту Грем’яча. Посадили її в БТР та викрали, щоб не заважала. 19 днів жінка перебувала в полоні, повернулася у важкому стані і ще до цього часу не реабілітувалася. Її звинуватили в тому, що вона була навідницею. Їй 62 роки і, уявіть, її поголили наголо, допитували 4 рази на день, психологічно та фізично знущалися.
Нам вдалося вчасно попередити старосту села Михальчина Слобода і вона змогла заховатися. З малими дітьми переховувалася, поки не стало безпечно. На жаль, російські солдати забрали і вивезли на територію Росію 18-річного хлопця з Грем’ячів. Вивезли тільки через те, що в нього вдома знайшли футболку з тризубом. Цю футболку студент медичного коледжу отримав за участь у патріотичній грі «Джура». І за цю футболку дитину били, бо вони вважали його «нациком». На щастя, хлопець повернувся додому. Але, на жаль, одна родина з Грем’ячів зникла. Спочатку чоловіка вивезли, потім дружина щезла, і ми навіть не знаємо, де зараз ця сім’я.
– Людмило Миколаївно, що було найважче пережити?
– Пригадую 9-го березня. У Новгород-Сіверський приїхали перші 5 автобусів з Чернігова. Була єдина дорога, по якій люди могли дістатися до переправи. Але для цього їм потрібно було полем бігти 8 кілометрів під обстрілами окупантів. Потім волонтери забирала цих людей і перевозили на човнах. І коли п’ять автобусів приїхали у Новгород-Сіверський, була така радість! Ми раділи, що ніхто не постраждав, що ми врятували цих людей. Але вже ввечері 9-го березня мені зателефонував голова Менської громади і повідомив про смерть хлопчини, якого розстріляли, коли він намагався повернутися з Чернігова додому – до Новгород-Сіверського. Він не доїхав… Голова назвав ім’я та прізвище цієї дитини і у мене стався нервовий зрив. Це був єдиний момент, коли я дозволила собі поревіти. Я знала цього хлопчину з малечку, він ходив у школу з моїм сином. У мене серце зупинялося. Це дуже важко зібрати себе у кулак і повідомити батькам. Це – найважче. Я довго не могла набрати маму цього хлопця і сказати про смерть дитини. Важко згадувати.
На жаль, ми вже не одного воїна поховали у нашій громаді. Останньому хлопчині було 30 років, єдиний син у батьків. Він загинув на Донбасі. Матері пообіцяли, що привеземо сина додому. Привезли… Що ця війна наробила…
– Як виживала громада під час облоги? Як вирішувалися проблеми із забезпеченням продуктами, медикаментами, пальним?
– В облозі ми не опускали руки, намагалися знаходити шляхи виходу, незважаючи на те, що була небезпека. Намагалися підтримати людей – так, як і люди підтримували нас. Єдиний шлях, який ми називали «дорогою життя» – це був партизанський шлях, він давав нам можливість хоч якось постачати продукти, дитяче харчування, медикаменти у громаду. Це була сусідня Сумська область, місто Шостка – там вціліли оптові бази. Ми різними способами намагалися вижити і показати росіянам, що ми не боїмося. Було й таке, що під обстрілами треба було добиратися в Полтавську область, бо тільки там ми могли дістати паливо. Наші старости сідали за кермо бензовозів, бо водії відмовлялися. І вони справжні герої, бо їздили під обстрілами, об’їзними шляхами через Сумську область, де проводилися активні воєнні дії. Окрім того, наші хлопці обладнали дрезину і возили із Шостки хліб. Новгород-Сіверський ніколи не здавався, і наші чоловіки довели ще раз, що вони готові захищати не тільки місто, громаду, а й всю Україну.
– Людмило Миколаївно, сьогодні в різних куточках України позбуваються пам’ятних знаків та назв колишньої російської імперії та Радянського союзу. Чи є що перейменувати у ваші громаді?
– 7-го квітня з водонапірної башти, яка знаходиться у Новгород-Сіверському, були демонтовані портрети Леніна і Сталіна. Це був перший крок. Також ми вже прибрали зображення орденів Леніна та Червоної зірки, які розміщалися на приміщенні магазину у центрі міста. Днями у громаді створено комісію, яка займатиметься питаннями перейменування вулиць. Ми не хочемо мати нічого спільного ні з імперським, ні з радянським минулим.
– Коли закінчиться війна, з чого почнете відбудову?
– Почнемо з відбудови наших навчальних закладів, які російські війська знищили 12-го травня. Міські дороги ремонтуватимемо. Хочеться повернутися до реалізації проєкту центральної площі міста, завершити реконструкцію набережної, збудувати фонтани. За рік перед війною ми багатого чого встигли зробити у співпраці з міжнародними організаціями, тому плануємо продовжити розбудовувати нашу громаду.
Авторка Оксана Якуніна
