Якщо хтось вам скаже, що Маріуполь живе – не вірте. Половина його зруйнована, майже 90 відсотків будівель пошкоджено. За приблизними оцінками, населення залишилася лише п’ята частина з пів мільйона у передвоєнний час. Скільки вбито на вулицях, у дворах та безпосередньо в квартирах, допоки невідомо – лише з деокупацією Маріуполя кількість жертв стане більш-менш зрозуміла.
Ті, кому вдалося втекти від російського вторгнення, не хочуть зайвий раз відмотувати ці спогади, вмикати на паузу та описувати все те, що з ними сталося. Але нам вдалося вмовити Вікторію розповісти свою історію. Вона зізнається, що в той час уже розуміла – порятунку немає. Жодні дві стіни чи навіть підвал не врятують від бомби. Єдине, чого хотілось у ті хвилини, – померти одразу. І разом із мамою, в якої стареча деменція. Пам’ятає, що було 30 років тому, але не знає, що трапилось вчора. Щоранку мати прокидалася і забувала, що йде війна. Донька їй все розтлумачувала, а потім перестала, аби та не засмучувалася та не переживала за сина. Казала, що гримить грім. А одного разу, повертаючись додому, побачила, як біля під’їзду лежать чиїсь ноги. Решта тулуба висіла на дереві.
Вікторія все життя прожила в Маріуполі, це було її місто. Дім, море, школа, рідні – все було там. Війна вісім років тривала зовсім поруч, чоловік і брат військові, сама займалася волонтерством. Вона була впевнена, що Маріуполь надійно захищений та переживе повномасштабне вторгнення. Тож у перші дні, коли почула вибухи, не збиралася виїжджати, забрала до себе хвору маму, купила харчів. А далі був просто нескінченний жах та страх: холод, голод, авіаудари. Вона розповість сама.
«У перші дні якось підтримували один одного телефоном. Гучно бахало. Але ж то війна, нічого, – думала я, – дадуть по зубах тим росіянам, та й все скінчиться. А 2 березня зникли електрика, вода, інтернет, не було зв’язку. Здавалося, зараз усе поновлять, треба потерпіти. Березень у цьому році був дуже холодним, у квартирі температура швидко знизилася до +3. Одягали кілька кофт, шкарпеток, закутувались у ковдри.
Цей холод я не забуду ніколи в житті. Здавалося, що кістки промерзли та не можуть рухатися. Найважливіше було – добути окріп. Спочатку набирала воду з ванни, вибігала надвір і шукала багаття, на ньому кип’ятила і заливала в термос. Цілий день ми пили чай, заварювали крупи. Мені їсти не хотілося, але треба було чимось годувати маму.
Спускати до підвалу маму я не могла, їй важко ходити, кидати її одну теж не могла. Ось так ми й сиділи вдвох під ковдрою під безперервними обстрілами. По нас били всім: «Градами», танками, артилерією. Але найстрашніше – це літаки. Цей звук просто вводив у заціпеніння.
Я залишала маму тільки для того, щоб набрати води та потім її закип’ятити. Воду набирали в криниці, вона була гірко-солона і пити її не можна було. Хто ризикнув, отруївся і дуже страждав потім.
Одного разу я прийшла до криниці, там лежали вбиті люди. У чоловіка в руках п’ятилітрова баклажка та у жінки дві. Живі стояли в черзі, швидко набирали воду. Коли я повернулася, біля під’їзду лежали чиїсь ноги, решта тулуба висіла на дереві.
З кожним днем трупів ставало більше. Загиблих замотували у простирадла і складали вздовж дороги. Згодом на них перестали звертати увагу. Не було часу впадати в ступор, треба було встигнути сховатися, щоб не лежати як вони. Виїхати було неможливо. Евакуації не було, зовсім. Росіяни не давали.
Магазини давно не працювали. Люди мародерили, крали усе, навіть квіти на 8 березня. Потім виносили речі з чужих розбитих будинків. Стало страшно ходити, могли забрати воду чи кашу або просто вбити за теплу куртку. Ми почали на ніч закривати під’їзд.
Інформації не було жодної, ми не знали, де наші, де росіяни, що відбувається в Україні, думали, що вже скрізь панує такий жах та хаос. Я нічого не знала про чоловіка та брата. Дехто мав старі приймачі, в черзі по воду вони розповідали українські та російські новини. Від цієї суперечливої інформації ставало ще гірше.
У підвалі постійно плакали діти, вони хотіли їсти. Їх батьки прибігли пішки з центру, де вже точилися бої, та з собою вони не мали жодної їжі. Однорічних близнюків підгодовував увесь будинок.
Якось я лежала на дивані під горою ковдр. Раптом побачила у вікні дуже яскраве біле світло. Так у фільмах зазвичай з’являється Бог. Потім спалах та «приліт». Гуркіт, мене підкинуло на дивані, полетіло скло. До нашого будинку прилетів снаряд. Стало ще холодніше.
Один день був гірший за інший, я плуталася в днях. А коли зупинився годинник, то взагалі не було зрозуміло, ранок чи вечір і коли закінчиться ця нескінченна темрява. Ночі були вічністю. Потім зрозуміли, що літак летить і бомбардує близько 4-ї ранку. Три години бомбардування – і зійде сонце.
15 березня сусідка принесла пайку російську. Я зрозуміла, наскільки вони близько. У 23-му мікрорайоні вже стояли орки. Залишатися було небезпечно.
17 березня сусіди зібралися виїжджати, я вмовила взяти нас із мамою. Нам дуже пощастило. Ми через знайомих купили п’ять літрів бензину, це був просто дорогоцінний скарб. Я зібрала валізу і ми виїхали. Маріуполь був страшним, він був мертвий.
Але коли виїхали на окуповану Білосарайську косу, за 30 кілометрів від міста, побачили цілі будинки, там було відносно тихо, була електроенергія та вода, продавалися якісь продукти. Тоді було незрозуміло, чому така ненависть саме до маріупольців. За що вбивають мирних людей?
Я змогла зарядити телефон та почути рідні голоси. Навколо ходили буряти зі зброєю. Ми чули, як російські кораблі били з моря по Маріуполю. І розуміли, що кожен звук – це десятки життів.
За три дні поїхали до Запоріжжя. На першому ж блокпості зупинили росіяни, у паспорті побачили візитівку адвоката, а там тризуб. Вирішили, раз тризуб, отже, я нацистка. Почали мучити питаннями. А потім у телефоні у кошику знайшли фотографію, де я з прапором України поряд з українськими військовими. Попросили показати руки та викликали старшого.
За дві з половиною години приїхав росіянин. Я сказала, що у нас усі фотографуються з українськими військовими. Про те, що рідні воюють, не можна було говорити, я боялася, що вони якось вирахують, але тоді ще не було доступу до баз, як зараз. Врятувало мене те, що з собою була перепустка, що я працюю в порту. І мамі було дуже погано, я сказала, що веземо її до лікарні. Вони зглянулися, переглянули всі сумки, взяли те, що їм сподобалося, і відпустили.
Я просто викинула телефон, бо попереду було ще понад 10 блокпостів. Чоловіків роздягали, шукали татуювання. Я боялася, щоб мама нічого зайвого не сказала. Іноді до неї поверталася пам’ять і вона говорила: «путін під…ас».
Нарешті ми доїхали, побачили українські прапори, плакали. Вже коли виїхали, я дізналася, що в Маріуполі загинуло багато друзів та знайомих. Колега моя згоріла у своїй квартирі. У подруги дочка 14-річна загинула. Вони у дворі готували їсти, прилетів снаряд.
Все це стоїть перед очима, перші два місяці не могла заснути, не могла розповідати про те, що пережили, весь час плакала.
Тепер живемо у Дніпрі, за кордон не виїжджаємо. Мої хлопчики, чоловік та брат живі, вони воюють. У Маріуполі залишилися знайомі з різних причин. Багато хто хоче виїхати. Хтось не може залишити хворих старих родичів, хтось не пройде фільтрації. Жаль їх, люди продовжують мучитися в окупації. Розказують, що багато хто збожеволів. Хтось наклав на себе руки, не зміг пережити втрати рідних чи майна. Про тих, хто з триколорами бігає, не хочу говорити, вони були, вони є.
Але я вірю, що Україна обов’язково переможе, Маріуполь звільнять і ми повернемося до нашого міста. Відбудуємо та будемо жити щасливо, як раніше».
Юлія Священко
